Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет - Страница 59

• Предыдущая
• 59/94
• Следующая

— Ти його залякуєш, от він і каже тобі неправду.

— Слухай, Єво, ти так уболіваєш за того Додо, що я, дивись, почну тебе ревнувати.

— Та ти ж побив його ні за що!

— Ну, нехай це запишеться на майбутнє, коли буде. за що. Тоді я йому подарую. А взагалі зайвий раз дістати стусанів йому тільки на користь. Знаєш, який він норовистий! Та коли ти цього не любиш, я більше не битиму його при тобі.

Така обіцянка не дуже задовольнила Єву, але марно було б сподіватися, що красень Анрік зрозуміє її почуття.

Невдовзі надійшов Додо з кіньми.

— От тепер, Додо, ти зробив усе добре, — сказав йому молодий господар уже прихильніше. — Ану йди потримай коника міс Єви, поки я посаджу її на сідло.

Додо підійшов і став біля Євиного поні. Обличчя його було невеселе, очі почервоніли, ніби він щойно плакав.

Анрік, що дуже пишався своєю галантністю, вправно підсадив двоюрідну сестричку на сідло і, забравши в Додо поводи, передав їй.

Та Єва обернулась у другий бік, де стояв Додо, і, беручи поводи, промовила:

— Ти хороший хлопчик, Додо. Дякую.

Додо вражено звів погляд на її лагідне обличчя. Щоки в нього спалахнули, на очі навернулися сльози.

— Додо, сюди! — владно гукнув йому панич. Додо мерщій подався до нього й придержав коня, поки Анрік сідав верхи.

— Ось тобі, Додо, — сказав Анрік. — Купиш собі цукерок.

І, пустивши свого коника легким чвалом, він поскакав за Євою.

Додо стояв і дивився їм услід. Один дав йому грошей, а друга — те, чого він потребував куди більше, — щире та добре слово. Минуло лише кілька місяців, віл коли Додо забрали від матері. Господар купив його на невільницькому ринку, вподобавши за гоже обличчя, що добре пасувало до гарного коника. І ось тепер молодий панич саме приборкував хлопця.

Брати Сен-Клери бачили всю ту сцену з другого кін ця саду. Обличчя Огюстена спалахнуло, але він стримався і тільки зауважив насмішкувато й безтурботно, як звичайно:

— Оце, мабуть, і є те, що зветься республіканським вихованням, так, Олфреде?

— Анрік — справжнє бісеня, коли скипить, — недбало відказав Олфред.

— Певно, ти вважаєш, що це для нього добра наука? — сухо запитав Огюстен.

— Хоч як би я вважав, а з ним однаково нічого це вдієш, Анрік — це просто буревій якийсь. Ми з дружиною давно вже втратили надію його приборкати. Але Додо теж добрячий неслух, і повара йому ніколи не завадить.

— До того ж це навчить Анріка першої республіканської заповіді: «Всі люди народжуються вільними й рівними»¹.

— Пхе! — мовив Олфред. — Пустопорожні французькі словеса! Смішно й згадувати про них у наші дні.

— От і я так думаю, — значливо докинув Сен-Клер.

— Адже ми чудово знаємо, — сказав Олфред, — що насправді далеко не всі люди народжуються вільними й рівними. Справа стоїть інакше. Як на мене, то добра половина отих республіканських теревенів — просто казна-що. Рівні права можуть мати освічені, розумні й заможні люди, але аж ніяк не чернь.

— А ти спробуй довести це самій черні — заперечив Огюстен. — Колись вона вже повернула на своє у Франції.

— Тим-то й треба держати її в покорі, твердо й несхибно, ось як я, — відказав Олфред і з силою тупнув ногою, немовби прибиваючи когось додолу.

— Та коли вже вона повстане, спинити її неможливо, — сказав Огюстен. — Як-от, приміром, у Сан-Домінго².

1 Слова з «Декларації прав людини та громадянина», проголошеної французькою революцією року.

2 Йдеться про повстання чорних рабів, що спалахнуло року у французькій колонії Сан-Домінго на острові Гаїті і призвело до повалення влади та проголошення незалежної республіки.

— Ет! — мовив Олфред. — У нас такого не буде, ми про це подбаємо. Треба тільки покласти край отим балачкам про освіту й виховання, що поширились останнім часом. Нижчим верствам освіта ні до чого.

— Пізно схаменулися, — відказав Огюстен. — Освіту вони однаково матимуть, але яку — ось у чім річ. Наш устрій виховує в них лише варварство та жорстокість. Ми зневажаємо всі людські почуття й робимо з них грубих звірів. І коли вони візьмуть гору, добра нам від них не буде.

— Вони ніколи не візьмуть гору! — заперечив Олфред.

— Так-так, — мовив Сен-Клер, — наддайте пари, замкніть випускний клапан і сядьте на нього зверху. Побачимо, куди вас позакидає.

— Гаразд, — відказав Олфред, — побачимо. Поки казан міцний і машина робить справно, я не боюся сидіти й на клапані.

— Французькі дворяни міркували так само, та й теІ пер дехто в світі так міркує. Дивіться тільки, щоб одного дня ваші казани не повибухали івивсі не зустрілися десь у повітрі.

— Час покаже! — зі сміхом відгукнувся Олфред. Та, мабуть, годі про це, Огюстене. Ми з тобою вже сотні разів повертаємось до цієї розмови, та все не дійдемо згоди. Чи не пограти нам краще в триктрак?¹

1 Триктрак — старовинна французька гра, різновид шашок.

Брати піднялися на веранду, сіли до легкого бамбукового столика і незабаром цілковито поринули в гру. Вони не бачили нічого довкола, поки не зачули неподалік кінське тупотіння.

— Діти їдуть, — сказав Огюстен, підводячись. — Поглянь, Олфе! Чи ти бачив коли щось прекрасніше?

І справді, то була прекрасна картина. Анрік, ясночолий, з чорними, як шовк, кучерями та розпашілим обличчям, весело сміявся, нахилившись до своєї чарівної! сестрички. Єва була убрана в голубий костюмчик для верхової їзди та капелюшок такого самого кольору. Після прогулянки на щічках у неї паленіли рум’янці, ще дужче відтіняючи навдивовижу ніжну, аж прозору шкіру та золотаві коси.

— О небо! Яка вона довершена красуня! — вигукнув Олфред. — Згадаєш моє слово, Огюстене, ще не одне серце буде краятись через неї!

— А буде, твоя правда… І я так цього боюся! — відказав Сен-Клер з несподіваною гіркотою в голосі.

Він квапливо зійшов з веранди, щоб зсадити Єву з коня.

— Єво, ластівко моя! Ти не дуже стомилася? — запитав він, стискаючи її в обіймах.

Ні, тату, — відказала дівчинка.

Та її тяжкий, уривчастий віддих стривожив батька.

— Навіщо ти так гналася, люба? Ти ж знаєш, це тобі шкодить.

Мені було так хороше, тату, що я про все забула. Сен-Клер на руках відніс її до вітальні й поклав на канапу.

— Анріку, ти повинен оберігати Єву, — сказав він. — їй не можна так швидко їздити.

— Я піклуватимусь про неї, — відповів Анрік, сідаючи біля канапи й беручи Єву за руку.

Трохи згодом Єві полегшало. її батько й дядечко повернулися до своєї гри, і діти лишилися вдвох.

— Знаєш, Єво, мені дуже жаль, що тато думає побути тут ще тільки два дні. Я ж тепер так довго тебе не побачу! От якби я залишився тут з тобою, я б постарався бути хорошим, не кривдити Додо, ну і взагалі. Я сам не хочу бути до нього лихим, але, знаєш, така вже у мене запальна вдача Та й непогано йому при мені, справді. Я іноді даю йому трохи грошей, і одяг у нього, як бачиш, гарний. По-моєму, загалом йому живеться добре.

— А ти сказав би, що тобі живеться добре, коли б не мав у світі жодної душі, яка б тебе любила?

— Я? Ну звісно, що ні.

— Але ж ти розлучив Додо з усіма друзями, яких він мав, і тепер у нього нема нікого, хто б його любив. А так нікому не може бути добре.

— Ну, з цим я нічого не можу зарадити. Повернути йому матір я не можу і сам любити його теж не можу, та й ніхто цього не може, як я розумію.

— Чому ти не можеш його любити? — спитала Єва.

— Любити Додо? Та що ти, Єво! Ну, жаліти його я ще сяк-так можу. Але ж і ти сама не любиш своїх слуг.

— Ні, люблю.

— От дивина!

Єва змовчала. Якусь хвилю очі її незворушно й замислено дивилися перед себе.

— І все ж, милий братику, — сказала вона, — люби бідного Додо й будь до нього добрий, хоч би заради мене!

— Заради тебе, сестричко, я ладен полюбити кого хочеш. Повір мені, кращої, ніж ти, я ще ніколи не бачив!

Анрік промовив це так гаряче, що його вродливе обличчя аж спалахнуло. Єва вислухала його спокійно, анітрохи не змінившись на личку, і тільки сказала:

• Предыдущая
• 59/94
• Следующая