Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет - Страница 74

• Предыдущая
• 74/94
• Следующая

— Загадам добрий, поки не заслаб. Він вільні як півроку лежав хворий і зробився страшенно нетерплячий. Немов затявся, щоб нікому спочинку не дати ні вдень, ні вночі. Та ще такий став вередливий — усе йому не так. І що далі, то гірше. Цілі ночі же давав мені спати, я вже з ніг надала. А то одну ніч була заснула, то боже ж тій шиї, як він на мене сварився! Кричав, що продасть мене «найлютішому хазяїнові, якого тільки знайде. А колись же казав, що як помре, то я буду вільна.

— А друзів ти мала? — спитала Емелін.

— Я маю чоловіка, він коваль. Хазяїн завжди віддавав його в найми. Мене бабрали з дому так швидко, що я не встигла навіть попрощатися з ним. І діточок маю четверо. Ой, лико мені, лишенько! — вигукнула жінка й затулила руками обличчя.

Коли чуєш отаку сумну розповідь про чиєсь горе, мимоволі хочеться сказати щось на розраду. Емелін теж хотіла розважити бідолашну жінку добрим словом, але не могла нічого придумати. Та й чим було її розважити? І, неначе змовившись між собою, обидві вони, з остраху та відрази, ані словом не згадували про страшного чоловіка, що був тепер їхнім господарем.

А пароплав із своїм живим вантажем ішов собі далі по рудих каламутних хвилях бурливої Червоної річки, між стрімких заломистих берегів, і сповнені смутку очі знеможеш дивилися на ті руді глинясті урвища, що безконечною похмурою смугою пропливали повз них. Нарешті пароплав зупинився біля одного невеликого містечка, і Легрі зі своїм гуртом зійшов на берег.

Том і його товариші важкою ступою тягнуться нерівною дорогою слідом за грубим фургоном. На передку сидить Саймон Легрі, а обох жінок, і досі прикутих одна до одної запхали в фургон разом з іншим вантажем. Уся та валка прямує до плантації Легрі, що лежить у віддалені безлюдній місцині.

Глуха, занедбана дорога то в’ється серед похмурих порослих сосняком пусток, де лиш вітер тужно шепоче в галуззі, то заходять у безкраї мочарі, загачені гатками з колод, де над грузьким, багнищем стримлять сумні кипариси, пообвішувані жалобними гірляндами чорного моху, а поміж корчів та голого гілля, що тут і там гине у ваді вряди-годи видніють бридкі отруйні змії.

Ця дорога пригнітила б кожного, хто вперше її бачив, хоч би йому й випадало їхати нею в якійсь своїй справі з повним гаманцем і на доброму коні. То якою ж страшною і моторошною мала вона здаватися невільникам, що за кожним кроком віддалялись від усього, що було любе й миле їхньому серцю.

Так подумав би кожен, побачивши їхні зажурені чорні обличчя, їхні сумні, стражденні очі, які з мовчазною покорою озирали все, що минали в тій гіркій дорозі.

Зате Саймон Легрі явно тішився. Він. раз у раз діставав з кишені фляжку з горілкою і припадав до неї губами.

— Гей ви! — гукнув він, обернувшись і побачивши з-заду смутні обличчя. — А заведіть-но пісню, молодці! Ану!

Невільники мовчки перезирнулися. Та після другого «Ану!» й добрячого виляску пуги Том заспівав урочистого псалма:

Благословенний край святий, Мій любий рідний край Гірку журбу мою розвій І радість мені дай.

— Замовкни ти, чорна падлюко! — гримнув Легрі—Ти гадаєш, я слухатиму твої кляті святенницькі співи? Я кажу — пісню, веселу, хвацьку… Ану мерщій!

Інший невільник затягнув одну з тих нісенітних пісень, що їх часто співають раби:

Пан тхора зловить сказав.

Нумо гей!

А тоді зареготав: «Чи ти місяця видав?»

Нумо, хлопці, гей!

Гей, гей-йо, егей!

Співак, як видно, не дуже дбав про лад і вигукував що в голову набреде, лиш сяктак дотримуючи ритму. І щоразу весь гурт підхоплював хором:

Нумо, хлопці, гей! Гей, гей-но, егей!

Вони співали дуже хвацько, намагаючись вдавати з себе веселих, та в тому дикому співі вчувалося більше горя, аніж у найтужнішому голосінні чи найпалкішій мольбі. Неначе їхні нещасні темні душі, зацьковані й поневолені, знайшли собі розраду саме в тих недоладних вигуках і висловлювали в них свої благання. Але Саймон Легрі не чув тих благань. Він чув тільки бучний спів і тішився з того, що «розвеселив своїх молодців».

— Ну, любонько, — мовив він, обернувшись до Емелін і поклавши руку їй на плече, — ми майже вдома!

Коли Легрі сварився і лютував, Емелін жахалася, та коли він розмовляв отак, як тепер, і клав своє ручисько їй на плече, вона думала, що краще б він бив її. Від самого його погляду її аж з душі вернуло й наче морозом проймало. І вона мимоволі прихилилася ближче до мулатки, наче то була її рідна мати.

— Я бачу, ти ніколи не носила сережок, — сказав Легрі, беручи її маленьке вушко своїми шкарубкими пальцями.

— Ні, пане, — відказала Емелін, уся тремтячи й понуривши очі.

— Дарма, ось приїдемо додому, то я подарую тобі сережки, якщо будеш добре шануватися. І нема чого тобі отак журитись, до тяжкої праці я тебе не приставлю. Житимеш у мене мов та пані, аби тільки шанувалася.

Легрі так упився, що на нього напала великодушність. Та на той час удалині вже показались його володіння. Колись цей маєток належав заможному й благородному господареві, що дуже піклувався своєю садибою і всіляка прикрашав її. Та помер він неспроможним боржником, і його плантацію вигідно відкупив Легрі, що вживав її, як і все, до чого допадався, лише на одне — витиснути з неї якнайбільше грошей. І тепер усе в тій садибі мало безладний, занедбаний вигляд, який завжди буває там, де дбайливі зусилля колишнього господаря пущено нанівець.

Перед будинком, де колись був гарний лужок з мальовничими кущами, тепер буяли бур’яни, лише подекуди, біля конов’язей, витолочені кінськими копитами й засмічені битим посудом, кукурудзяними качанами та всілякими іншими покидьками. Пошарпані віти жасмину й жимолості сумно звисали з похиленої декоративної підпори — до неї тепер припинали коней. Великий сад також геть заріс бур’яном, з якого де-не-де ще витикалися кволі тропічні рослини. У теплиці були повибивані всі шибки, а на струхлявілих полицях стояло кілька забутих вазонів з пересохлою землею, і в них стриміли сухі тички з рештками листя, що колись теж були квітами.

Фургон в’їхав на всипану жорствою, але так само забур’янілу алею, обсаджену з боків гордими меліями. Здавалося, лише ці стрункі дерева з буйними кронами не піддалися загальному занепадові — мов благородні душі, так глибоко пройняті доброчесністю, що вони тільки мужніють у життєвих знегодах.

Великий будинок, свого часу гарний і пишний, був споруджений на звичайний південний зразок і обведений кругом широкою двоповерховою верандою на кам’яних підпорах, куди виходили дверима всі кімнати.

Але й будинок той мав тепер спустошілий і незатишний вигляд. Деякі вікна були позабивані дописати, в інших бракувало шиб; віконниці хилиталися на доламаних завісах. Усе свідчило про недбальство та байдужість господаря.

По всьому двору були розкидані старі дошки, солома, побиті діжки та ящики. На гуркіт коліс не знати звідки вихопилось кілька здоровенних, лютих собак і кинулось до Том а та його товаришів. Двоє обідраних слуг, вискочивши слідом, насилу одігнали їх.

— Ось бачите, що на вас чекає!.. — мовив Лепрі до Тома і його товаришів, з похмурою втіхою пестячи собак. — Ось що на вас чекає, коли надумаєте тікати! Ці пси намуштровані ловити негрів і любісінько загризуть хоч кого. Отож стережіться! Гей, Сембо! — тукнув він до одного з обідранців, що мав на голові бриля без крис і догідливо ліз йому перед очі. — Як тут у вас справи?

— Чудово, ПАНЕ!

— Квімбо, — обернувся Легрі до другого, що так само ревно силкувався привернути його увагу, — ти забув, що я тобі звелів?

— Ні, не забув, пане.

Ці двоє негрів були головні помічники господаря. Легрі привчав їх до бузувірства й жорстокості так само ревно, як і своїх вовкодавів, і, опанувавши ту науку, вони стали мало чим різнитися від лютих собак.

Подібно до багатьох володарів, про яких оповідає історія, Легрі порядкував на своїй плантації за приписом «поділяй і пануй». Сембо і Квімбо люто ненавиділи один одного, а решта негрів на плантації всі як один люто ненавиділи їх, і, розпалюючи цей розбрат собі на користь, Легрі був певен: котрась із трьох сторін неодмінно дасть йому знати про все, хоч би там що сталося в мастку.

• Предыдущая
• 74/94
• Следующая