Выбери любимый жанр

Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет - Страница 63


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

63

Топсі швидко кивнула головою і опустила очі. Коли вона оберталась, щоб іти, Єва побачила, як по її темній щоці скотилася сльоза.

— Ось бачиш, мамо, я знала, що бідна Топсі хоче зробити для мене щось приємне, — сказала вона.

— Ет, дурниці! Просто це ще одна зловмисна витівка, які вона так полюбляє. Вона знає, що не можна рвати квіти, і робить наперекір, ото й тільки. Та коли вже тобі цього забаглося, то нехай буде так.

— Мамо, по-моєму, Топсі дуже змінилася. Вона старається виправитись.

— Довго їй треба буде старатись, поки вона виправиться! — зневажливо засміявшись, промовила Марі.

— Бідна Топсі! Ти ж знаєш, мамо, як її кривдили все життя.

— Ну, відколи вона тут, їй нема на що нарікати, аж ніяк. І навчали її, і умовляли, й упадали всі коло, неї як тільки могли, а їй хоч би що! Яка була капосна, така й лишилась і завжди така буде. Нічого вже з неї не зробиш!

— Але ж, мамо, одна річ — зростати так, як я, серед друзів, у добрі та ласці, і зовсім інша — так, як довелося їй, аж поки вона потрапила сюди!

— Можливо, — сказала Марі, позіхаючи. — Ой, ну ж і пече сьогодні…

— Мамо, — знов обізвалася Єва, — я хочу, щоб мені зрізали трохи кучерів… Тобто не трохи, а чимало.

— Навіщо? — запитала Марі.

— Я хочу пороздавати їх своїм друзям, мамо, поки ще можу зробити це сама. Чи не попросила б ти тітоньку прийти і підстригти мене?

Марі гукнула міс Офелію, що була в сусідній кімнаті.

Коли та прийшла, дівчинка підвелася з кушетки і, струснувши на плечі свої довгі золотисто-каштанові кучері, з усмішкою мовила:

— Ану, тітонько, пострижіть овечку.

— Що це тут діється? — спитав Сен-Клер, заходячи до кімнати з якоюсь садовиною для Єви.

— Нічого, тату. Просто я хочу, щоб тітонька трохи підкоротила мені кучері. Вони такі буйні, що аж голові жарко. А ще я хотіла б подарувати декому по кучерику.

Міс Офелія принесла ножиці.

— Обережно, не зіпсуйте! — сказав батько. — Стрижіть знизу, щоб не було помітно. Євині кучері — моя втіха.

— О тату! — скрушно мовила Єва.

— Атож, і я хочу зберегти їх у всій красі на той час, коли повезу тебе на дядечкову плантацію побачитися з Анріком, — весело провадив Сен-Клер.

— Я ніколи вже туди не поїду, тату. Мені лежить інша дорога. Ну повір же ти мені! Невже ти не бачиш, тату, як я слабшаю з кожним днем?

— Чому ти хочеш, щоб я повірив у таке страхіття, Єво? — спитав батько.

— Бо це правда, тату. І якщо ти повіриш тепер, то може, звикнеш до цього, як і я.

Сен-Клер стулив уста й похмуро дивився, як один по одному падають Єві на коліна її прекрасні довгі кучері. Вона брала їх у руки, сумно розглядала й накручувала на тоненькі пальчики, вряди-годи занепокоєно позираючи на батька.

— Оцього я завжди боялася, — промовила Марі. — Оце й підточувало день у день моє здоров’я і зводило мене в домовину, хоч усім до того байдуже. Я давно вже знала, що так буде. І скоро ти побачиш, Сен-Клер, що я таки мала рацію.

— І звісно, то буде для тебе неабияка втіха! — неприязно й гірко відказав Сен-Клер.

Марі відкинулася в кріслі й затулила обличчя батистовою хусточкою.

Єва замислено переводила свої ясні голубі очі з батька на матір. То був спокійний, проникливий погляд людини, що вже не належить до цього світу. Вона явно бачила, розуміла й належно оцінювала всю різницю між ними.

Трохи згодом вона поманила батька рукою. Сен-Клер підійшов і сів поруч неї.

— Тату, я дедалі знесилююсь і певна, що скоро вже кінець. Мені треба дещо сказати й зробити, але ж ти й слова чути про це не хочеш. А цього ж однаково не відвернути. То прошу тебе, дозволь мені сказати тепер!

— Кажи, доню, кажи, — мовив Сен-Клер, прикривши очі однією рукою, а другою тримаючи ручку Єви.

— Тоді нехай сюди прийдуть усі люди. Я маю щось сказати і їм, повинна сказати, — провадила Єва.

Гаразд, — покірливо згодився Сен-Клер. Міс Офелія послала по челядь, і незабаром усі зібралися в кімнаті.

Єва лежала, відкинувшись на подушки. її коси вільно спадали на плечі, щічки паленіли густим рум’янцем, що вирізнявся проти блідого, аж наче прозорого личка, худенького тільця й величезних глибоких очей, які сумовито спинялись на кожному.

Слуги принишкли, вражені цим видовищем, натхненне личко, зістрижені довгі кучері, що лежали поруч неї, відвернуте обличчя батька, хлипання Марі — все це миттю зворушило їхні добрі та чутливі од природи душі. Заходячи до кімнати, вони перезиралися між собою, скрушно зітхали й хитали головами. Тиша була така, як на похороні.

Єва підвела голову й окинула кожного довгим пронизливим поглядом. Усі стояли пригнічені та зажурені. Деякі з жінок затуляли обличчя фартухами.

— Любі мої друзі, — промовила Єва, — я просила, щоб ви всі прийшли, бо я люблю вас. Я люблю вас усіх і хочу з вами попрощатися… Я залишаю вас. Десь тижнів через два ви мене більше не побачите…

Тут дівчинку спинили тужні вигуки, жалощі й ридання, що вихопились разом з усіх грудей і заглушили її кволий голос.

Єва трохи почекала, а тоді як могла гучніше промовила, щоб усі почули її за тим тужінням:

— Якщо ви мене любите, то не перебивайте…

— Аякже!.. Звісно, що любимо!.. Хай вас бог береже!.. — одностайно озвалися всі.

— Так, я знаю, що любите. Ви всі завжди були до мене добрі, і я хочу залишити вам щось на спомин про себе. Я подарую кожному з вас свій кучерик, щоб ви, кожного разу, як поглянете на нього, згадували, що я вас любила…

Неможливо змалювати ту сцену, коли всі вони зі слізьми на очах обступили свою маленьку господиню, щоб узяти з її рук цей дарунок, який був для них останнім знаком її любові. Вони плачучи ставали перед нею на коліна, цілували край її убору, щиро й гаряче благословляли її.

Кожному, хто отримував свій дарунок, міс Офелія робила знак вийти з кімнати, боячись, щоб надмірне збудження не зашкодило хворій дитині.

Нарешті біля Єви залишилися тільки Том і няня.

— Ось, дядечку Томе, — промовила Єва, — поглянь, який гарний для тебе кучерик!.. А оце тобі, моя добра, люба, мила няню! — додала вона, ніжно обіймаючи свою стару мамку.

— Ой панночко Єво, та як же я без вас житиму! — . вигукнула віддана служниця. — Воно ж наче кінець світу, як вас не стане! — І няня гірко заридала.

Міс Офелія лагідно вивела її і Тома з кімнати й думала, що вже все. Та, обернувшись, раптом побачила Топсі.

— А ти звідки взялася? — суворо запитала вона.

— Я весь час тут, — відказала Топсі, витираючи сльози з очей. — О панночко Єво, я завжди була така погана! Та, може, ви дасте й мені одного кучерика?

— Авжеж, бідна Топсі! Звісно, що дам. Ось на… Як подивишся на нього, так і згадай, що я любила тебе й хотіла, щоб ти була хороша дівчинка!

— Ой панночко Єво, я так стараюся! — поважно промовила Топсі. — А як же тяжко бути хорошою! Мабуть, це тому, що я не звикла, от правда!..

Топсі затулила обличчя фартушком, і міс Офелія тихенько вивела її з кімнати. Виходячи, дівчинка сховала дорогий дарунок на грудях.

Повернувшись до кімнати, міс Офелія зачинила двері, Протягом попередньої сцени ця поважна жінка й сама втерла не одну сльозу, але турбота про маленьку племінницю була для неї понад усе.

Сен-Клер весь час сидів у тій самій позі, прикривши очі рукою. Він не зрушив з місця й тоді, коли всі пішли з кімнати.

— Тату! — мовила Єва, лагідно торкнувшись його руки.

Він аж стенувся, але нічого не відповів.

— Любий тату! — знову сказала Єва.

— Ні, я не можу! — вигукнув Сен-Клер, підводячись. — Не можу я цього знести! За що мені така гірка доля?!

В голосі його була невимовна туга.

— Тату, ти краєш мені серце! — сказала Єва, встаючи й кидаючись йому в обійми. — Не треба так побиватися!

І вона зайшлася такими буйними риданнями, що всі аж злякались, а батькові думки враз повернули на інше.

— Та ну ж бо, Єво… ну, моя ластівко! Годі вже, годі!.. Це я винен, я тебе засмутив. Я буду спокійний, буду який ти хочеш, тільки не плач…

63
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело