Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет - Страница 29

• Предыдущая
• 29/94
• Следующая

— Містере Вілсон, ви завжди ставились до мене по-людяному… То я хотів попросити вас, щоб ви зробили мені ще одну, останню ласку.

— Я слухаю, Джордже.

— Все, що ви тут казали, сер, це правда. Я таки ризикую, страшенно ризикую. Якщо я загину, жодна жива душа за мною не пожаліє, — сказав він, тяжко дихаючи й насилу вимовляючи слова. — Мене кинуть у яму й закопають, як собаку, і вже другого дня ніхто про мене й не згадає. Крім моєї нещасної дружини! Як вона тужитиме й плакатиме, бідолашна!.. То чи не погодилися б ви, містере Вілсон, якось передати їй оцю шпильку? Вона подарувала її мені на Різдво. Віддайте їй цю пам’ятку і скажіть, що я любив її до останнього зітхання. Ви зробите це для мене? Зробите? — схвильовано запитував він.

— Ну звісно, мій друже! — відповів старий добряк, беручи шпильку. Голос його тремтів, на очі наверталися сльози.

— І скажіть їй ще одне, — додав Джордж, — це мій останній заповіт. Якщо вона зможе дістатися до Канади — нехай пробивається туди. Хоч яка добра її хазяйка, хоч як тяжко покинути рідну домівку — однаково переконайте її не вертатися, ба рабство завжди несе біду. Скажіть їй, нехай вона виростить нашого хлопчика вільною людиною, щоб він не зазнав таких страждань, як я. Скажіть їй це, містере Вілсон, добре?

— Так, Джордже, я скажу їй. Але я вірю, що ти не загинеш. Мужайся, друже, ти хоробрий хлопець. Усім серцем бажаю тобі щасливо здолати всі перешкоди…Атож, саме так!

Джордж, ходячи по кімнаті, спинився, якусь мить постояв у задумі, а потім тихо мовив:

— Дякую вам за щире слово, мій добрий друже. Я Цього не забуду.

Містер Гейлі і Том помалу їхали собі далі труською дорогою, занурені кожен у свої думи. Та дивовижна річ: ці двоє сиділи поряд в одному візку, мали однакову людську подобу, перед очима їх проходили самі краєвиди — але як різнились їхні думки!

Містер Гейлі, приміром, спочатку міркував про Тома — про його зріст, міць і статуру, — прикидаючи в думці, скільки можна буде за нього вторгувати, якщо зберегти його до продажу при тілі та в доброму здоров’ї. Міркував він і про те, як збиратиме свій новий гурт негрів, про різницю в цінах на чоловіків, жінок і дітей та про всілякі інші речі, пов’язані з його комерцією. Потім став думати про себе, про те, який він добрий і людяний. Ще б пак, онде інші торговці сковують своїм неграм руки й ноги, а він надів на Тома лиш ножні кайдани, а руки залишив вільні — доти, доки той пристойно поводитиметься. Містер Гейлі аж зітхнув на думку про людську невдячність: певне ж, Том не цінує його ласки, так само як не цінували її інші негри, до яких він виявляв прихильність. Скільки вже разів він на них помилявся! Аж дивно, що й досі лишився такий добросердий!..

Діставши з кишені кілька газет, містер Гейлі почав пильно переглядати об’яви. Але читати він був не великий мастак, ото читаючи, півголосом проказував слова, немовби хотів вивірити на вухо те, що бачили очі.

В цей-от спосіб він і прочитав помалу таку об’явку:

ТОРГИ НА НЕГРІВ!

Згідно з судовою постановою, у вівторок, лютого, у місті Вашингтоні¹, штат Кентуккі, перед будинком суду продаватимуться з торгів такі негри: Ейджер — 60 років, Джон — ЗО років, Бен — 21 рік, Сол — 25років, Олберт — 14 років. Торги призначено на користь кредиторів і спадкоємців м-ра Джесса Блачфорда.

Семюел Морріс, Томас Флінт, заповітні виконавці.

1 У США, крім столиці, міста Вашінгтона, в кількох штатах є міста з такою самою назвою.

— Треба буде глянути, — сказав Гейлі до Тома, не маючи іншого співрозмовника. — Щоб ти знав, Томе, я хочу збити першокласний гурт і відвезти з тобою на пониззя. У доброму товаристві й тобі веселіше буде. Отож ми найперше подамося до Вашінгтона. Там я приміщу тебе у в’язниці, а сам тим часом візьмуся до справ.

Том вислухав ту «приємну» звістку цілком покірливо, тільки подумав собі, чи мають ті приречені жінок та дітей і чи так само тяжко переживають розлуку з ними, як і він. Треба сказати, що простодушна обіцянка торговця замкнути його у в’язниці аж ніяк не могла потішити людину, котра завжди пишалася своєю порядністю та доброчесністю. А наш Том, як по правді признатись, таки доволі пишався тими своїми чеснотами, бо більше й не мав чим, бідолаха, пишатися. От коли б він належав до вищих верств суспільства, то, певно, ніколи не знав би такої скрути. Так чи інакше, а день минув, і на вечір Гейлі з Томом зручно влаштувалися в місті Вашингтоні: один у заїзді, другий у в’язниці.

Десь на одинадцяту годину наступного дня перед будинком суду зібралася чимала різнобарвна юрба. Дожидаючи початку торгів, люди курили, жували тютюн, чвиркали слиною, лаялись, балакали — кому що до вподоби. Чоловіки та жінки, призначені на продаж, купкою сиділи осторонь, тихо перемовлялись між собою. Жінка, що значилась в об’яві під ім’ям Ейджер, і лицем, і будовою виглядала на чисту африканку. Можливо, їй справді було шістдесят літ, одначе виснажена тяжкою працею та недугами, наполовину сліпа й скручена ревматизмом вона видавалась набагато старішою. Біля неї стояв її син Олберт, жвавий чотирнадцятирічний хлопчина. Він єдиний лишився у неї від великої колись родини, яку поступово спродували на Південь. Мати вчепилася за нього тремтячими руками й полохливо дивилась на кожного, хто підходив його оглянути.

— Не бійся, тітонько Ейджер, — мовив до неї найстарший із негрів. — Я балакав з паном Томасом, і він сказав, що спробує продати вас разом.

— Нехай вони не кажуть, нібито я вже ні на що не годна, — озвалася стара, зводячи догори свої тремтливі руки. — Я ще можу куховарити, прати, мити підлогу. Мене ще варто купити, звісно, за невелику ціну… Ти скажи їм про це, скажи! — наполегливо просила вона.

Тим часом Гейлі, продершись крізь юрбу, підійшов до найстаршого негра, розтулив йому рота, обдивився й поторгав зуби, тоді звелів зігнутись, випростатись і зробити ще кілька рухів, щоб показати м’язи. Потім перейшов до другого й оглянув його в такий самий спосіб. Нарешті він підступив до хлопчика. Обмацав йому руки, розправив і озирнув пальці, тоді загадав підплигнути, щоб побачити, який він спритний.

— Без мене його не продадуть! — із запалом вигукнула стара. — Нас обох пустять заразом. А я ще ого яка дужа, пане, ще можу робити й робити!..

— Чи не на плантації? — мовив Гейлі, зневажливо позирнувши на неї. — Так я й повірив!

Начебто задоволений оглядом, він вийшов з юрби і, запаливши сигару та хвацько зсунувши набакир капелюх, став чекати, готовий до торгу.

— Ну, то що ви про них скажете? — запитав його якийсь чоловік, що спостерігав, як він роздивляється негрів, і, певне, хотів і собі скласти з того думку.

— Та що ж, — сплюнувши, відказав Гейлі, — Я, мабуть, торгуватиму отих молодших та ще хлопчиська.

— Вони хочуть продати хлопця разом із старою, — сказав чоловік.

— Хай спробують! Ця стара торба з кістками не відробить і того хліба, що з’їсть.

— То ви її не купите? — спитав чоловік.

— Дурень буде той, хто її купить. Майже сліпа, геть скоцюрблена, та ще й несповна розуму.

— А от є люди, що купують таких старих і кажуть, ніби вони куди дужчі, ніж здається з вигляду, — замислено мовив чоловік.

— Нема дурних, — відказав Гейлі. — Та я б задарма її не взяв, повірте. Що мені треба, я вже нагледів.

— А жаль буде, якщо ніхто не купить її разом із сином. Вона за ним, видно, аж труситься. Та й віддадуть її, певне, за безцінь.

— От як хто має зайві гроші, то хай її купує. Хлопчиська я заберу й продам на плантації, а з нею морочились мені нема чого, навіть якби її віддали й задурно, — сказав Гейлі.

— Вона дуже побиватиметься, — мовив чоловік. — Та певне, — холодно відказав торговець.

Їхню розмову перепинив збуджений гомін. Крізь натовп пробивався розпорядник, що мав провадити торги. Це був присадкуватий метушливий чоловік з поважним обличчям. Стара жінка затамувала віддих і конвульсивно вчепилася за сина, — Притиснись міцніше до матусі, Олберте… ще міцніше… Тоді вони поставлять нас разом, — сказала вона. — Ой мамо, не захочуть вони, — озвався хлопчик. — Захочуть, синку. А як ні — то не жити мені на цім світі, — нестямно мовила стара.

• Предыдущая
• 29/94
• Следующая