Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 26

• Предыдущая
• 26/66
• Следующая

Принц-деспот лежав на підлозі в хмарині вогкого туману. Я подивилася йому в обличчя й відсахнулась: тут, на вивороті, він і мав вигляд такого чудовиська, яким був насправді. Різні нитки обвивали його, товсті й тонкі, тьмяні, обірвані, з розкошланими кінцями: принц-деспот був намертво вшитий в історію Королівства.

Максиміліан витяг із сумки книгу-перевертня. У мене від серця відлягло, коли я побачила, що червона нитка не поблідла — навпаки, начебто налилася світлом і на дотик здавалася теплою. Ось тільки куди вона веде? Ми з Максиміліаном хвилин із десять блукали, мов у лабіринті, перебираючи руками червону ниточку, розплутуючи вузли й прокладаючи їй шлях серед густих мереж, але найбільшого вузла біля входу в кімнату розплутати не змогли. Нитка згубилася у волохатому килимі.

— Дай мені подивитися, — я взяла книгу в Максиміліана.

Томик сам розкрився на закладеній сторінці. Я відсунула закладку, вдивляючись у зображення Зшивача, й раптом мене вдарило немовби струмом: усі нитки, що обплутували книжку, й сама яскрава червона нитка були зав’язані на аркушику, на цій «закладці», а не на книзі!

— Максе! Дивися!

— Виходимо, — кинув він уривчасто.

Наші долоні зіткнулися. Руки в Максиміліана ледь помітно тремтіли:

— Усе має виворіт… Але виворіт — тільки один бік…

Як і минулого разу, мені схотілося зітхнути з полегшенням, коли ми перейшли з вивороту на лице світу. За вікном дедалі нижче схилялося сонце, принц-деспот лежав без руху, в замку гуркотіли чоботи, перегукувалися голоси й тривало своє, очевидячки не мирне життя.

— Це записка, — Максиміліан підніс аркушик до очей. — Ну-бо, присвіти.

У кімнаті було ще доволі світло, та я зрозуміла, що він має на увазі. Піднесла до паперу навершя посоха; у зеленавому світлі на напівпрозорому тонкому аркуші проступили слова, виведені рукою з нахилом ліворуч: «Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра й думати перестану».

Ні підпису. Ні дати. Максиміліан понюхав записку, жадібно ворушачи ніздрями:

— Нема чаклунства. Немає отрути. Парфумів теж нема чи вивітрилося. Записка давня, зважаючи на те, як вилиняло чорнило…

— Це доказ! — вигукнула я в захваті. — Це перша серйозна зачіпка, вона приведе нас до Оберона!

— Ти думаєш?

— Ти ж бачив ці нитки! Записка прямо пов’язана зі зникненням його величності, ми повинні знайти людину, що її написала! Це жінка…

Я затнулася. Некромант зацікавився:

— Чому саме жінка?

— Почерк жіночий. Крім того… уявляєш, щоб чоловік написав таке? Королю?

— «Ви нічого мені не винні, — повільно повторив Максиміліан. — Завтра я й думати перестану». Схоже, твоя правда.

— І Оберон зберігав цю записку стільки років! — я хвилювалася, відчуваючи, як пашіють щоки. — Тут якась таємниця, і з нею пов’язано все, що трапилося потім!

— А в нього була дружина? — по паузі запитав некромант.

Я замислилася.

— Зрозуміло, була, мати принца Олександра… Вона вмерла, здається, коли принц був маленький.

— Від чого вона вмерла?

— Не знаю.

— Дуже дивно. Оберон же великий маг, уміє зцілювати, він би…

Максиміліан почухав кінчик носа. Нігті в нього були довгі, гострі, на носі залишилася червона смужка.

— Ось тільки не треба всіляких каламутних припущень, — нервово сказала я. — Маги теж не всесильні, навіть великі.

— Не всесильні, — погодився він, розглядаючи папірець на світло. Помовчав і додав: — А шкода.

Якби ми мали час, подумала я тужно. Ми обійшли б усе Королівство із цією запискою, і рано чи пізно дізналися б, хто її написав. Хоча б за почерком. Почерк такий особливий, вибагливий, із нахилом уліво… Але часу нема, й, можливо, автор цієї записки зараз труситься на возі далеко від міста, у невідомих землях, сподіваючись, що туди не дістанеться Сарана.

— «Ви нічого мені не винні», — уголос повторив Максиміліан. — А його син? Що він не пам’ятає Оберона — ми знаємо, а чи міг він написати таку записку?

— А почерк…

— Може, його в дитинстві вчила краснопису яка-небудь фрейліна з примхами… «Нічого мені не винні, думати перестану». Адже Олександр, наскільки я розумію, позбавлений спадщини?

Максиміліан бив не в брову, а в око, і сам не розумів, наскільки близький до істини. Принц Олександр був підмінком, ще в дитинстві його підклали в чужу колиску, а справжній принц опинився в моєму світі. Там він і виріс, вступив до авіаційного інституту й зовсім нещодавно одружився з принцесою Стеллою. І ніхто у світі, крім мене й Оберона, про це не знає…

Чи знає?

«Ви нічого мені не винні»…

— І ще ж є Ельвіра, — пробурмотіла я.

— Це вона писала?

— Не знаю. У них із королем дуже складні стосунки…

Я на мить замовкла, бо переказувати некроманту всю історію взаємин Ельвіри й Оберона не мала ні часу, ні бажання. Принцеса була честолюбною, мріяла стати королевою, але мрії так і залишилися мріями, бо Олександр, як виявилося, за природою своєю не може бути королем. І річ зовсім не в таємниці його народження, а в слабкому характері…

— Ну й що вони обоє виграли від зникнення Оберона? — запитала я вголос. — Та й хто вони такі, щоб здолати великого мага?!

— Записка, — нагадав Максиміліан. — Нитка. Зв’язок. Треба перевірити. Треба до них іти.

Ми одночасно подивилися на принца-деспота, зв’язаного й безтямного. Я згадала, який вигляд має його обличчя на вивороті, й мене ще раз пересмикнуло.

— А цього сховаємо в шафу, — вирішив Максиміліан. — Тутешній кістяк, як я бачу, справно охороняє хазяйське майно.

Ледь ми вибралися з кімнати, я перш за все кинулася шукати того пораненого зі стрілою в спині, якого обіцяла вилікувати. Але його вже не було на місці — напевно, знайшли й віднесли кудись його товариші. Дуже хотілося вірити, що він виживе й буде здоровий.

Максиміліан квапив мене. Сонце вже торкнулося обрію; бої в замку вщухли самі по собі. Коли ми вибралися на подвір’я, зрозуміли, куди поділися люди принца-деспота: стражники на чолі з Гарольдом відтіснили їх за ворота, в табір біля стін замку. Але вже звідтіля заколотники йти не збиралися: зсунули вози в коло, наїжачилися кілками та пускали стріли й репетували, що нікуди не підуть, поки принц-деспот не виконає своєї обіцянки.

Гарольд стояв, оточений стражниками, спираючись на меч, як на ключку.

— Ліно? Я так і не знайшов ката, він утік або вбитий… Де принц-деспот?

— У шафі. Його стереже кістяк.

— Дуже тендітний сторож, — Гарольд сумно посміхнувся. — Було б правильно порішити деспота й видати труп його людям.

— Оберон би так не вчинив! — вирвалося в мене.

Гарольд зиркнув із неприхованим роздратуванням. Зате відгукнувся Максиміліан.

— Оберон був великий король і великий маг, — докинув він вкрадливо. — Ти хочеш завжди чинити, як він?

— Так, — я похитнулася й додала тихо: — Якщо ми будемо чинити, як він, Королівство швидше його згадає.

— Тоді що ти пропонуєш?

Я на секунду забарилась, а далі хоробро продовжила:

— Він обіцяв своїм людям прохід в інший світ і порятунок. Треба пояснити їм, що їх обдурили, використали як гарматне м’ясо. І після цього — видати принца-деспота, нехай самі вирішують його долю…

Я затнулася під глузливим поглядом Максиміліана. Звичайно, люди принца-деспота не слухатимуть наших пояснень, зате його високість, як і раніше, має над ними владу. Їх ще й досі багато, вони озброєні…

— У всякому разі, замку їм не взяти нізащо, — закінчила я твердо. — Нехай залишаються під стінами, а ми зачинимо ворота й піднімемо міст. Побачать, що справи кепські, то й розбіжаться, не чекаючи Сарани.

Гарольд помовчав, граючи жовнами, немов про щось напружено міркуючи.

— Ліно… Дай мені руку, будь ласка.

У мене не виникло ніякої лихої думки. Я простягла йому долоню…

Вітер ударив в обличчя. Змінилися запахи, вечір обернувся пізнім ранком; я стояла в затінку липи неподалік від під’їзду письменника, колишнього алхіміка, вигнаного з Королівства Обероном. Насувалася гроза, вітер крутив стовпчики пилу. Двором повз лави обережно їхало авто із шашечками таксі на даху — здається, «Шкода». За три кроки сиділа й дико на нас витріщалася смугаста кішка.

• Предыдущая
• 26/66
• Следующая