Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 55

• Предыдущая
• 55/66
• Следующая

Долоні, які ледь зажили після Зшивача, спалахнули. Посох злетів, перевернувся й ударився об камінь далеко, біля самого хвоста в дракона. Я позадкувала: Максиміліан став вищий на зріст. Він був, напевно, вищий за два метри, сорочка тріснула в нього на грудях, і поверх чорного лахміття висіла монетка на ланцюжку.

Його пальці поворухнулися знову.

Я підстрибнула, здійнялася свічкою в небо. Перекинулась через голову — це вийшло випадково, захопило дух і голова знову запаморочилася.

Мій посох валявся серед каміння; драконів хвіст ляснув зовсім поряд, здійнялася хмара куряви. Нічого не помічаючи, дивлячись тільки на посох, я рвонула тепер униз — ніби стрибаючи з вишки «солдатиком».

Чорний чобіт Максиміліана наступив на мій посох біля самого навершя. Некромант дивився на мене; я побачила — згори вниз — страшні руки й чорні очі, що дивилися на мене крізь скорчені пальці.

Я перекинулася знову. Відлетіла вбік, приземлилася за десять кроків — дуже жорстко, не втрималась на ногах і гримнулася рачки. Зшивач ударив мене по ногах. Зшивач! У мене є ще зброя!

Некромант повернув до мене нове моторошне обличчя, з’єднав кінчики непомірно довгих пальців — так, що його зчеплені руки нагадували людський мозок. Очі блищали, ніби некроманта морозило. На руках, на шиї дедалі виразніше проступали жовто-коричневі плями. Він і далі змінювався, страшнішав — хоча, здавалося б, куди більше?

Дивлячись у його чорні блискучі очі, я потягла з петлі на поясі свою останню зброю — Зшивач.

— Ти нікого більше не зрадиш, некроманте.

Він болісно ковтнув. Сіпнулися жили на його шиї. Я ніяк не могла зрозуміти, з яким виразом він на мене дивився: з подивом, чи що?

— Я вб’ю тебе, покидьку. Зраднику, сволото, гаде, мерзотнику!

Я кричала на нього, бо нічого іншого не лишалося. Зшивач не квапився мені допомагати. Я чекала, що все трапиться, як із Гарольдом — Зшивач почне шити, з’єднувати виворітні нитки, й у ході цього шиття я зможу поборотися з некромантом — на рівних. Але Зшивач залишався байдужим — просто мечем у моїх невправних руках. Що ж, підійти й наштрикнути Максиміліана, наче на рожен?

Він не рухався. Збоку здавалося, що він беззбройний: тільки руки, ці моторошні ручиська, на які не можна дивитися, не здригаючись. Погляд його перемістився мені за спину. Я озирнулася…

І присіла, бо коліна підігнулись. Військо Максиміліана, пошарпане в битві, стояло за сто кроків у мене за спиною — пліч-о-пліч. На чолі з принцом-деспотом.

Долоня, що стискала Зшивач, зробилася такою липкою, що якби Максиміліан захотів вирвати в мене й меч — впорався б за хвилину. Але він не боявся Зшивача — його пальці ворушились, і різношерсте військо, зібране з усіх околишніх могил, погойдувалося в єдиному ритмі — наче в трансі.

— За них ти теж відповіси, — сказала я, не впізнаючи свого голосу. — За те, що ти з ними зробив!

Він мовчав. Він глибоко зосередився на своєму чаклунстві; за кілька хвилин Сарана, захоплена панікою, загине від рук своїх же побратимів, з’являться свіжі, не зачеплені страхом полки кочівників, і некромант поведе своє військо в нову атаку…

Військо мертвих за моєю спиною потроху наближалося. Зі схилу чулося ревіння Сарани, гуркіт каміння, тупотіння стоногів; слід було підвестися й подивитись, що там діється, але підошви немов прилипли до каменю. Максиміліан стояв, притискаючи до землі мій посох, мов поваленого ворога.

— Віддай монету!

Він ледь помітно похитав головою.

— Я тебе наскрізь проштрикну, гаде!

Він знову мотнув головою. Чорні губи ворушилися. Рот мав такий вигляд, ніби його зшили сировими нитками — а потім розпороли шов.

Дракон знову ляснув хвостом. Повернув рогату голову; величезна сумна морда виявилася зовсім близько. Від нього тхнуло, але не падлом: це був запах охололого попелища.

Я скерувала вістря Зшивача Максиміліанові межи очі.

— Ти нічого не зробиш мені, — прошелестів він. Я насилу могла розчути його через гуркіт далекого бою: голос був як шелест луски по бетону. Жили на худій шиї смикалися, коли він говорив, і здригався золотий ланцюжок; монетка із замкнутим ім’ям стрибала в нього на грудях. Я ніколи не бачила, щоб у когось так билося серце.

— Віддай монету.

— Пізно! Уже… все… я переступив межу. Я…

Він замовк, важко дихаючи. До моєї потилиці доторкнувся крижаний вітер — військо мертвих підступало до свого владаря, й до мене заразом. Невже некромант зібрав усе своє військо, щоб розправитися з одним дівчиськом?!

Ліва рука моя намацала те місце на холоші, де раніше було приколено залізний череп. Я віддала його Гарольдові! Й забула взяти назад!

Зшивач не бажав працювати. Вдавав із себе звичайний шматок криці, й вага в нього не змінювалася. Можливо, нитка вислизнула з вушка голки?!

Максиміліан не рухався. Його очі здавалися скляними, безтямними. Спливло кілька довгих секунд, перш ніж я зрозуміла: це жах. Максиміліан заціпенів, втратив розум від невимовного страху.

— Максе?!

Він подивився на свої руки, начебто вперше їх бачив. На військо мертвих за моєю спиною. Знову на руки.

— Ти цього хотів! — мстиво закричала я. — Красень, еге ж? Тепер зате нікого не обдуриш! Що всередині, те й зовні! Ти некромант, хоч як дивися, хоч навиворіт себе вивертай!

У моїх словах раптом почулося відлуння безлічі голосів. Гарольд, Лісовий Воїн, Ельвіра, алхімік, канцлер, безіменний стражник — усі вони на різні лади повторювали те саме: «Він некромант… не вір… не зв’язуйся… Він же некромант…»

Безладний гуркіт стихав. Крізь нього дедалі виразніше пробивалося тупотіння війська, яке йшло в наступ: Сарана поклала половину війська на схилі, та відновила сили.

— Мені треба… — вичавив із себе Максиміліан. І я зрозуміла: йому треба піднімати своїх мертвих, гнати їх знову на схил, знову начакловувати всесвітній страх, знову піднімати померлих кочівників… І те, що він повинен зробити, викликає жах у некроманта.

— Годі! — вигукнула я. — Облиш! Звільни!

Його почало трусити. Монетка на грудях стрибала, ніби м’яч, трусилися руки з безліччю дрібних суглобів, стрибали плечі, підгиналися коліна непомірно довгих ніг. Він дивився на мене, як із прірви, як із лійки, з таким жахом і розпачем, що в мене в роті пересихало.

— Н-не можу. Уже край. Я-а-а…

Його голос змінився шипінням. Він дивився на мене, роззявляючи страшного рота, й сичав, ніби водопровідний кран, у якому скінчилася вода.

Дракон знов ударив хвостом. Максиміліан підчепив мій посох ногою, підкинув у повітря. Посох злетів, перевертаючись, червоно-зелене навершя не світилося; некромант підніс руки, заміряючись, і цієї миті Зшивач прокинувся.

Мої пальці стислися на руків’ї — рефлекторно. Зшивач, ніби кинутий спис, здолав коротку відстань від мене до Максиміліана й проткнув би його наскрізь — якби не блискуча реакція некроманта.

Мій посох упав на землю, неушкоджений, але обом нам зробилося не до того. Зшивач працював — шив і розривав, і знову зшивав невидимі нитки. Мене витягло на виворіт і відразу викинуло назад; я встигла тільки зрозуміти, що виворіт у цьому місці повністю затягнутий туманом. Що ж, Мрячна Бабера готується святкувати перемогу?!

Максиміліан вислизав, як паперова фігурка на нитці, як підвішене яблуко, котре неможливо вкусити. Зшивач колов його, не давав ні на мить перепочити, використовуючи хитрі облудні маневри. Військо мертвих обступало нас кільцем, ніби глядачі незвичайної вистави, й мертвий дракон дивився, повернувши голову. Земля здригалася під кроками Сарани, а Максиміліан звивався, відступав, ухиляючись від уколів і ударів, і монета теліпалася в нього на шиї…

Моє зап’ястя хруснуло.

Одночасно Зшивач зі страшною силою штрикнув Максиміліана в груди, цілячись у трикутну монету. Це був останній, завершальний удар; Зшивач вивалився з моєї руки. Я закричала вголос, тримаючись за зап’ястя; половина монети залишилася на грудях у Максиміліана. Половина відпала, застрибала по камінні; некромант позадкував, спіткнувся об камінь і незграбно завалився. Сорочка в нього на грудях роздерлася. Чорної рідини, схожої на мазут, майже не помітно було на чорній тканині.

• Предыдущая
• 55/66
• Следующая