Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей - Страница 7

• Предыдущая
• 7/58
• Следующая

А вулиці? Хіба це вулиці? Та у нашій школі коридори ширші. А бруківка? Горбата, щербата, з вибоїнами, дерев’яні черевики по ній — цок-цок-цок! Ковані чоботи — бах-бах-бах! А тут ще й коні… Я б, наприклад, заборонила на конях їздити по такому тісному місту. От наступлять комусь копитом на ногу.

А запахи!

То димом потягне. То свіжим хлібом. То сморід такий, що хоч ніс затискай. Я спробувала дихати ротом, але відразу ж закашлялася — пилюка осідала в горлі. І в цю ж мить сморід вітром здуло. Війнуло дивовижним запахом з моря — він був такий… прекрасний і жахливий, як це місто.

Мені стало лячно й весело.

А натовп навколо вирував. Я не встигала все роздивитися — треба було стежити за Гарольдом, щоб не відстати. І тому перед очима в мене завмирали ніби фотографії: дерев’яний човник у стічній канаві… Підкова на бруківці… Коваль працює прямо на вулиці (а гуркоту, іскри сиплються!), хлопчаки граються просто під ногами, і ніхто на них не наступає, от що дивно. Ми спускалися нижче, ближче до моря, ближче до порту, і вітер все свіжішає, натовп густішає. А потім Гарольд узяв мене за лікоть і втягнув у провулок — крізь низьку арку в глинобитній стіні.

Тут майже нікого не було. Огрядна жінка вихлюпнула помиї з таза в канаву, байдуже глянула на нас і пішла. Пленталися вулицею, обійнявшись і похитуючись, двоє чоловіків. П’яні, чи що? Завернули за ріг, щезли з очей…

Усі вікна дерев’яних будинків були закриті віконницями. Три собаки лежали біля низького поріжка, а над поріжком вивіска: «Шинок «Чотири собаки».

— А де четвертий собака?

Гарольд спохмурнів:

— Що?

— Тут написано…

Він глянув на вивіску, на собак, зрозумів і спохмурнів ще більше:

— Не відволікайся на дурниці. Отже, так. Зараз ми зайдемо до шинку. Там збираються всілякі… ну, нехороші люди. Та нам вони сьогодні не потрібні.

— Особисто мені вони взагалі не потрібні…

— Не базікай! У дальньому кутку на ганчір’ї сидить жебрак. Ти до нього підходиш, зупиняєшся просто перед ним, глибоко вдихаєш і кладеш монету в його капелюх. — Гарольд подав мені тьмяну круглу монету. — Він починає на тебе кричати. А ти кажеш: «Зло не має влади». І робиш отак, — він провів рукою перед моїм обличчям, — змітаєш потік зла зі своєї дороги. Потім повертаєшся й виходиш. Ми йдемо в замок, і я розповідаю Оберонові, яка ти талановита учениця. Ну?

Я переступила з ноги на ногу. Виявляється, завеликі чоботи вже натерли мені п’яти.

— Е-е-е… Скажіть, майстре, а чому він на мене кричатиме, якщо я дам йому монету? Він же для цього там сидить, для грошей тобто?

Гарольд засопів:

— Бо злий він! Гроші йому не потрібні, його там і так годують. І взагалі, не ставила б ти зайвих питань. Ходімо.

Я не рушила з місця.

— Скажіть, майстре… А якщо в мене не вийде?

Гарольд добряче розсердився. У нього навіть щоки втягнулися.

— «Якщо в мене не вийде» — ще раз почую, відлупцюю як Сидорову козу! Ніяких «якщо»! Повинно вийти. Вперед!

І ми увійшли до трактиру «Чотири собаки».

Вам відомо, як виглядає мерзотне кубло? От і я дотепер не знала.

По-перше, там смерділо стократ гірше, ніж на вулиці. По-друге, ядучий дим виїдав очі. По-третє, за брудними столами там сиділи такі страшні пики, що якби я була стражником Королівства, просто перехапала б усіх підряд і посадила у в’язницю довіку.

Вони сиділи й пили щось із брудних кухлів. Коли ми ввійшли, покосували на нас каламутними своїми очиськами, ніби вирішуючи, смачні ми чи ні і як нас краще готувати. Я затремтіла, а пики тим часом — зирк-зирк — і байдуже так відвернулися, ніби даючи нам зрозуміти, що ми їм нецікаві. Я пригадала вовка з казки: «Я передумав! Я не їстиму цих хирлявих поросят!» і зрозуміла, що вони тільки вдають, що їм на нас наплювати, а от коли ми повіримо, не чекатимемо нападу — тут вони я-а-ак…

— Добридень, Гарольде, хлопчику мій…

Я ледве втрималася, щоб не вискнути на весь трактир. Із-за шинкваса вийшов чолов’яга із пов’язкою на півголови. Наче у нього одночасно боліли зуби, вухо, шия, потилиця і ніс або ніби він був мумією, хоча й не повністю обмотаною.

— А це хто у нас? їстимемо, питимемо, бешкетуватимемо?

— Це новий маг дороги, — похмуро відповів Гарольд.

Людина-мумія окинула мене поглядом. Праве його око було нічого собі, нормальне, зате ліве дивилося крізь проріз у бинтах. У мене морозом за спиною сипонуло.

— Це? — запитала людина-мумія так, ніби йому підсунули таргана й кажуть, що ось, мовляв, собака ротвейлер.

— Наказ короля.

— А-а-а, — протяжно погодилася людина-мумія зовсім іншим голосом. — Його величності — уклін і привіт… Заходьте.

Гарольд узяв мене за руку й потягнув через весь трактир, повз столи і розбійників, які там сиділи, повз піч, біля якої метушилася та ж огрядна жінка, котра виливала помиї. Потягнув у найдальший куток. І я побачила, що там справді сидить жебрак — лисий, як картопля, брудний і, здається, трішечки горбатий.

— Ну, — Гарольд нахилився до мого вуха. — Зло. Не має. Влади. Запам’ятала?

— Ага, — відповіла я тремтячим голосом.

— Іди!

І він підштовхнув мене в спину.

Жебрак сидів, схрестивши тонкі ноги. Між його колінами лежав на підлозі солом’яний капелюх із широкими крисами. Я підійшла, затиснувши монетку в кулаці. Жебрак на мене не дивився — він, здається, спав сидячи.

Не підходячи до жебрака кроків на три чи чотири, я прицілилася. Ну з фізкультури-то в мене завжди були гарні оцінки — я й бігаю швидко, і в баскетбольну корзину влучаю із середини поля. Мене б і в шкільну команду взяли, якби не зріст…

Тож я прицілилася — і кинула монету в корзину… тобто в капелюх. Монета вдарилася об солом’яну стінку і скотилася на дно. Є!

Не встигла я зрадіти, як жебрак розліпив повіки і зиркнув на мене. І ноги мої приклеїлися до брудної підлоги.

— Щоб ви всі здохли, — сказав жебрак. І в тому його проклятті була така сила, що я раптом зрозуміла: воно збудеться. Збудеться і занапастить не тільки мене, а й усе це місто, Гарольда, Оберона… Потім воно просочиться в наш світ і занапастить маму, Петрика і Дмитрика, навіть вітчима, навіть завучку і весь наш клас…

А жебрак, побачивши мій страх, посміхнувся беззубим ротом і заволав на все горло:

— Щоб ви всі здохли! Щоб! Ви! Всі!

— Зло не має влади, — забурмотіла я крізь сльози, що раптом виступили на моїх очах. — Зло не має влади…

І провела рукою, як показував Гарольд, проте навіть дим не розігнала.

Жебрак випрямився, горб його зник, він повищав і став огряднішим, рот зяяв чорною дірою.

— Здохли! Здохли!

— Зло не має влади, — я вже ревіла. Бо ясно ж: «чарівні» слова — брехня, зло має владу, та ще й яку!

— Зло не має влади, — сказав хтось за моєю спиною.

Жебрак раптом заткнувся на півслові. Глянув поверх моєї голови, потім зіщулився, як квашений помідор, який прокололи виделкою. І стало ясно: все, що він казав, — тільки базікання старої, злобливої божевільної людини. У цього беззубого зла дійсно нема влади ні над чим…

Жебрак знову склепив повіки й умить заснув. Чи вдав, що спить.

А в мене за спиною стояв Гарольд. Блідісінький. І губи в нього трусилися.

І всю дорогу назад, до самого замку, він не сказав мені ані слова.

— Ну скажи, що я зробила неправильно?

— Ти все зробила неправильно! Ти взагалі нічого не зробила! Замість того щоб зупинити зло, ти почала підживлювати його своїм страхом. Хіба я тебе про це просив?

У великій і дуже затишній кімнаті горів камін, пахло свіжим деревом, димком і сіном. Уздовж стін стояли лавки з матрацами — лягай собі і відпочивай, слухай тишу за розчиненими вікнами, мрій про польоти…

Як би не так!

Скоцюрбившись, я сиділа на лавці, а Гарольд, чорний як хмара, ходив із кутка в куток. І це виходило в нього так люто, що будь-який тигр у клітці позаздрив би.

Мій страх улігся. Залишилася тільки образа.

• Предыдущая
• 7/58
• Следующая