Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 3

• Предыдущая
• 3/66
• Следующая

— Знаєш, тебе впізнати не можна було, коли ти до корпусу підбігала, — він чомусь здавався винуватим. — Я перелякався, слово честі.

— Розмову чув?

— Ні… А опера бачив. Дивний мужик. Весь у чорному — і білий-білий… На вампіра схожий.

— Тепло, — визнала я невесело, — він некромант.

— Що?

І тут нас перервали — мама заявила, що забирає мене додому. Я хотіла була заперечити, однак передумала — зміни лишилося два дні, а мама так рознервувалася через цю дурну історію, що не хотілося з нею ще й сперечатись. Начальник сопів, мов побитий пес; йому, людині чесній і відповідальній, перепало ні за що, ні про що, але як його втішити, я не знала.

Хлопці й дівчиська так жалкували, що я їду, аж мені приємно стало. Історія про те, як недоумок мент спершу обвинуватив мене в убивстві цілої купи люду, а потім сказав, що помилився, розбурхала й куховарок, і прибиральниць, і вихователів, і фізрука. А я кидала речі у валізу, ніби в уповільненій зйомці, та все намагалася зміркувати: це було насправді? Мені не наснилося? Максиміліан?!

Вірити некромантові не можна, навіть якщо він правду каже.

За десять днів у таборі я встигла відвикнути від власного дому. Кімната здалася меншою, кухня, навпаки — більшою; брати підросли й навіть, здається, порозумнішали. Звичний світ обступив мене, начебто бажаючи відволікти, розрадити, витиснути в мене з голови всі думки про Максиміліана та Королівство.

Що там торочив цей блідий дистрофік?

«Насувається навала Сарани, це такі пустельні варвари. Їх сотні тисяч, вони все сплюндрують і каменя на камені не залишать…»

Чарівному Королівству час від часу доводиться ставати на боротьбу за себе. Людожери, пірати… розбійники… вороги. На те в Королівстві є воїни, є стражники, є маги дороги… й король Оберон, великий чарівник, який уміє літати й ходити поміж світами. З ним нічого не страшно, будь-які вороги розбігаються від самого лишень його імені. Нехай справді прийде Сарана — Оберон що-небудь придумає…

«Він відлучився в особистій справі».

Немає в Оберона ніяких особистих справ! Коли Королівству загрожує небезпека — Оберон не може його залишити! Це просто неможливо!

Брехав некромант, брехав. Ось тільки навіщо? Навіщо йому пробиратися в наш світ, шукати мене, влаштовувати отакий цирк? Тільки аби познущатися?!

Я кволо розбирала валізу, прислухаючись до крику братів, які грали на балконі в настільний хокей. Раптом наткнулася на залізний браслет, через який мені заздрили всі дівчиська в таборі.

Браслет подарувала мені Стелла; як я могла про неї забути?!

Стелла й Сашко одружилися в травні, Сашко ледве не провалив весняну сесію. Він студент авіаційного інституту, закінчив третій курс; батьки спершу не надто раділи з його «реактивного» одруження, та Стелла їм так сподобалася, що вони прийняли її, мов рідну.

Я босоніж поляпала в коридор, зняла слухавку й набрала номер по пам’яті.

— Добрий день, можна Стеллу? Це її знайома…

— Добрий день… Стеллочко, тебе до телефону!

Я почула далекі веселі голоси й дзенькіт посуду. В Сашка дуже добрі, прості батьки; вони уявлення не мають, що їхня невістка — казкова принцеса з Королівства, а син — підмінений у дитинстві принц. Це не заважає їм жити дружно та щасливо у трикімнатній квартирі.

— Алло, — озвалася Стелла. Важко уявити: зовсім недавно вона й гадки не мала про те, що таке телефон.

— Привіт, це я, Ліна, — пробурмотіла я, про всяк випадок прикриваючи слухавку долонею. Петрик і Дмитрик зовсім уже розкричалися на балконі.

— Привіт! — Стелла зраділа. — А ми були на морі! Знаєш, там пароплави на електричних моторах!

— Ага, — сказала я, — здорово… Скажи, з Королівства нема звісток?

— А ще там маленький замок над урвищем, зовсім крихітний, але справжній, а під ним… Із Королівства?

— Ну звісно.

— Ну… Його величність дзвонив минулого тижня. Просив передати тобі привіт. Я тобі передзвонювала кілька разів, але тебе не було вдома. А мобільний не відповідав…

Мобільний не відповідав.

Ну звісно. Поки я сиділа по горло в теплій воді, поки засмагала на травичці, слухаючи неквапне подзвякування дзвіночка, мобільник у сейфі начальника табору лежав відключений…

— Ліно? Ти слухаєш? Його величність хотів із тобою поговорити, але твоя мама сказала, що ти відпочиваєш.

Оберон хотів зі мною поговорити…

— Ліно? Ти чого мовчиш?

— У Королівстві щось трапилося?

— Ні, що ти. У них усе гаразд.

У них усе було гаразд минулого тижня. За мірками Королівства — кілька місяців тому.

— Зрозуміло, — я проковтнула гірку слину. — Дякую, Стелло.

— Ліно, ти засмутилася, чи що? Він ще передзвонить!

— Звичайно, — сказала я дуже глухо. — Передзвонить… Будь здорова, Стелло. Привіт Сашкові.

Оберон не залишив мені телефонного номера. Жодного способу, в який із ним можна було б зв’язатися в разі потреби. Хоч він і великий маг, і ходить поміж світами, як я із кухні до ванної… Ущипливі слова Максиміліана засіли в мені, немов іржавий цвях.

Некромантам вірити не можна!

А що робити, коли виявиться, що Максиміліан не збрехав? А раптом Королівство справді оточене ворогами, а Оберона чомусь немає на місці?!

Він сказав: «Сарана за три переходи від столиці…» Отже, поки мама репетувала на начальника, поки авто котило геть від табору, поки я теревенила зі Стеллою… У Королівстві час швидше спливає… За ці кілька годин, напевно, столицю вже взяли, орда пустельних варварів розкачала її на колоди, залишилося саме каміння та пилюга. Все пропало, Королівства більше нема!

Якоїсь миті мені зробилося так порожньо й тужно, як бувало всього кілька разів у житті. Ні про що більше не думаючи, я подалася на кухню. Щось кричали Петрик і Дмитрик — я не чула…

Клацнув вимикачем електричний чайник. Я раптом згадала: Максиміліан! Коли маг переходить із одного світу в іншій, у його рідному світі час завмирає. Якщо Максиміліан ще тут, у нас, — у Королівстві застигли комашки на льоту, завмерли річки й вітер, і наступна мить усе ніяк не настане…

А отже, є шанс.

Задзвонив телефон. Я кинулася до нього, цілком певна, що це некромант. Зрозуміло, йому вірити не можна, але…

— Алло! Лінко?

Веселий хрипкуватий голос у слухавці. Ритка, подружка й однокласниця.

— Мені Макс дзвонив! Що там у тебе за історія з недоумком опером?

— Та так, — промимрила я.

— Слухай, я зараз у парк іду! Пішли зі мною, га?

Я затисла телефон плечем, підійшла до вікна в кухні. Сонце, потроху схиляючись до заходу, з пекучого перетворювалося на лагідне, й до смерку було ще далеко. На всіх лавах сиділи парочки, малята обліпили дитячий майданчик, немов мурахи медяний торт.

— У парк? Е-е-е… Знаєш, у мене якось… треба валізу розбирати, прання…

— Облиш! Утече твоя валіза годинки за дві?

Зрозуміло, можна нікуди не ходити, цілий вечір сидіти вдома та сумувати за Королівством, думати, збрехав некромант чи ні. Можна побитися головою об стіну — либонь рішення знайдеться саме. Можна ще раз подзвонити Стеллі… Якщо вона не пішла куди-небудь у кіно зі своїм дорогоцінним Сашком.

— Ліно? Ти заснула?

— Ні, — я прокашлялася. — То кажеш, у парк?

У парку було здорово, свіжо, але я майже відразу пожалкувала, що дозволила Ритці себе умовити. Їй, бачся, купили нового мобільника, вона наклацала сотню фотографій і взялася мені показувати всі підряд. Ритка, її брат, квіти, жуки на піску, якісь незнайомі люди, знову Ритчин брат — мені швидко все набридло, але сказати про це я не зважувалася. Ритка теревенила, робила круглі очі, давала мені прослухати мелодії, переглянути відео, яке сама зняла — непогані кліпи, але дуже довгі. Ритка пояснила, що в її мобільнику є чіп із додатковою пам’яттю і можна знімати майже справжній фільм…

• Предыдущая
• 3/66
• Следующая