Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет - Страница 66

• Предыдущая
• 66/94
• Следующая

— Сен-Клер не зронив ні сльозинки, — казала вона. — Йому зовсім не жаль дочки. Аж подив бере, як подумаєш про таку нечулість та бездушність, — адже він знав, як тяжко вона страждала.

А оскільки люди звикли беззастережно вірити своїм очам і вухам, то й багато хто з прислуги справді думав, ніби їхня пані побивається найдужче, особливо коли Марі почала корчитись в істеричному нападі, зажадала лікаря і нарешті оголосила, що помирає. В будинку зчинилася метушня й біганина, до Марі тягли пляшки з гарячою водою, припарки, мазі, і все те дуже розважало її.

Але Томове серце тяглося до господаря. Сумний і похмурий, він скрізь ходив за Сен-Клером, і, коли той сидів у Євиній кімнаті, блідий, принишклий, втупивши погляд перед себе, Том добачав у його сухих, невидющих, застиглих очах куди більше смутку, аніж в усіх риданнях і жалощах Марі.

Через кілька днів Сен-Клери повернулися до міста. Знеможений горем Огюстен прагнув переміни, яка відвернула б його думки на щось інше. Отож вони залишили свою віллу та парк з дорогою могилкою і приїхали назад у Новий Орлеан „„.

Сен-Клер заклопотано поспішав вулицями, сподіваючись, що гомінке й бурхливе міське життя з повсякчасними новими враженнями заповнить болісну порожнечу в його серці. І ті, хто бачив його на вулиці чи зустрічав у кав’ярні, дізнавалися про його тяжку втрату лише з жалобної стрічки на капелюсі, бо він був, як завжди, усміхнений і балакучий, читав газети, обговорював політичні новини, займався справами. Та й хто б міг подумати, що його незмінний усміх — лиш зовнішня оболонка, під якою ховається серце, сповнене могильного мороку.

— Містер Сен-Клер — дивовижна людина, — скаржилася Марі міс Офелії. — Я завжди вважала, що коли він і любить хоч когось у світі, то це нашу дорогу крихітку Єву. Але він, здається, дуже швидко її забуває. Мені важко схилити його на розмову про неї. А я, правду кажучи, сподівалась від нього глибших почуттів.

— Кажуть, тиха вода греблі рве, — промовила міс Офелія пророчим тоном.

— Ет, не вірю я, все це пусті балачки! Якщо людина має почуття, вона неодмінно їх виказує, не може не виказати. Але ж і нещасний той, хто їх має! Хотіла б я бути така, як Сен-Клер! Мої почуття так тяжко крають мені серце!

— Ой пані, та хазяїн же зробився худий, мов та тріска! Я чула він анічогісінько не їсть, — обізвалася няня. — Я ж знаю, що він не забув панночки Єви. Та й то ж би то міг її забути, нашу любу маленьку рибоньку! — додала вона, втираючи очі.

— Може й так, але до мене йому байдуже, — сказала Марі. — Я не почула від нього жодного співчутливого слова. А йому слід би знати, що материнські почуття куди глибші, ніж будь-які батьківські!

— Кожне серце знає своє горе, — поважно промовила міс Офелія.

— От про це ж я й кажу. Кому, як не мені, знати свої переживання. Хіба ще тільки Єва могла їх зрозуміти, але тепер її нема! — І Марі, відкинувшись у кріслі, гірко заридала.

Марі була з тих безталанних натур, в чиїх очах усе втрачене без вороття набуває особливої ваги, якої воно ніколи перед тим не мало. В тому, що у неї було, вона дошукувалась тільки вад, та тільки-но чогось позбувалася, як не могла вже й скласти йому ціни.

Один по одному збігали тижні в будинку Сен-Клерів, і хвилі життя знову плинули своїм звичаєм на тому місці, де пішов на дно маленький човник. Бо хоч би що ми переживали, а жорстока, байдужа, одноманітна повсякденність владно й невблаганно тягне нас за собою. Ми так само повинні їсти й пити, спати й прокидатися, так само продавати й купувати, про щось запитувати й відповідати на запитання — одне слово, займатися сотнями марних справ, не маючи вже до них ніякого інтересу; нам лишається тільки холодна, механічна звичка існувати, хоч будь-яка душевна потреба в цьому давно минула.

Колись усі життєві інтереси та сподівання Сен-Клера непомітно для нього самого зосереджувалися навколо дочки. Лиш задля Єви клопотався він своєю власністю, задля Єви розподіляв свій час і протягом років так звик робити все задля Єви — купувати, поліпшувати, змінювати, опоряджати, влаштовувати, — що тепер, коли її не стало, йому наче й не лишилось ані про що дбати, ані до чого докладати рук.

Та до одного діла Сен-Клер усе-таки взявся: невдовзі після повернення до Нового Орлеана він почав уживати заходів, щоб законним чином надати Томові волю, маючи намір відпустити його одразу ж, як тільки будуть виконані всі належні формальності. А тим часом він щодень дужче прихилявся до Тома душею. Здавалося, не було нікого іншого в цілому світі, хто так живо нагадував би йому про Єву. Він раз у раз вимагав, щоб Том повсякчас був при ньому, і хоч як пильно приховував від людей свої таємні почуття, але перед Томом трохи що не виливав усю душу. Та й хто б із цього здивувався, побачивши, з якою любов’ю та відданістю Том скрізь і всюди супроводив свого молодого господаря.

— Ну, Томе, — сказав Сен-Клер другого дня, після того як офіційно порушив справу про його визволення, — я хочу зробити тебе вільною людиною. Отож збирай свої пожитки й готуйся в дорогу до рідного Кентуккі.

Спалах радості, що враз осяяв Томове обличчя, і його зворушливе «Хвалити бога!» трохи збентежили Сен-Клера: йому стало прикро, що Том так легко готовий з ним розлучитися.

— Здається, Томе, тобі не так уже й погано тут жилося, щоб отак умлівати з радощів, — сухо мовив він.

— Ні, ні, пане! Я не того. Вільною людиною стану — ось чого я радію!

— А чи не думаєш ти, Томе, що тобі краще жити отак, аніж бути вільному?

— Ой ні, що ви, пане! — гаряче заперечив Том. — Аж ніяк!

— Але ж, Томе, навряд чи ти заробиш власною працею такий одяг і прожиток, як маєш у мене.

— Авжеж, пане, я знаю. Пан до мене аж надто добрий. І все ж, мій пане, краще я матиму бідний одяг, бідну халупу, бідне все — зате своє, аніж житиму в добрі, що належить не мені! Отак я міркую, пане, і як на мене, то так воно й має бути!

— Мабуть, твоя правда, Томе. Отже, десь за місяць поїдеш собі від мене, — трохи невдоволено промовив Сен-Клер. — Та й чого б тобі тут лишатися, справді! — додав він уже веселіше і, підвівшись, заходив по кімнаті.

— Я не поїду, поки в пана горе, — сказав Том. — Я залишуся при панові скільки йому треба, доки можу стати в пригоді.

— Поки в мене горе, Томе? — перепитав Сен-Клер. — Ти й справді думаєш чекати так довго? — Він сумно всміхнувся й поклав руку Томові на плече. — Ох, Томе, добра ти, нерозумна душа! Ні, я не держатиму тебе аж доти. їдь собі додому, до жінки й дітей, та привітай їх там від мене.

— Я вірю, що цей день настане, — поважно проказав Том, і в очах у нього зблиснули сльози. їхню розмову урвав приїзд якихось гостей.

Марі Сен-Клер переживала втрату дочки так, як узагалі була здатна щось переживати. А оскільки мала неабиякий хист за найменшого свого горя робити нещасними всіх навколо, то в її прислуги було ще більше підстав жаліти за маленькою панночкою — доброю заступницею, що так часто захищала їх від гніву своєї деспотичної та себелюбної матері. Особливо в бідної старої няні: одірвана від сім’ї, вона прикипіла серцем до тієї чарівної дитини й тепер аж не тямила себе з туги. Вона день і ніч плакала й, убита горем, не так справно та моторно, як завжди, прислужувала своїй господині, що стягало на її беззахисну голову повсякчасні громи-блискавиці.

Міс Офелія теж переживала втрату, але в її доброму й щирому серці визріли інші плоди. Вона стала м’якша, лагідніша і хоч так само неухильно виконувала всі свої обов’язки, проте робила це стримано й спокійно, як людина, що не даремно питає поради в свого серця. Ще з більшим запалом узялася вона навчати Топсі, вже не боялася її дотику й не мала потреби приховувати свою огиду, бо перестала її відчувати. Тепер вона дивилася на Топсі іншими очима, немовби наслідуючи приклад, що свого часу подала їй Єва, і вбачала в ній людську істоту, яку вона повинна навернути на добру путь.

• Предыдущая
• 66/94
• Следующая