Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 23

• Предыдущая
• 23/66
• Следующая

Я стримала себе, щоб негайно не кинутися вперед. Принца-деспота крізь мою оглядову шпарину видно не було, і я не знала, скільки ще людей у кімнаті.

— Ти не боїшся смерті, авжеж, — знову озвався принц-деспот. — Своєї. А що як на твоїх очах почну страчувати твоїх людей, одного за одним?

— Вони солдати, — хрипко відповів Гарольд. — Вони звикли дивитися смерті у вічі.

— А якщо я розшукаю маленьку дівчинку, яка вважає себе магом дороги?

— Шукай, — сказав Гарольд байдуже, але за цією байдужістю навіть я відчула напругу.

Принц-деспот тихо розсміявся своїм оксамитовим смішком:

— Не треба її шукати. Вона прийде сама, до тебе на допомогу, пане переможений чарівнику… І з’явиться тут, у цій кімнаті. Думаєш, я не знаю, що час у її світі не йде, поки вона тут? І ніхто з нас не зможе пробратися туди, якщо з нами не буде дівчиська?

Я здригнулась, бо побачила, як на відчинене вікно Гарольдового кабінету сів чорний птах. Повернувся боком, уп’явся в щось усередині одним блискучим оком.

— Коли ви проведете в її світ мене та моїх людей, я відпущу тебе, — принц-деспот посміхався, якщо зважати на голос. — Ти зможеш повернутися й здохнути тут у злагоді зі своїм сумлінням.

Мені здавалося, чорний птах дивиться через усю кімнату просто на мене. У животі, в місці сонячного сплетіння, розгорався клубок вогню. Принц-деспот походжав — я побачила його на мить. Він перетнув поле мого зору й знову зник, пішов праворуч. Я підняла посох.

Вогонь!

Дерев’яні дверцята розсипалися горілою потертю. Я вдерлася до кімнати з гуркотом і тріском, готова битися хоч із цілим військом. Уздовж стіни кабінету стояли арбалетники, яких я раніше не бачила. Вони як один підняли зброю, але принц-деспот виявився спритнішим — поки я озиралася, оцінюючи розташування ворожих сил, він змійкою прослизнув за крісло Гарольда й приставив ніж до його горла, просто під закривавленою бородою.

— Нарешті, — в його зовсім спокійному голосі звучало задоволення. — Дівчинко, будь ласка, кинь посох, якщо не хочеш бачити голову свого друга окремо від тулуба!

Арбалетники біля стін не рухалися. Чорний птах, як і раніше, сидів на підвіконні, косуючи на мене блискучим оком. Максиміліане, подумки благала я, зроби хоча б щось!

Гарольд страшно сполотнів — можливо, через втрату крові. Він дивився на мене знизу вгору — жорстко й вимогливо.

— Убий його, Ліно. Просто вбий.

Принц-деспот лагідно посміхнувся. Ніж щільніше притиснувся до шиї Гарольда:

— Дівчинка не допустить, щоб через неї загинув старий друг. Вона кине посох… ніхто не збирається її кривдити. Дівчинка не має ціни, адже її життя — перепустка в її світ…

— Життя Гарольда — теж перепустка, — сказала я, не опускаючи своєї. — Я не можу пройти в мій світ сама. Якщо він помре — всі залишаться тут.

— Дівчинка лукавить, — принц-деспот дивився ясно й прямо. — Є ще один маг, який уміє ходити поміж світами… Це некромант із замку над озером. Некроманти — практичні люди. Він допоможе мені.

Я насилу втрималася, щоб не глянути на чорного птаха. Той сидів нерухомо, як опудало.

— На місці некроманта я б не вірила вашим обіцянкам. Ви пообіцяєте зберегти життя Гарольдові, а щойно я покину посох — уб’єте його.

— Чому? — дуже натурально здивувався принц-деспот.

Його погляд позбавляв мене волі. Він був дуже, дуже жорстоким чоловіком і абсолютно безсовісним. І в тім була його сила. Я відчувала, як мене полишає сміливість, як холоне в животі вогненний клубок.

— Убий його! — різко сказав Гарольд, до голосу його на хвилину повернулася колишня сила. Принц-деспот, не змінюючи виразу обличчя, легенько ляснув його по закривавленому, розсіченому плечі. Гарольд загарчав від болю, його обличчя зробилося смертельно білим.

— Не займай, сволото! — скрикнула я.

— У дівчинки прорізався голосок, — кинув деспот недбало. — Облиш посох, шмаркачко, інакше мої люди перетворять тебе на їжачка! З яким приємним хрускотом арбалетний болт встромляється у хребет…

Новий напад страху. Я ледь стримала дрож у колінах. Птах, на якого я раз чи два наважилася скосити око, раптом зірвався з підвіконня і зник. Я несподівано відчула себе кинутою, зовсім самотньою, і величезне зусилля знадобилося, щоб зібрати рештки мужності:

— Якщо мене вб’ють — ти сам здохнеш тут. Час у моєму світі зупиниться. Шлях до порятунку буде відрізано.

Здалося мені чи ні, але спокійним обличчям принца-деспота вперше промайнуло щось подібне до злості:

— Не засмучуй мене, дівчинко. Життя тобі збережуть — але ти багато разів пожалкуєш про це. Кинь посох! Ну ж бо!

Його наказ хльоснув, як мокра мотузка. Я мимоволі пригнулася, але посоха не випустила, і навершя й далі дивилося принцові-деспотові в обличчя.

— Шкода, — промовив принц по нетривалій паузі. А далі взяв Гарольда за бороду й рвучко задер його підборіддя вгору…

Я закричала. Тої ж миті в кімнату залетів чорний птах, принизливо каркнув, роззявив дзьоба, розгорнув величезні крила; ніж різонув Гарольда по горлу, блискавка вирвалася з навершя мого посоха й відкинула принца-деспота до стіни, птах кинувся на арбалетників, і вони не втримались, дали залп.

Зо двоє важких болтів просвистіли в мене над головою. Один застромився в спинку Гарольдового крісла. Ще три навиліт проткнули птаха, і він звалився посеред кімнати у вихорі чорного розсипаного пір’я.

На гамір із коридору прибігли мечники принца-деспота — ціла рать. Блискавки з мого посоха когось збили з ніг, когось налякали, змусили нападників позадкувати з кімнати — але цим бійцям уже траплялося долати магів. Арбалетники в задніх рядах перезаряджали зброю, мечники їх прикривали; згадуючи колишні дні, я вдарила посохом об підлогу, як Дід Мороз на ялинці.

Стіни навколо затріщали. Замок похитнувся. Кам’яна кладка над дверима покосилася й обсипалась, забарикадувала двері, здається, когось причавило. Я залишилася в кімнаті сама, якщо не рахувати принца-деспота, Гарольда й проколеного болтами птаха.

Я кинулася до Гарольда.

Уздовж його горла тягнувся довгий поріз. Ковтаючи сльози, я притисла до нього навершя посоха. Міцно замружилася; ні про що не думаючи, згадувала уроки анатомії, які давав мені Оберон, книги з медицини, які брала в бібліотеці й читала після уроків… Напевно, рука принца-деспота здригнулася останньої миті, коли він побачив птаха. А можливо, мій удар небагато випередив час, пробився на півмиті в минуле та відкинув убивцю, перш ніж Гарольдова рана стала смертельною. Мій друг був живий і міг вижити — якщо, звичайно, я допомогла б йому, а принц-деспот не завадив би…

Я змушувала волоконця тягтися одне до одного, зростатись, я змушувала кров згортатись, я відновлювала розсічений хрящ. Гарольд дихав — переривчасто, кволо, але він дихав; принц-деспот, навпаки, лежав без руху.

Я кинулася до чорного птаха.

Він лежав із розчепіреними крильми, дивився на мене каламутним оком. Довгі пазурясті пальці скорчилися. Три арбалетні болти прошили його навиліт. Легеньке тіло було розірвано на клоччя.

— Максе, — у мене стемніло в очах. — Ні… Максе!

Не вірячи собі, я водила рукою, бурмочучи:

«Оживи! Оживи!» Птах не озивався; я гладила колись блискуче пір’я та ридала вголос. Навершя посоха нічим не могло допомогти — крила у птаха один раз конвульсивно сіпнулися й обм’якли.

— Максе! — я нічого не бачила крізь сльози. — Максе, Максе!

— Чого тобі?

Я скрикнула й відсахнулася.

Максиміліан сидів на підвіконні верхи. Він звісив одну ногу в кімнату, а другу — назовні. На обличчі в нього було граничне задоволення.

— Як?! — прошепотіла я.

Він посміхнувся з переможним виглядом:

— Оце музика — твої ридання, слухав би й слухав… Але в нас ворог на порозі, принц-деспот ось-ось прочумається, та й Гарольд почувається не найкраще. Тож доведеться мені вдовольнятися тим, що збереже назавжди моя пам’ять: «Максе! Ні! Максе!»

Я глянула на здохлого птаха. Навколо нього метушилися мурахи.

• Предыдущая
• 23/66
• Следующая