Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 29
- Предыдущая
- 29/66
- Следующая
Проклятий алхімік ніяк не йшов із думки. Навіщо підмінювати дітей у колисках? Іще зрозумію, коли якась потвора підкладає свого виродка, щоб годували його. Але отак просто брати — й міняти дітям світи?
І ще мені раптом згадалася жінка з ганчір’яним драконом на колінах. Хто вона така й що то за світ? Чому я туди потрапила? І який у неї був дивний голос, коли вона сказала: «Це не Королівство»…
Я летіла над річкою, намагаючись триматися вище за туман. Звідтоді як мене ледь не порішила Мрячна Бабера, я цієї сірої мокрої вати не зношу. Мені ввижалися зойки… чи десь кричали насправді? Туман обманював мій нічний зір, я вирішила, що піді мною вже берег, і спустилася надто різко. Зачерпнула води кросівкою, від несподіванки сіпнулася, заточилась і ляпнулася у воду. Відразу пірнула по горло — вода була холодна, одяг на мені намок і потяг донизу, а ще ж посох у руках — я не зважувалася його випустити… Раптом річка взяла мене, начебто великою долонею, влаштувала зручніше й понесла вниз.
У різних місцях мені доводилося купатись: і в озері, і в струмку, і в морі, — але ніколи ніяка вода не здавалася такою пружною, зручною і зовсім домашньою. Мене не тягло, не зносило — просто несло, обережно, м’яко, я могла б розлягтися й руки за голову закласти — присягаюся, вода з власної волі не потрапила б ні в очі, ні до носа! Повз проплив високий берег… Знову змінився пологим… Річка несла мене від замку — до порту, повз міські будови, повз порожні хатинки рибалок…
— Ланс, — прошепотіла я.
Річка ледве гойднула мене, начебто в гамаку.
— Лансе, ти ж пам’ятаєш Оберона?!
Річка знову гойднула мене.
— Допоможи мені! Допоможи, я знову не знаю, що робити! Що робити, якщо його забув навіть Уйма? Навіть Олександр? Навіть Гарольд сказав мені, що я вигадала Оберона, щоб було, на кого сподіватися!
Річка ледь сповільнила рух. Попереду виднівся берег — пологий піщаний пляж між двома пристанями.
«Я був великим магом і великим воїном, — міг би сказати Ланс. — Але тепер я лише річка…»
— Розлийся! Зупини Сарану!
Відповіді не було. Він боротиметься, зрозуміла я, але Сарана переправиться все одно; крім того, щоб захопити замок, не треба перебиратися через річку…
Беріг наближався. Лане не міг мені допомогти, він був річкою…
Він був великим воїном.
«Попроси великого воїна, який давно полишив світ живих, довірити тобі Зшивач — і якщо твої помисли гідні, магу, ти отримаєш бажане».
Я все-таки сьорбнула води — з власної провини. І захекалася. Помисли ж бо мої гідні, й некромантією зроду не займалася. Але в минулому була історія, котру, якщо строго судити, цілком можна вважати зрадою. Коли я піддалася на умовляння Олександра та Ельвіри, погодилася допомогти їм знайти своє королівство, а в результаті в небезпеці опинилися життя Оберона й усіх його підданих. Тоді-то Лане і загинув — у бою, захищаючи своїх…
І що ж — тепер я попрошу в Ланса Зшивач?
Можна сказати, що я не хотіла нікого зраджувати, в усьому винні підступи Мрячної Бабери, Лане пробачив мені, як пробачив і Оберон… Будь-який негідник завжди придумає собі тисячу відмовок.
Річка тихо гойднула мене. Під ногами виявилося тверде піщане дно. Оступаючись, струшуючи воду із посоха, я вибралася на берег.
— Дякую, Лансе. Я обіцяю тобі…
Я хотіла сказати йому: «Шукатиму Оберона, поки не знайду», — але язик не повернувся. Цієї миті я зовсім не була впевнена, що знайду короля.
— Дякую, Лансе. Я хотіла сказати…
Звідкілясь долинув крик. Туман глушив його.
Бійка в порту? Уйма?!
— Лансе, — я стала навколішки перед річкою, доторкнулася долонею до води. — Про всяк випадок прощавай… Маги не всесильні… Але я дуже старатимусь.
Хлюпнула хвиля. Світла тінь майнула на дні, наче велика риба, й залишилася на місці. Я простягла руку — й намацала щось тверде під водою.
Хвиля відринула.
Переді мною на піску лежав меч, дуже довгий і вузький, з отвором, схожим на вушко голки, біля самого вістря.
Людожери зчинили бунт.
Намет, у якому вдень приймав мене Уйма, палав. Я вжахнулась — але відразу у світлі полум’я побачила мого друга, величезного, волохатого, озброєного кривим тесаком. Він тіснив аж трьох одноплемінників; напівголі, вони дико ревли. На моїх очах він перекинув одного й пожбурив від себе другого, але тут до нього підкралися ззаду та вперіщили ціпком по кошлатій голові. Уйма захитався, вороги кинулися на нього, мов шакали, я піднесла посох, рухаючись страшенно повільно. Я була неповоротка, ніби повітря навколо погустішало… Але раніше ніж я встигла пробитися до Уйми, звідкілясь згори стрибнула раптом тоненька постать у розмаяній накидці, заблискала, описуючи кола, сокира на довгому держаку.
Людожери позадкували, знову зімкнули коло. Уйма стояв на одному коліні, мотаючи головою, по обличчю в нього текла кров. Його захисник танцював, розпорюючи ніч обертовою сокирою, і в бойове ревіння людожерів раптом втрутився тонкий, розлючений вереск:
— Назад, гієни, ситі бебрики!
Мої очі відмовлялися вірити очевидному — це була Філумена, котра прийшла на допомогу. Ревів вогонь, і брязкала криця: кожен із вояків, котрі залишилися вірними Уймі, бився з двома-трьома супротивниками, й тільки принцеса, примхлива негідниця, стояла сама з сокирою проти десятка озвірілих дикунів.
— Жінка! — заволав проводир бунтівників. — М’ясо!
І додав щось нерозбірливе людожерською говіркою. Нападники піднесли клинки, дрюки, гаки, сокири й разом кинулися на Філумену; Уйма заревів, як ведмідь, став дибки й зустрів їхній напад своїм кривим тесаком. Сокира Філумени перерубала навпіл шпичакатий дрюк; усе це тривало секунд із десять, і я нарешті зуміла здолати ті п’ятдесят кроків, які нас розділяли.
— Уймо!
Мій посох виплюнув вогненну кулю. Затріщало, задиміло кучерявеньке волосся на голих людожерських спинах. Пробиваючи собі дорогу посохом, я дісталася до Уйми й Філумени — обоє люто скалилися, кошлаті, з налитими кров’ю очима, й здавалися братом і сестрою.
— Привіт, магу дороги! — прохрипів Уйма на вдиху, як звичайно. — Пробач, у нас неприбрано, навчаю короїдів, жритраву!
Голова в нього була розбита, кров текла скронею, заливаючи щоку, порослу щетиною. Він хилитався, але тримався впевнено.
Намет обвалився. У небо здійнялися прямовисні хмари іскор. Відразу потемнішало, і я змогла оглянути поле бою нічним зором. Людожери ще билися, і в цій мішанині неможливо було зрозуміти, хто з них вірний Уймі, а хто заколотник. Ті, що розбіглися від вигляду мого посоха, втекли недалеко й тепер знову збилися в щільну зграю, блискаючи очима, від них поштовхами відходила небезпека.
— Звідки ти, магу дороги? — запитав Уйма.
— Випадково тут проходила…
— Випадково, — Уйма кивнув. — Що це в тебе?
За пояс моїх штанів було заткнуто меча на ймення Зшивач. Без піхов, дуже незручно.
— Чарівний меч.
— Тоненький, — Уйма примружився. — Сокирою перерубати — раз хруснути.
— Він не для бою.
Філумена оглядалася, роздуваючи ніздрі. Вороги перешиковувалися, радились, і вочевидь ішлося не про мирні переговори.
— Іди, магу дороги, — розпорядився Уйма. — Тут справа племені, нема чого тобі…
Я не встигла навіть обуритися. Людожери знову пішли в наступ, і камінь, пущений із пращі, просвистів поруч із моєю головою.
— Мохощипи! — заверещала Філумена. — Листогризи!
Напевно, ці образи були зовсім уже непристойними з погляду остров’ян. Озвірілі, вони кинулися на нас, ніби кипляча смола з високої стіни. Уйма врубався в гущу, й відразу троє відсахнулися перед його тесаком; Філумена прикривала спину своєму королеві й чоловікові, її сокира розмазалася в повітрі, обертаючись, як скажена. Я раз за разом змушувала посох випльовувати блискавки, але сила в мені висихала, й кожна наступна блискавка виходила блідішою за попередню. По спині градом котився піт, здавалося, минуло півгодини, не менше — коли людожери раптом відступили, і Уйма, заюшений кров’ю, стояв уже, потрясаючи тесаком, посеред порожнього витоптаного майданчика.
- Предыдущая
- 29/66
- Следующая