Выбери любимый жанр

Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей - Страница 37


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

37

— Кого ти хочеш обдурити? — я дивилася на озеро. — Оберона? Мене? Себе?

Яка неприємна, неприродна тиша стояла в цьому лісі!

— А що ми їстимемо? — сумно запитав принц.

Запитав би щось полегше!

* * *

Навіть не знаю, що б я без посоха робила. А так вдалося й вогонь розвести, й одяг висушити, і відшукати серед безлічі потворних грибів такі, які безпечно їсти. Ми нахромлювали їх на прутики й пекли на вугіллі. Добре б ще якусь рибину зловити, та вудки нема, а посохом я не вмію…

Ми зігрілися, абияк втамували голод і навіть трошки поспали — принц із Ельвірою обійнявшись, я осторонь, згорнувшись у клубок. Вони любили й підтримували одне одного, — я не могла цього не бачити. Ця любов могла бути хоча й слабким, та все ж виправданням тому, що ми вчинили…

Тільки мені не було виправдань.

Я проклинаю той день, коли познайомилася з принцом на березі, коли почала прихильно до нього ставитися. Він відчував у мені цю слабкість, адже не пішов до Ланса чи Гарольда — до мене пішов, пропонуючи зраду, і не помилився.

А здавалося все так просто: перетнути яр і повернутися назад!

Я лежала, обійнявшись із посохом, і згадувала того, хто дав мені мою першу магічну зброю. Уявляла, як Оберон сидить у шатрі — спокійний як завжди, і суворий — як ніколи раніше. І Гарольд не знає, куди подіти очі. І Ланс роздивляється свій кістяний посох із повною байдужістю на обличчі — зради траплялися раніше, зради будуть завжди. Не турбуйтеся, ваша величносте, ще є маги, віддані вам і Королівству…

А якщо нападуть сосуни?

А якщо знову доведеться тікати від небезпеки під землю? Утрьох не втримати тунель, він завалиться, всі загинуть…

А що думають про мене стражники? Кухарі? Музиканти? Мати Гарольда? Напевно, тільки й розмов…

Чи, навпаки, всі мовчать, ніби змовилися забути моє ім’я. Ніби мене ніколи з ними не було. Неначе я не рятувала їх, ризикуючи життям…

І я заплакала від жалю до себе. І ще від сорому.

…Добре, що нема дороги назад. Бо не знаю, як би я наважилася глянути в очі Оберонові. Пан або пропав: я доведу закоханих до безпечного місця. Хай роблять що хочуть. Хай засновують своє Королівство на зраді… А я піду додому. І більше ніколи в житті не відкрию жодної казки: читатиму й дивитимуся тільки про те, що існує в моєму світі. Про політику, техніку, спорт. Про моду. Вивчуся, стану економістом. Зароблю багато грошей. Куплю квартиру…

Сльози текли по моїх щоках, падали в мох і тонули в ньому, не залишаючи слідів.

Розділ двадцять перший

Поневіряння

Ось воно, моє Королівство. Бредуть, узявшись за руки, дивляться під ноги. І правильно роблять: земля горбиста, стирчить коріння, раз у раз трапляються то ями, то чиїсь нори…

Здригнувся посох у руці. Небезпека. Де, зверху? Праворуч? Ліворуч? Де?! Ах, знизу…

Так і є, у дірці під перекосокривленим пнем поблискують очиська. Начебто маленькі. Але не дамо себе пошити в дурні: воно може бути отруйне. Чи їх багато. Чи це не очі взагалі, а…

Посох реагує швидше, ніж я. Те, що здавалося пнем, насправді щось зовсім інше. Ось воно підіймається, спираючись на коріння, з тріском робить кілька кроків уперед…

Червоно-зелений струмінь охоплює його ніби вогненним поясом. Тварюка здригається, однак іде, тягнеться корінням-щупальцями, одне з них обвиває посох і рве з рук — здираючи шкіру з долонь.

Проте головного удару вже завдано. Полум’я здіймається звідкись знизу і охоплює весь пень. Я вириваю посох зі щупалець, що конвульсивно сіпаються.

Смердить. Фе… Ну й гидота.

З багаття розбігаються, виблискуючи очками, коричневі пласкі істоти. Кожне схоже на щура, якого переїхав асфальтовий каток.

Пень падає набік. За основу йому служить м’ясиста гидота, що вже підгоріла, схожа на ілюстрацію з лікарського довідника.

Я відводжу очі.

* * *

Як рахувати дні? Робити зарубини на палиці? І якої болячки їх взагалі рахувати, якщо перший схожий на другий?..

Мертвий ліс здавався нескінченним. З їстівного були тільки гриби, мене вже нудило від самого їх запаху. За розваги слугували страховиська, що атакували нас майже безперервно вдень і вночі.

А головне, я була сама. Абсолютно. Як ніколи в житті.

Ельвіра і принц — удвох. А я — я не мала з ними нічого спільного.

Якось уночі (а лягала я в одязі, з посохом у руках, покладаючись на чутливість моєї зброї) я ніяк не могла заснути. Лежала й переверталася з боку на бік, дивилася, як повзе по небу місяць. Мені здавалося, що я захворіла, лежу з температурою і бачу нескінченний страшний сон.

Тихо встав принц — моє вухо, натреноване, розрізняло тріск кожної голочки у нього під ногами.

Він нахилився до мене. Він знав, що я не сплю.

— Ліно… давай помиримося, га?

— Я з вами не сварилася.

— Бач… Однаково нічого не повернеш. Який сенс на нас сердитися? Ельвіра переживає за тебе… Вона по-своєму тебе любить, хоче, щоб ви були подругами. Зрозумій, усе це колись закінчиться. У нас попереду багато хорошого. Своє Королівство…

— Це у вас попереду, а не в мене.

— А ти максималіст. Знаєш, що це? Це людина, яка не визнає ніяких компромісів, угод… Ми винні перед тобою, це правда. Але ж ми усвідомлюємо свою провину. І просимо вибачення. І готові затерти… Ліно! Ти чудовий маг дороги! На тебе вся наша надія, ми будемо дуже вдячними — все життя… Ну вибач нам, будь ласка! Так же не можна йти — ворогами…

— Я вам не ворог, — сказала я вперто.

Наступного дня після довгого важкого шляху по болоту ми вийшли знесилені до того самого озерця, від якого почалася наша самостійна подорож.

* * *

Я намагалася переконати себе, що це інше, просто дуже схоже місце. Але самообман не міг тривати довго: ось сліди від нашого багаття. Ось зарубки на стовбурі. Ось клаптик Ельвіриної спідниці.

Не насмілюючись дивитися на своїх супутників, я сіла на березі. Втупилася у воду. Так само здіймалися бульбашки з дна — буль-ль…

Оберон не встиг навчити мене орієнтуванню на магічній місцевості. Він не знав, що мені це знадобиться. А може, вся річ у туманній бабищі? Може, саме це вона мала на увазі, коли сміялася з нас?

Це кінець. Так мені здалося в цю мить. Я зрозуміла, що ніколи не повернуся додому. Ніколи не побачу маму.

А наступна думка була ще жахливішою: а що буде з моїм світом, якщо я в нього не повернуся?! Адже він так і завмер, чекаючи на мене, дорогою додому я повинна повернутися в ту ж мить, з якої пішла… А якщо я ніколи не повернуся? Що ж, мій світ так і залишиться нерухомим навіки-віків?! І мама ніколи не прийде з роботи… І…

Мені хотілося заревти, але в цю мить за моєю спиною гірко, голосно, по-дитячому розридалася Ельвіра. Я озирнулася — принцеса плакала, як маленька, на плечі принца, а той гладив тремтячою рукою її волосся і щось шептав на вухо. І я побачила, як йому лячно й гірко і як він збирає всю мужність, щоб виглядати спокійним. І теж, мабуть, прощається зі всіма своїми мріями: одружитися, жити довго та щасливо й померти з принцесою в один день…

Тоді я встала.

Закусила губу. Ударила об землю посохом…

Бабах!

Зелений промінь пішов у небо. І ще раз. Бабах!

Відповіді не було, та я й не чекала на відповідь. Це був знак мені самій — і туманній бабищі. Побачимо, хто сміятиметься останнім.

Ельвіра перестала плакати. Дивилася на мене з острахом і здивуванням. Напевно, в цю мить у мене був якийсь особливий вираз обличчя…

— Не бійтеся, — сказала я їм обом. — Я виведу вас, і нічого з нами не трапиться. Присягаюся.

* * *

Тепер ми просувалися повільніше, раз по раз зупиняючись. Та це й на краще. По-перше, так важче втрапити в пастку. А по-друге, цього разу я була впевнена, що не воджу своє Королівство по колу.

37
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело