Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей - Страница 28

• Предыдущая
• 28/58
• Следующая

Оберон був у себе, і його, на щастя, не відволікали ніякі важливі справи. Я нерішуче увійшла до шатра й зупинилася біля порога.

— Що сталося, Ліно? Хто тебе налякав?

Я простягнула йому листа. Ото не думала, що доведеться побувати в ролі листоноші Пєчкіна.

Оберон проглянув лист спершу мимохідь, потім ще раз, уважніше.

— Ти прочитала?

— Випадково. Він розгорнувся…

— Облиш, я не збираюся тебе лаяти. Чому ти така схвильована?

— Ви ж не відрубаєте їм голови… за зраду?

— У тебе просто манія якась — усім рубати голови. Послухай, якби Алісія й Ортензія хоч на хвилинку повірили, що я їх тут залишу, вони не написали б такого листа ні за які гроші. Ну подумай, що їм тут робити? Бути слухняною дружиною річкового землероба жодна не погодиться. А принцеси тут не потрібні — нема такої посади, розумієш? Отже, цей лист — чистісіньке вередування, ще одна спроба привернути увагу Олександра…

Він визирнув із шатра і наказав комусь:

— Поклич принца. Миттю.

Відповіддю був тупіт, що віддалявся.

— Спасибі, Ліно, — повернувшись до шатра, король кинув листа на низький столик. — І облиш ці дурниці… Завтра ми вирушаємо. Спробуй як слід відпочити.

Принц вийшов із шатра червоний як рак, чимось дуже незадоволений. Скочив на коня й зник. За годину всіх п’ятьох принцес, які ночували в селищі, відпровадили до нашого табору.

Після вечері мене знову викликали до короля. Оберон був не сам: на одному з розкладних стільців сидів, винувато всміхаючись, наш сурмач. Він був без чобіт, права нога обмотана ганчіркою, а бурі плями на сірій тканині щомиті збільшувалися.

— Нещасний випадок, — сказав мені Оберон. — Ось що буває, якщо вправлятися у фехтуванні, хильнувши перед цим вина… Та припини, — це сурмачеві, який винувато опустив голову. — Я ж тебе не лаю? Ліно, — це мені, — сподіваюся, ти знаєш, як влаштована людина?

— Ну так, — у горлі в мене чомусь пересохло. — Кістки, вени, артерії… у животі шлунок і печінка, в грудях — серце, в голові — мізки…

— Мізки — це чудово, — сказав Оберон без посмішки. — Зрощувати кістки тобі рано, та й необхідності такої, на щастя, нема. Розрізано м’яку тканину, пошкоджено сухожилля. Обережно збираємо все назад, спочатку знеболивши. Давай.

Сурмач почав розмотувати ногу, я нажахано втупилася в нього.

— Як? Я?! — видихнула я злякано.

— Маг дороги зобов’язаний лікувати рани, — сухо зауважив Оберон. — Досі миналося. Та щось мені підказує, що наше везіння ненадовго. Візьми посох, направ на пошкоджене місце й уяви, що в тебе німіють долоні.

Сурмач витягнув скривавлену ногу й тихо зойкнув.

Боюся крові. У мене відразу ж темніє в очах. Я глянула на рану й одразу ж відвела погляд. Шлунок, застрибавши, піднявся до самого горла.

— Йому боляче, між іншим, — тихо сказав Оберон. — Дуже. У тебе коли-небудь була розрізана рука чи нога?

Я якось тільки пальця собі розрізала. Не пам’ятаю болю, тільки страх…

Узявшись за посох, я піднесла червоно-зелений круглий набалдашник до пораненої, знівеченої ноги.

— Німіють долоні, — так само тихо підказав Оберон.

Руки, що стискали посох, задерев’яніли. Сурмач раптом перестав посміхатися, зітхнув крізь зуби… І обм’як у кріслі. Розслабився. Я тільки тепер зрозуміла, який напружений він був досі.

— Розумничка, — тихо сказав Оберон. — З’єднуємо тканини, починаючи з найглибших. Бачиш сухожилля?

Я вийшла з шатра, похитуючись, відчуваючи себе м’ясником і водночас майже героєм. Сурмач вийшов слідом за мною. Він майже не шкутильгав і без угаву говорив. У голосі його було неймовірне полегшення, а слів я не розуміла. Та хіба вони мали значення, слова?

Вечоріло. Рожеві жаби блищали, наче перлини, на темно-зеленому листі латаття. Почувши їх квакання, будь-який соловей помер би від заздрощів: це був не жаб’ячий хор у звичному розумінні слова. Це був справжній музичний ансамбль, котрий змінював мелодії, а я все видивлялася в очеретах диригента…

Цікаво, напевно, тут нема чапель? І взагалі ніяких природних жаб’ячих ворогів? Із таким безсоромним кольором їх же за версту видно!

— Чудово співають, — сказала Ельвіра за моєю спиною.

Я привіталася.

— Добривечір і вам, Ліно… Я втекла із карети. Там скиглення і плач. Неначе відразу не було зрозуміло, чим закінчиться їхня провокація.

— Мені теж не хочеться їхати, — сказала я чесно. — Але ж і залишатися тут також…

— Хто б сперечався, — Ельвіра сумно зітхнула. — Ви не бачили принца?

— Ні, — я чомусь стривожилася. — А що?

— Блукає десь самотою, — у голосі Ельвіри знову забриніла злість. — Коли у нього неприємності — він ображається на всіх. Особливо на мене.

— А які в нього неприємності?

Ельвіра покосувала на мене, ніби вирішуючи, говорити чи ні.

— У принца, Ліно, одна велика неприємність — він не схожий на батька. Жодного порівняння з Обероном… так йому здається. Власне, так йому й навіювали з дитинства. Він боязкий, нерішучий, м’який. А головне — він не маг. А Оберонові хотілося, щоб його син був чарівником.

— Ну, — пробурмотіла я розгублено, — його величність все одно любить…

— Звичайно. Але наполовину менше, ніж любив би сина-мага, схожого на нього самого. Хіба це не очевидно?

Я мовчала. Жаби співали, заглушаючи Ельвірині зітхання.

— Ви не думайте, Ліно… Я чудово розумію Оберона: король не може бути сентиментальним. На ньому така відповідальність… Вона багато чого виправдовує. Скажімо, він може собі дозволити взяти на службу чужу дитину з чужого світу. Ризикувати її життям…

— Я не дитина. І я сама обрала…

— Звичайно, ви самі. У Оберона завжди так виходить — само собою. Ні, Ліно, не ображайтеся на мене! І не ображайтеся на Олександра, якщо вам здасться, що він поводиться безглуздо. Уявіть, як це — постійно відчувати свою нікчемність поряд із всесильним батьком…

Із жаб’ячого хору вирвався одинокий голос соліста. Звук линув, стаючи все прозорішим і тоншим, поки не обірвався раптом звичним «квик!». Я провела носком чобота по вологій траві.

— Принц… Е-е-е… Хіба його величність…

— Його величність — полководець на чолі армії. У військовий час. У нього є багато інших занять, окрім як оберігати ніжні нерви принца, — Ельвіра сумно похитала головою.

— Але ми прийдемо на нове місце. І Королівство відбудується заново? І принц зможе одружуватися…

Я мало не ляпнула «з вами», та вчасно прикусила язика.

— Можливо, — згодилася Ельвіра без жодної впевненості. — Сподіватимемося, Ліно. Сподіватимемося…

Я знову їхала на чолі колони, цього разу поруч із Обероном. Замикали стрій Ланс і Гарольд — захищали Королівство з тилу.

Відступав ліс. Усе рідше зустрічалися острівці зеленої трави. Позаду залишилася річка. Вітер носив хмари пилу. Оберон на ходу навчив мене, як захистити ніс і рот від задушливих пилових хмар. До обіду ми перевалили через невисокий хребет, і перед нами розкинулося піщане море.

Ніколи в житті не була в пустелі. Мене вразив колір піску — він був не білий і не жовтенький, як на пляжі. Він був темно-цеглистий, майже червоний. І він не стояв на місці. Порівняно з танцем цих червоних гір навіть море в шторм видалося б, мабуть, спокійним.

— Привал, — спокійно сказав Оберон, і сурмач, котрий їхав відразу за нами, відтворив мій улюблений сигнал із двох нот.

Караван звично розбрівся — кожен займався своєю справою. Тут не було води, зате було багато палива — чагарник навколо стояв наполовину сухий, мертвий. Метушилися слуги, кухарі, стражники напинали шатро, комендант скрізь встромляв свого носа й усім заважав.

Тільки Оберон верхи на Фіалку не рухався з місця, мовчав і дивився на пустелю. Мені не сподобався вираз його обличчя.

• Предыдущая
• 28/58
• Следующая