Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей - Страница 31

• Предыдущая
• 31/58
• Следующая

— Ну, маги дороги, не залиште, — нервово засміявся білявий, котрий колись — дуже давно! — позичив мені вудку.

Проревіла сурма. І ми побігли.

Летів пісок, забиваючи очі. Спіткнулася куховарка…

— Оживи!

Я закашлялася й сама ледве не впала. Розподіляти треба допомогу, розподіляти! Або я сама впаду раніше за всіх, а це в мої плани не входить.

— Пішли! — кричав начальник варти, підштовхуючи списом товстого захеканого конюха. — Пішли, біго-ом!

Колона вильнула — це Оберон там, попереду, змінив напрямок. Музикант, що тягнув на собі лютню, захитався; вусатий стражник, який колись не пустив мене до Оберона, схопив його за руку й втягнув у стрій.

Усе змішалося — небо, пісок, люди. Здавалося, стрій безнадійно розпався, обличчя засапаного конюха синіло. Я на бігу простягла руку:

— Ожи… ви…

Конюх підбадьорився, а я зрозуміла, що задихаюся.

Навколо тремтіло повітря. Нас накривало пустинним холодцем, ми вгрузали в ньому й зникали навіки. Переді мною хтось упав, та його відразу ж підхопили за комір і майже на руках потягнули далі — які вони все-таки сильні, ці стражники…

Колона знову вильнула. Я раптом побачила, що біжу одна серед чистого поля, точніше серед пустелі, і просто переді мною струмує масними потоками, вабить в обійми невідома істота…

— Ліно!

Це Гарольд. Він ухопив мене за руку. Я знову була в строю, переді мною стрибали чужі спини, мелькали п’яти. Я пригадала крос на уроці фізкультури. Тоді можна було вередливо крикнути: «Я більше не можу!» — і перейти на крок…

У класі я найменша.

У Королівстві теж. Усі тут вищі й сильніші за мене, у них ноги довші…

Я пробігла ще кроків десять і впала, боляче вдарившись об посох.

Гарольд витягнув мене на спині, як мішок. Пам’ятаю, як мене закинули в сідло Фіалка, пам’ятаю його розумне каре око.

Стражники, підганяючи відсталих, усе-таки порушили стрій — розбрелися по пісках. Примари розпливалися, як розтале морозиво. Ось одна із них лизнула, ніби тремтливим язиком, останнього з тих, що бігли, вусатого стражника…

Стражник упав.

Оберон скочив у сідло за моєю спиною, розвернув крилатого коня. Стражник лежав на спині. Очі його зблякли і запали. Шкіра обвисла коричневими зморшками. З лисого черепа обсипалися, як осіннє листя, поодинокі сиві волосинки. Цей хлопець, ще недавно такий хвацький, виглядав років на дев’яносто…

Незважаючи на тремтливе повітря навкруги, Оберон зіскочив на пісок, з натугою підняв лежачого, перекинув через сідло.

— Ліно! їдь… Швидше! — наказав він.

Я вдарила Фіалка п’ятами. Крилатий кінь помчав, злітаючи і м’яко опускаючись, збиваючи кошлатими копитами фонтанчики піску. Це було б чудово, якби не моя ноша; я вчепилася в страшну чорну людину, яка, здавалося, розкладалася на очах.

Він захрипів. Він був живий.

Я озирнулася.

У небі, поряд із маленьким білим сонцем, летіла, розкинувши руки, людська постать.

— Це час, Ліно. Просто вбивця-час.

Шатра більше не було. Зате було джерело. Слуги почистили його, принцеси обклали по колу білими камінчиками. Ми з Обероном сиділи на пожухлій траві, пили по черзі крижану запашну воду й упівголоса розмовляли.

— Він… помре?

— Не сьогодні. І не завтра. Такі рани погано лікуються. Однак він перестане старіти. Від сьогодні він потихеньку молодшатиме. Через десять років стане міцним старим, через двадцять — літньою людиною, а років через п’ятдесят стане таким, як був… до того, як його накрило.

— А потім? Буде дитиною?

— Чесно? — Оберон потер підборіддя. — Не знаю. Але в нього довгий вік… якщо, звичайно, Королівство виживе.

— Як же не виживе, — сказала я з докором. — Після всього, що трапилося… Хіба нам ще щось страшне?

— Не знаю… — Оберон похитав головою. — Хотілося б вірити, звичайно, що основні неприємності позаду. Ми пройшли пустелю, і щодень усе більше сподівань, що ось-ось знайдемо нашу нову батьківщину. Ти собі не уявляєш, Ліно, яке прекрасне нове Королівство. Які добрі дива творяться навколо. Які заповітні бажання збуваються. Я тебе прошу: не поспішай повертатися у свій світ одразу, залишся хоч на тиждень — ти побачиш таке…

Оберон мрійливо всміхався. Обличчя його повністю перемінилося, він помолодшав років на двадцять.

— А знаєш, Ліно? Зараз я і сам повірив, що ми близько до мети. Раніше у мене не було такого відчуття.

— А коли? — сподівання переповнювали мене. — Завтра?

— Можливо… Хоча, найімовірніше, все-таки за кілька днів.

— Ваша величносте, — я зніяковіла.

— Що?

— Навчіть мене літати.

Оберон гмикнув.

— Врахуй, відразу не вийде. У тебе вдома є напільні ваги?

— Є. Мама постійно худне.

— Уяви, що ти стоїш на таких терезах… І твоя вага все меншає й меншає. А коли на уявних терезах буде нуль, тоді легенько відштовхнися від землі, підстрибни…

Я із завмиранням серця встала. Зосередилася. Уявила ваги під ногами. Напружилася…

Не відбулося нічого. Тільки живіт заболів.

— Не засмучуйся, — Оберон дивився співчутливо. — Колись ти злетиш. Це я тобі гарантую.

Двоє коней згинули в дорозі.

Вантажу ставало все менше — закінчувалися провіант і паливо.

Ішли поволі — всі змучилися. До того ж, серед нас був тепер старезний дід, його по черзі несли на саморобних ношах. Минуло три дні. Якось надвечір ми вийшли в долину між двома хребтами горбів. Вийшли — і зупинилися без жодної команди.

Густий сосновий ліс підсвічувався призахідним сонцем. Відблиски дробилися на гладіні величезного озера. Верхівки гір на горизонті поблискували льодом, невагомими поросятами рожевіли застряглі в міжгір’ях хмари. Простяглися луги й зорані ниви, підіймалися серпанки над селищем. І вела вниз дорога — справжня вторована дорога, якої давно вже не бачили ані наші люди, ані коні.

— Прийшли, — врочисто сказав сурмач.

Я глянула на Оберона.

Він дивився вниз, по-котячи мружив очі й усміхався.

Я прокинулася.

Пахло лісом. Співали пташки. Поки я спала, хтось укрив мене другою ковдрою. Тепер на сірій ворсистій тканині виблискували краплини роси.

Я сіла. Протерла очі. Озирнулася довкруги.

Табір прокинувся. Повітря було наповнене домашнім смолянистим димком від багать. Хтось сміявся. Тихо бренькала лютня.

— Доброго ранку, Ліно!

Мати Гарольда всміхалася мені від казана, в якому кипіло під її наглядом щось смачненьке.

— Доброго ранку, Ліно! — вітали мене музиканти.

— Доброго ранку! — пробігаючи, вклонялися слуги.

— Доброго ранку, магу дороги, як спалося?

Я йшла всміхаючись, позіхаючи і прикриваючи рота долонею, кивала, віталася й кланялася. Я добре знала цих людей. Кожного з них я бачила в хвилини смертельної небезпеки. Когось врятувала. Хтось урятував мене. Вони були мені ближчими, ніж найближча родина — мої люди. Моє Королівство. Моя доля.

Я вмилася в джерельці, сіла на пеньок і отримала миску м’ясної каші зі свіжим маслом. І, облизуючи ложку, подумала: а чи була я колись тією самою Ліною Лапіною, ученицею сьомого «Б»? Чи не наснилося мені все моє колишнє життя? Цілком можливо, що й наснилося…

Підійшов, жуючи, Гарольд і мовчки сів поряд. Ми не потребували слів. Дорожнє братство бойових магів — хіба щось у житті може з цим зрівнятися?

Прихилившись до сосни, відпочивав на сонечку старий. Грівся, підставляючи промінню зморшкувате обличчя. Усміхався беззубим ротом.

І я усміхнулася йому у відповідь.

Мабуть, це був найщасливіший день у моєму житті. І я довго ще згадуватиму його.

• Предыдущая
• 31/58
• Следующая