Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 1

• 1/66
• Следующая

Я сиділа на дерев’яних мостинах, полоскала ноги у воді. Здавалось, я взута в цю річку — на ногах черевички зі струменистої прохолоди. І якщо встану — зможу пройти водною гладінню, перебратися на інший берег, де смакують травицю три корови — одна чорно-біла та двійко рудо-плямистих.

Стояв серпень. Над водою висіли бабки, кожна над своїм нерухомим відображенням. Я сиділа на розсохлих дерев’яних мостинах у маленькій тінявій цяточці, й цяточка та раз за разом посувалася, задкувала від води. Невдовзі я опинюсь на сонці, а там спека, спека…

Уже десять днів я в таборі. Нічого особливого, дерев’яні будиночки в ріденькому лісі, до річки тупцяти хвилин із двадцять. Ніхто нас особливо не розважає, але й не виховує теж. Скільки завгодно можна сидіти на березі, качатися по траві, бовтатись у мілкій річечці, споглядаючи корів і бабок, дивитися старі фільми на касетах, розмахувати ногами увечері на лаві, нудьгувати, поки дівчиська переказують плітки…

Перші дні мені подобалося — після цілого літа в курному місті. Поруч був Макс Овчинін: він три тижні провів на морі, повернувся засмаглий і веселий, дуже задоволений собою, бо ж останнього дня зважився та стрибнув із якоїсь там скелі. Ця скеля в його розповідях дедалі вищала, тож зрештою виявилось, Овчинін мало не з Ай-Петрі шугонув.

Мені швидко набридло його слухати. Та й у нього знайшлися нові друзі, якісь старші хлопці, з котрими вони разом ловили рибу й ходили в селище до крамниці по пиво. Я пива не зношу. Овчинін теж його не любить. Яку тільки гидоту не вливатимеш у себе, аби тільки сподобатися дорослим друзям…

Я побовтала ногами у воді, й мої річкові черевички перетворилися на зграю пухирців. Він гарний хлопець, нема поміж нас жодної кривди… А якщо є — то з моєї провини, бо я далебі не цукрова дівчинка.

Дівчиська засмагали на березі, на розстеленій ковдрі. Далі за течією, у воді по коліно, серйозний хлопчак років із дванадцяти рибалив, і в нього за спиною сиділи пліч-о-пліч двоє смугастих котів; їх неможливо було розрізнити — неначе відображення одне одного. Сонце припікало; незабаром доведеться забиратися з берега назад у табір. Я вляглася на розсохлі дошки містка та насунула кепку на очі.

Я маг дороги. Що не день це знання моє блідішає, робиться дедалі примарнішим. Скоро й сама повірю, що всі мої пригоди — вигадані, пережиті уві сні чи в мріях.

За останні кілька місяців я виросла зі всього старого одягу. І мені часом здається, що я з Королівства виростаю теж. Я досі пам’ятаю кожну свою пригоду — докладно, але відсторонено, мовби сама про це читала, а не пережила.

Муха сіла на носа. Я відмахнулась, вона заради пристойності злетіла й відразу залоскотала лапками щоку. Я спробувала спіймати її в кулак — мухи й слід похолов. Ці комахи безмозкі, зате чудово відчувають, коли від них просто відмахуються, а коли не жартома наміряються схопити.

Я знову вляглася на дошки. У корови на тім бережку дзенькав дзвіночок — глухувато, сонно. Коровам дано хвоста, щоб відмахуватися від мух…

Складно уявити, що моє Королівство таке саме реальне, як ці корови, як вода, як жорсткий козирок на моїх очах. Складно уявити…

Напевно, я задрімала.

— Лапіна!

Дуже гучний голос, схвильований, різкий. Я сіла, стягаючи з голови кепку. Просто переді мною стояли важкі черевики, з них підносився до неба охоронець — знайомий, з табору. «Сек’юріті» в таборі було двоє, вони стерегли по черзі й були вже доволі старі та гладкі. На щастя, ніхто на нашу безпеку не зазіхав.

— Лапіна! Ти чуєш?!

Я підвелася.

Охоронець був дуже червоний. Скуйовджений — біг під сонцем усю дорогу від табору, це з його задишкою! І дивився на мене якось дивно. Недобре дивився.

— Там про тебе… запитують. Мерщій до начальника табору. Ну ж бо!

Щось трапилося вдома?!

Мама дала мені з собою мобільника, вчора ввечері ми розмовляли, й усе було добре. А вранці, збираючись на пляж, я вимкнула телефон і залишила в директорському сейфі — ми всі так робили, у нас же на будиночках замки зовсім кумедні…

— Що таке?

— Нічого не знаю. Швидко!

Дівчиська попідводились на ліктях та зацікавлено витріщалися на мене. Хлопчик-рибалка висмикнув із води крихітну плотвичку, вона блиснула на сонці…

Я застромила мокрі ноги в спортивні капці. Під п’яту потрапив камінчик, кольнув, ніби голкою. Я засичала крізь зуби, накульгуючи, на ходу його витрушуючи, підтюпцем побігла стежкою геть від берега, до табору.

Біля адміністративного корпусу стояло авто, синій «Опель». Біля лави тупцював Макс Овчинін із білим пластиковим кульком у руках, але мені було не до Овчиніна; я збігла бетонними сходами ґанку. Начальником табору працював пенсіонер, не дуже старий, раніше він служив на будівництві виконробом. До нас директор ставився дуже непогано, з гумором у всякому разі. Але зараз я його не впізнала.

Він стояв посеред свого маленького кабінету — рештки волосся стали сторч, обличчя поблідло, губи міцно стиснуті. Коли я вбігла в розчинені двері — не стукаючи, мушу зізнатися, в пом’ятих шортах, у капцях і з ногами, по коліна припалими пилом — він втупився в мене так, ніби вперше бачив. Начебто щойно дізнався, що я не дівчинка, а перевертень-терорист.

— Здрасьте, Ігорю Борисичу… Що сталося?

— Ось вона, — сказав начальник дуже холодно й зовсім не мені.

Тоді лише я помітила, що біля вікна в кріслі сидить ще один чоловік — проти світла, тож я бачила тільки силует. Гладко зачесане волосся. Вуха щільно пристають до голови. Дуже пряма постава — як у військових зі старих кінофільмів.

— Оце Лапіна Олена. Я так розумію, необхідна присутність батьків? Адвоката? Адже ж так, якщо за законом?

У начальника тремтів голос. То здавалося, що він розлючений. То навпаки — що дуже переляканий і насилу приховує страх.

— Адвоката? — перепитала я тупо. — Що трапилось? Моя мама дзвонила?

— Та що ти корчиш із себе дурненьку! — раптом вибухнув начальник, і таким роздратованим я ніколи ще його не бачила. — Не розумієш, так? Узяли твою подільницю, з якою ти квартири чистила! Вона на тебе навела, під час обшуку все знайшли!

— Якого ще обшуку?

Я зрозуміла, що божеволію. Напевно, перегрілася. Лежу оце зараз на березі, навколо квокчуть перелякані дівчиська… А я знепритомніла саме тої миті, коли мені примарилося, нібито мене гукнув охоронець…

— До нас приїхав оперуповноважений у справах неповнолітніх, — глухо сказав начальник. — От, із ним розбирайся.

Я подивилася на темний силует проти вікна. Чоловік був у цивільному. Як і раніше, я не могла розгледіти його обличчя.

— То що, дзвонити батькам? — так само глухо запитав начальник.

— Спершу ми поговоримо з громадянкою Лапіною, — сказав чоловік біля вікна. — Є у вас вільне приміщення?

Бібліотека о цій порі була порожня. Але там виявилося дуже спекотно, до того ж, тхнуло старими запилюженими книжками. Кватирка з тріснутим склом ледь-ледь цідила відносно свіже повітря.

— Дякую, — сказав оперуповноважений начальникові. — Можете йти.

Той пом’явся та вийшов, причинив за собою двері. Я нарешті глянула в обличчя цьому оперові.

Він був дуже блідий. З дуже білявим волоссям. Із чорними, незвичайно чорними очима на вузькому обличчі. У чорному костюмі й чорній сорочці, перехопленій на шиї чорною краваткою.

Він був молодий. Дивно молодий для опера, хай навіть і в справах неповнолітніх. Але одяг, звички, манера дивитися робили його старшим. І тримався він так, начебто мав уже років двісті робочого стажу.

І він був мені знайомий.

Хвилину ми дивилися одне на одного. Я знала його, я його раніше бачила… За якихось не дуже приємних обставин…

— Ти не змінилася. Це добре.

• 1/66
• Следующая