Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет - Страница 53

• Предыдущая
• 53/94
• Следующая

— Еге ж, пане, — відказала Топсі, і оченята її знову зблиснули.

— Огюстене, ну навіщо, навіщо вона вам? — промовила нарешті міс Офелія. — У домі й так повно цих малих бузувірів, не можна й кроку ступити, щоб не спіткнутися. Вийдеш уранці з кімнати, аж глядь — одне спить під дверима, друге виткнуло свою чорну голову з-під стола, а ще одне вмостилося на підстилці. Скрізь тільки й бачиш, як вони гримасують, скалять зуби, вовтузяться на підлозі! То навіщо ж, скажіть мені, вам знадобилася ще й ця?

— Я ж вам сказав — щоб ви її виховували. Ви завжди розводитесь про виховання, от я й надумав зробити вам подарунок. Беріть це дике створіння під свою руку й доводьте його до пуття.

— Та не потрібна вона мені, зрозумійте. З мене й тих, що є, задосить.

— Отакі ви всі, доброзичливці!.. А покажіть мені хоч одного, що взяв би котрогось із цих нещасних до себе в дім та сам і виховував. Де там! Як доходить до діла, то вони враз і брудні, й неприємні, і мороки з ними забагато, і все таке інше.

— Огюстене, ви ж знаєте, що я так не думаю, — відказала міс Офелія, поступаючись. — Зрештою, може, це справді мій обов’язок, — додала вона, уже прихильніше поглянувши на дівчинку.

Сен-Клер торкнув саме ту, що треба, струну. Сумління міс Офелії ніколи не дрімало.

— І все-таки, — сказала вона, — я не розумію, навіщо було її купувати. В домі й без того їх стільки, що мені б не вистачило на всіх ні часу, ні снаги.

— Ну гаразд, сестрице, — мовив Сен-Клер, відводячи її набік. — Пробачте мені моє недоречне базікання. Ви така добра, що все воно справді ні до чого. Так от, річ у тім, що ця істота належала двом п’яницям, які держать тут неподалік таку собі пивничку. Я щодня проходжу повз неї, і мені вже набридло чути, як верещить ця дівчинка, коли вони її лупцюють і лають. На вигляд вона кмітлива й потішна, і схоже на те, що з неї можна щось зробити. Отож я й купив її, щоб віддати вам. Спробуйте виховати її по-своєму, як у Новій Англії, і подивіться, що з того вийде. Ви ж знаєте, я сам на таке нездатен, але хотів би, щоб ви спробували.

— Гаразд, я зроблю все, що зможу, — сказала міс Офелія.

Вона підступила до своєї нової підданиці з таким виглядом, наче наближалася до страшного чорного павука, не знаючи, чого від нього сподіватися.

— Вона страшенно брудна і майже гола — мовила вона.

— То відведіть її вниз і звеліть комусь, щоб Ії вимили й одягли.

Міс Офелія повела дівчинку до кухні.

— Не збагну я, куди це хазяїнові ще одна негритянка! — сказала Діна, неприязно озираючи дівчинку. — Ну, та в мене під ногами крутитись я їй не дозволю!

— Пхе! — гидливо мовили Роза і Джейн. — Хай не навертається нам на очі! і навіщо хазяїнові стільки цих брудних негрів — просто дивно!

— Хто б казав! Чи ти сама не така ж негритянка, міс Розо? — спалахнула Діна, якій здалося, що останні слова стосуються її. — Ти, мабуть, уявляєш собі, що ти біла. А насправді ні се ні те — ні біла ти ні чорна. Як на мене, то краще вже щось одне.

Міс Офелія зрозуміла, що в цьому таборі не знайдеться охочих вимити й одягнути новеньку, тож довелось

їй узятися до діла самій. Джейн знехотя й бридливо дечим їй допомагала.

Подробиці того туалету бездоглядної, занедбаної дитини — не для делікатних вух. А скільки ще людей на цьому світі мусять жити й помирати в таких умовах, що сама розповідь про них тяжко вразила б чутливу душу! Однак міс Офелія була жінка тверда й рішуча. Переборовши огиду, вона мужньо, не проминаючи жодної дрібниці, довела розпочату справу до кінця, хоч, як правду сказати, вигляд мала при цьому не дуже захоплений, бо найбільше, на що могли надихнути її високі принципи, було терпіння. Та коли вона побачила на спині та плечах дитини великі рубці й синяки — незгладні сліди вживаної щодо неї методи виховання, — серце її сповнилось жалю.

— Ви погляньте! — мовила Джейн, показуючи на ті сліди. — Чи це не доказ того, яка вона зіпсована? Наморочимось ми з нею, от побачите. Терпіти не можу цих негреняті Такі вони бридкі! І навіщо це хазяїн купив її?

Згадане «негреня» слухало ті міркування з таким самим, як і перше, покірливим, сумовитим виглядом, лиш крадькома зиркаючи своїми гострими блискучими оченятами на сережки у вухах Джейн.

Коли нарешті дівчинку одягли в усе ціле й коротко постригли, міс Офелія вдоволено зауважила, що тепер вона стала трохи схожа на людину. В голові міс Офелії вже зродилися деякі задуми щодо її виховання, і, сівши проти дівчинки, вона вдалася до розпитів.

— Скільки тобі років, Топсі?

— Не знаю, пані, — відказало те створіння, вискаливши зуби.

— Не знаєш, скільки тобі років? Невже ніхто тобі не казав? Хто була твоя мати?

— Не було в мене матері, — сказала дівчинка і знов оскалилась.

— Не було матері. Як це так? Де ти народилася?

— Я не народилася, — впевнено мовила Топсі з таким відьомським вищиром, що коли б міс Офелія була вразливіша, то могла б подумати, що перед нею не дівчинка, а якесь бісівське поріддя.

Та міс Офелія мала міцні нерви, до того ж була розважна й діловита, а тому суворо сказала:

— Так відповідати не можна, дитино. Я з тобою не жартую. Скажи мені, де ти народилась і хто були твої батько й мати.

— Я не народилась! — правила своєї дитина, ще дужче затявшись. — Не було в мене ні батька, ні матері, нікого не було! Я виросла в торговця, з цілим гуртом малих. Нас доглядала стара тітка Сью.

Було очевидно, що дівчинка говорить щиро. Джейн, хихотнувши, докинула:

— Ой пані, та їх таких скільки хочете. Торговці купують їх за безцінь зовсім малих і вирощують на продаж.

— А в хазяїв ти довго жила?

— Не знаю, пані.

— Ну, скільки часу — рік чи менше?

— Не знаю, пані.

— Ой пані, ці дурні негри нічогісінько не тямлять, — знов обізвалася Джейн. — Вони й гадки не мають про час, не знають, що таке рік і скільки вони прожили на світі.

— Ти вмієш шити? — спитала міс Офелія, розваживши, що слід звернутися до простіших тем.

— Ні, пані.

— А що ти вмієш? Що ти робила в хазяїв?

— Носила воду, мила посуд, чистила ножі, прислуговувала гостям.

— Хазяї були добрі до тебе?

— Та вже ж, — відказала дівчинка, хитрувато скинувши оком на міс Офелію.

Мір Офелія припинила цю багатонадійну розмову й підвелася. Позад неї, зіпершись на спинку стільця, стояв Сен-Клер.

— Маєте незасіяний лан, сестрице. Тут досить простору для ваших принципів, і виполювати майже нічого не доведеться.

Виховні принципи міс Офелії, як і всі інші її принципи, були сталі й чітко визначені. Такі принципи панували в Новій Англії у минулому столітті й збереглися дотепер лиш по віддалених і темних місцях, куди не сягнули залізниці. Коротко їх можна б висловити так; треба навчати дітей слухатися старших читати й шити, а коли вони брешуть — шмагати їх. Оце й усе, що міс Офелія знала про виховання, і з цими-от знаннями вона взялася виховувати малу дикунку.

Усі в домі вважали, що дівчинка належить міс Офелії. Отож, знаючи, що кухонна челядь поглядає на неї косо, міс Офелія визнала за краще обмежити місце виховних заходів своєю кімнатою. Певно, дехто з читачів, гідно оцінить її самопожертву, коли ми скажемо, що вона вирішила поступитися своїм незмінним правилом власноручно стелити собі постіль та прибирати в кімнаті й поклала на себе страдницький обов’язок навчити цього Топсі.

Почала вона з того, що другого ранку привела Топсі до себе в кімнату й стала урочисто втаємничувати її в мистецтво застеляння ліжка.

І от уявіть собі Топсі, вимиту й підстрижену, вже без любих її серцю кісок, одягнену в чисте платтячко й накрохмалений фартушок, що сумирно стоїть перед міс Офелією з таким урочистим виглядом, наче прийшла на похорон.

— Дивись, Топсі, зараз я покажу тобі, як треба застеляти моє ліжко. Я люблю, щоб воно було охайне. Ти повинна навчитися робити все так, як я скажу.

— Еге ж, пані, — тяжко зітхнувши, озвалася Топсі з сумним та поважним виглядом.

• Предыдущая
• 53/94
• Следующая