Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 35

• Предыдущая
• 35/66
• Следующая

— Випийте чаю, — клопотався тим часом алхімік. — Найзвичайнісінький чай, а це малинове варення.

Я понюхала чашку, поводила над нею рукою, лизнула чайну ложку. Справді, звичайний чай. Він полився до мене в живіт теплим водоспадом, я випила три чашки підряд і безсило відкинулася на спинку дивана.

— Де тут у вас туалет? — голосно запитав Максиміліан.

Коли він пішов, алхімік наблизив губи до мого вуха:

— Ви знайшли Зшивач?

— Звідки ви знаєте?

— Ваші руки… Колись я бачив мага, що довго володів Зшивачем. У нього були не долоні, а суцільні мозолі, він міняв рукавички кожні кілька днів, міцні рукавички з драконячої шкіри. У мене є мазь, яка швидко загоює рани…

— Дякую. У Королівстві я це вилікую за три хвилини.

Алхімік дивився на мене сумно й віддано, як пес-боксер.

— Некромант знає про Зшивач?

— Знає… Якого дідька! Ми з ним товариші, ми разом ходили на виворіт…

Я затнулася.

— Як тільки він довідається, що ви можете ходити на виворіт без нього… — алхімік скрушно похитав головою. — Не говоріть йому. Не треба.

Я не відповіла. Цей чоловік повторював мої думки; він був досвідчений і мудрий, хоч і злочинець. Чи значить це, що я теж мудрішаю?

— Я хочу вам дещо розповісти, — прошепотів алхімік. — Ви з некромантом дуже мене налякали сьогодні. Я був переляканий… Потім помізкував… У мене є для вас коштовна інформація, але — тільки для вас. Щоб він не знав.

Алхімік відразу відсунувся від мене та з безневинним виглядом почав дивитися у вікно. Увійшов Максиміліан, витираючи руки об мокру сорочку. Сів поруч. Гмикнув.

— Ллє, — заклопотано сказав алхімік. — Ще й досі ллє, як із цебра, й гримить, гримить! Хоч би світло не згасло…

— Олексію Вікторовичу, — чемно почав Максиміліан, — чи не можна попросити у вас кілька годин спокою? Ліна могла б поспати на цьому дивані, я — на килимі… Якщо у вас є килим. Або розкладачка?

— Так, — сказав алхімік по крихітній паузі. — Звісно. Й розкладачка в мене є… Без матраца. І я взагалі на якийсь час можу піти з дому, — він знову глянув за вікно, де дощ лив струмками.

— Іти не треба, — великодушно дозволив Максиміліан. — Хочу нагадати: навіть тут, у чужому світі, я можу спричинити вам колосальні неприємності. Тому ви вже будьте обережніші, згода?

— Розкладачка, — пробурмотів алхімік, не дивлячись на нього, — в комірчині… Зараз.

Він пішов. Я почала думати, як би піти слідом за ним — щоб у надрах великої та курної квартири він видав мені свою «коштовну інформацію».

— Я незабаром повернусь, — я підвелася. Одяг не до кінця просох і лип до тіла. Роздягтися б… Але не в чужій же квартирі, в присутності чоловіків!

Туалет у письменника був старовинний, але дуже чистий. Я подивилася на себе в дзеркало — запалі щоки, кола під очима, обличчя подряпане — це коли Зшивач протягував мене крізь незначні для нього перешкоди…

Я вмилась, але не покращала. Вийшла, пошукала алхіміка — але він видерся на драбину в якомусь вузькому коридорчику, і я ніяк не могла перемовитися з ним, не викликаючи підозр у некроманта.

Я повернулася в кімнату. Максиміліан сидів на дивані, підкидав і ловив торбинку з насінням правди — наполовину схудлу торбинку, всю якусь пошарпану. Я мимоволі здригнулася, коли зустрілась поглядом зі своїм приятелем.

— Пограємо перед сном? — недбало запропонував некромант.

— У що?

— У чесні відповіді, — Максиміліан посміхнувся. — Пам’ятаєш, як ми колись грали?

Мені дуже не сподобалася його посмішка.

— Максе, я спати хочу.

— Хвилина хіба щось вирішить? Якщо відмовишся — я остаточно переконаюсь, що ти мені не довіряєш.

— Я не люблю насінинок правди. Вони бридкі.

— Це якщо довго тримати в роті. А ти відразу ковтай.

— Слухай, що за розмови… Довіряєш, не довіряєш… Запитай у мене що хочеш, я й без насіння відповім. Бо виходить, ти сам не довіряєш мені, от і звертаєш усе на мене ні за що ні про що!

Він поплескав по диванному оббитті біля себе:

— Сядь.

Я присіла — від нього подалі.

— Ти ж бо теж можеш мене запитувати. З насінням. Я згоден. Хочеш, я перший?

Він дивився дуже серйозно. Десь у комірчині гуркотів тазами чи цебрами колишній алхімік. За вікном стіною стояв дощ. Блискавки спалахували тепер рідше, й гомінкий грім віддалявся.

Я гарячково міркувала, про що він може запитати. Де заховано Зшивач? Але все одно меч не скориться некромантові… Чи вмію я сама ходити між світами? От лихо, про це не складно здогадатись, адже є свідок — Гарольд… Він дуже рідко бреше… Зате я б запитала в некроманта… У мене є для нього запитання!

— Згода, — кинула я нервово. — Ти перший.

Він викотив насінинку правди на долоню, проковтнув і запив охололим чаєм:

— Запитуй.

— Чи можу я, — голос тремтів, — чи можу я…

Я хотіла запитати: «Чи можу я довіряти тобі?» Якщо він скаже — «ні», що ж… Ні, то й ні. Але тоді виходить, що я зовсім сама, Оберона не повернути, поруч ворог і зрадник… Що я тоді робитиму?!

А якщо він скаже — «так»? Що ж, виходить, я дарма його підозрюю увесь час, даремно кривджу недовірою, він чесна людина, а я тоді хто?!

— Запитуй, — повторив Максиміліан із притиском. — Час!

— Чи можу я… знати, про що ви говорили в підземеллі з принцом-деспотом?

— Зараз не можеш.

— Що?!

Він засміявся з видимим полегшенням:

— Ліно, хто ж так запитує? Ти запитала — «Чи можу я знати?» — я відповів правду. Коли допитуєш із насінням, треба запитання продумувати так, щоб відповідь була прямою і точною!

— Я тебе не допитую, — сказала я безнадійно.

Втома налягла з десятикратною силою. Чому я не запитала… те, що повинна була запитати? І навіщо він з мене знущається?

— Твоя черга, — нагадав Максиміліан.

Ні про що не думаючи, я взяла зернятко з його долоні. Проковтнула. Ну й гидота.

— Що ти зробиш, коли побачиш, що Оберона не повернути?

Я чекала чого завгодно, тільки не цього запитання.

— Що значить — не повернути? Він повернеться, він…

Усередині в мене щось болісно стислося. Я злякано притулила руки до живота.

— Ліно, ти що?! Відповідай, це не іграшки!

У дверях постав колишній алхімік із пляжним шезлонгом під пахвою. Злякано витріщився на мене. Не звертаючи на нього уваги, я гарячково намагалася зміркувати… Що я зроблю, якщо побачу…

Зернятко почало повільно шматувати мені кишки. На мить згадався принц-деспот, який гриз собі губи. Алхімік із грюкотом впустив шезлонг.

— Я стану на стіні замку й буду битися… разом з усіма…

Насінинка правди розчинилася, наче її й не було. Я болісно ковтнула, відкинулася на спинку дивана.

Максиміліан замислено розчісував пальцями поплутане біле волосся. Алхімік важко дихав.

— Дякую, Олексію Вікторовичу, — пробурмотів некромант, ніби щойно його побачив. — Будьте ласкаві, приготуйте ще чаю. Ліна кепсько почувається.

Алхімік мовчки вийшов. Некромант підібрав з підлоги шезлонг:

— До речі, ти хотіла довідатися щодо принца-деспота. Він знає багато про устрій Королівства, більше, ніж я. Начитався книжок у в’язниці. Я залюбки його слухав… Він не має забобонів щодо некромантів. Це приємно.

Я вляглася на дивані. Максиміліан вовтузився з розкладачкою, кудись ходив, потім повернувся разом із алхіміком; той простяг мені чашку теплого солодкого чаю.

Я випила її до дна — й заснула мертвим сном.

Мені снився Оберон. Він падав, провалювався, кликав на допомогу. У моєму сні був повно шахт, тунелів метро, ям у асфальті, й король зривався, падав, я хотіла схопити його за руку, але все запізнювалась і останньої миті він зривався.

Далі все зникло, я поринула в каламутний простір без сновидінь. Я спала нарешті спокійно, й уві сні хотіла тільки одного: щоб мене не чіпали. Не будили. Мені так добре…

— Ліно! Вставай!

— Ще хвилинку, мамусю, ще хвилинку…

• Предыдущая
• 35/66
• Следующая