Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 57

• Предыдущая
• 57/66
• Следующая

Він потягнувся рукою до ледь затягнутої рани. Задовгі, нелюдські пальці доторкнулися до уламка монети, й Максиміліан відсмикнув їх, із жахом втупився у свою руку, далі в золотий ланцюжок у себе на грудях.

— Це не я… Я не чіпав монети… Я б не міг!

— Знаю, що не ти. Це Зшивач.

— Навіщо?!

Якби я знала. Звідтоді, як Зшивач штрикнув Максиміліана в груди, я взагалі не замислювалася, що відбувається — тільки робила, робила, а земля тремтіла від гуркоту кроків, і Сарана от-от мала знести браму.

— Максе! Вставай! Хвилин за дві почнеться рукопашний бій!

Швидко темніло: чи то гроза збиралася, чи пилюга заступила небо, а чи настав уже вечір. Залпи лучників щораз рідшали: ніби висихали стріли в сагайдаках. Сарана крокувала по тілах загиблих товаришів, і Гарольд уже кричав першому ряду списоносців, щоб готувалися до бою…

— У нас нема надії, — тихо сказав Максиміліан. — Тепер, коли я злякався й відступив із півдороги…

— Нема часу на балачки! Можеш перекинути це каміння, щоб завалити браму? Цілком закрити прохід?

— Це ненадовго…

— Роби!

Він повернувся обличчям до воріт, підняв руки. Ворухнув потворними пальцями. Два величезні камені, які охороняли єдиний прохід від скель до замку, захитались, як молочні зуби. Списоносці позадкували. Сарана валила, ні на що не звертаючи уваги. Каміння захиталося сильніше, до хмар сірки та чорного пилу додалися клуби червонуватого; першим звалився той камінь, що був нижче, звалився й потонув у курній хмарі. На мить пізніше до нас долинули гуркіт і хрускіт. Заревли роги Сарани, запізніло сигналячи про відступ — у цей час звалився другий камінь, розколовся на три частини, накриваючи всіх, до кого міг дотягтися.

— Браво, — прошепотіла я. Максиміліан опустив руки. Рана в нього на грудях знову відкрилася.

— Я сам, — він відштовхнув навершя мого посоха.

Наступ Сарани захлинувся. Звідси, з дороги під смолоскипами, я не могла розгледіти, що діється по той бік заваленої брами. А щоб злітати туди, не мала ні часу, ні сили.

Я сіла на землю, схрестила ноги та заходилася лікувати своє нещасне, знівечене Зшивачем зап’ястя. Чи зрадила я меч, коли забула його на полі бою? Чи меч зрадив мене, коли розбив нашу останню надію? Роги Сарани ревли безперестанку, уламки воріт почали здригатися в такт новому ритмові. Все-таки Сарана — не військо, не армія у звичному розумінні: в ній нема людей. Це ніби маса з дріжджами, ніби потік води під час повені або лави під час виверження вулкану: якщо її багато — перешкод не існує.

— Чому ти не йдеш? — тихо запитав Максиміліан.

— Куди?

— У твій світ.

Я мовчала.

Моє зап’ястя заніміло, заніміла й ліва долоня, що стискала посох. Зелене світло навершя, мов рентгенівський промінь, просвічувало кісточки, хрящики, сухожилки, я вкотре пожалкувала, що серйозно не займалася анатомією. Не мучилася б тепер, пригадуючи, що з чим з’єднувати.

Підбіг Гарольд. Пилюка й кіптява лежали на його білому волоссі.

— Вони все одно переберуться через завал. Стріл більше нема.

— У тебе є меч. У мене — посох. Макс непогано чаклує без будь-якої зброї.

— Ліно, це все марно…

— І ще, — я набрала в груди якомога більше повітря. — У нас є ім’я Оберона.

Максиміліан доторкнувся до уламка монети в себе на грудях. Нічого не сказав. І Гарольд промовчав теж. Вони обоє стояли поряд і дивилися на мене, так що мені раптом стало спекотно.

Мечників Гарольд поставив по флангах. Списоносців — ближче до центру. А в самім центрі виявилися Максиміліан, Гарольд і я.

У нас було в запасі хіба кілька хвилин. Уламки брами вже хилиталися: з протилежного боку лавиною насувала Сарана. Я була дуже вдячна Гарольдові за те, що він і словом не озвався про гидоту й мерзенність некромантів. Максиміліанові — за те, що він мовчав, хоча його знову почало лихоманити. Їм обом — що жоден не посмів більше запитати, чому я не втікаю до свого світу.

У хмарі пилу розповзався завал. З’явилися над його верхнім краєм голови в шоломах. Дві руки одночасно простяглися над моєю головою:

— Оживи.

Вони сказали це одночасно! Навіть не дивлячись один на одного!

У мене іскри з очей посипались. Захотілося стрибати на місці, щоб кудись витрачати енергію. Я встигла подумати: дурило некромант, він же сам ледь живий… Поранений… А Гарольд…

Цієї миті Сарана прорвала кам’яну греблю. Нерівний стрій її вломився у браму: дорога була завузька, тільки троє стоногів пліч-о-пліч, могли на ній поміститися. Тільки три в одному ряду: а за ними ще три, й ще три, й ще, і так нескінченно…

Стоноги йшли на нас, гуркочучи пластинами, у зчленуваннях подекуди стирчали уламки стріл. Згори вони здавалися мені схожими на биків і величезну гусінь — тепер, стоячи просто перед ними, я зрозуміла, на що це схоже. На танки, безмозкі танки, здатні крокувати. На горбатих спинах, як на вежах, погойдувалися вершники, зовсім однакові: круглі, ледь приплюснуті голови, що виростали просто з широких плечей. Розрізнялися вони лише зброєю: в одного була в руках піка, в другого — величезний зазубрений меч, у третього булава, втикана шпичаками. Я готувала себе до бою, знала, що зараз треба йти їм назустріч — але коліна в мене підгинались, і я не могла зробити й кроку.

Гарольд і Максиміліан одночасно рушили вперед. Я стояла й далі. Гарольд підняв свій меч, Максиміліан підніс руки зі скорченими пальцями. Мій посох тремтів; праворуч і ліворуч уже крокували мечники — хтось крикнув «Ура!», але занадто відвертий страх пролунав у цьому вигуку.

Гарольд обернувся до свого війська.

У гуркоті його не було чути. Я прочитала по губах: «Ім’ям Оберона!»

Наїжачилися піки. Піднялися мечі. Навколо мене немовби залізний ліс зашепотів: ім’ям… ім’ям…

— Ім’ям Оберона! — тонко закричав капітан лучників.

І у відповідь йому заревли десятки голосів.

Максиміліан присів, немов боксер на ринзі. З його пальців зірвалися білі пластівці, обліпили вершників, почулося ревіння. Передній стоног став дибки, відкриваючи м’яке черево, вкрите дрібними пластинками. Туди встромилися дві стріли. Гарольд ухилився від булави, що просвистіла біля його вуха, і вдарив мечем вершника, який зістрибнув із сідла. Я побачила, як інший заносить над ним клинок — струмінь вогню з мого посоха відкинув ворога, перевернув, задимів кістяний панцир…

Напевне, збігло кілька хвилин. Мені здалося — роки, ми загрузли в бурштині й ніколи не видеремося.

Мечники та списоносці Гарольда майже відразу стовпилися на флангах, кидаючись на вершників, які прорвалися, — вп’ятьох на одного. Ми залишилися в центрі, втрьох, спина до спини, й узяти нас було нелегко, тому троє магів — краще, ніж один. Ім’ям Оберона.

Здіймався страшний вітер, небо майже прояснилося, пилюга ходила смерчами. Одночасно в скелях над дорогою з’явилися люди — першої миті мені здалося, що це мертві арбалетники Максиміліана. Але це були лучники Сарани.

— Ліно, прикрий! — гаркнув Гарольд.

Він побачив їх одночасно зі мною. А може, раніше.

Я підняла посох навершям догори. Подумки розгорнула величезний тент над собою, над Максиміліаном і Гарольдом, над усім нашим маленьким військом. Захисний шар розтягся, тоненький, ніби мильна плівка, й вітер рвав його, а я силою волі затягувала діри, тримала, утримувала, в той час як згори сипалися стріли. Вони відскакували від червоних шматків мого захисту й влучали в зелені, вони не могли пробити його — але Гарольд із Максиміліаном тепер билися тільки вдвох.

Повалені стоноги й вершники лежали на дорозі мішками й горами. По них гуркотіли, не зупиняючись, нові й нові воїни Сарани. І ніщо не могло їх зупинити. Я тримала захист, стаючи навшпиньки, Сарана бачила, що я роблю, й тепер мечі та списи мітили тільки в мене. Максиміліан і Гарольд крутилися навсібіч, немовби дві лопаті пропелера — відбиваючи, відрубуючи, збиваючи, відштовхуючи. Я від жаху заплющила очі й уперше подумала: а що буде з моїм світом? Що буде з мамою, коли час після довгої паузи потече, як колись, але мене в цьому світі вже не виявиться?!

• Предыдущая
• 57/66
• Следующая