Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей - Страница 22
- Предыдущая
- 22/56
- Следующая
Замок цей не був зведений людьми. Це стало зрозуміло з першого ж погляду. А найімовірніше, це взагалі був не замок, а щось інше.
Ні стін, ні веж, ні віконець, ні бійниць. Ні прапорів, ні балконів, ні розвідного мосту. Суцільна сіра брила зморшкуватого каменю, а на місці воріт — дві колони, масивні й товсті, як ноги розгодованого слона. Між колонами — чорна діра, підсвічена червоними сполохами. До воріт вела дорога; обабіч неї, між шибеницями, тіснилися кособокі халупи й будочки. Чи то село, чи то базар.
— Здобути це приступом неможливо, — сказав Максиміліан. Він уперше заговорив без насіннячка правди в животі. Ми з Уймою здивовано втупилися в обличчя некроманта.
— Мій прадід розповідав, — Максиміліан мрійливо закотив очі, — що раніше тут було страшне місце. Просто жахливе. Це місце люди за багато верст обходили — боялися, і живі, й інші.
З власної волі. А потім, коли Печатку поставили, тут довго було порожньо. Поки прапрадід принца-деспота, король Вирвиоко, не прийшов і не оселився. А ви йдіть, ідіть туди, всередину. Йдіть, — він солодко посміхнувся.
— Щось ти розпатякався, — зло зазначив Уйма. — Давно своїх балабушок не жер?
— А ти залиш при собі свої погрози, опудало. Ти коли на рудниках насос качатимеш, отоді пригадаєш свої погрози. Коли нагаєчка по плечах — хльоц-хльоц…
Мені захотілося щосили вперіщити Максиміліана по білявій голові. Я ледве стрималася. А Уймі, холоднокровному людожерові, й за вухом не засвербіло:
— Щодо «хльоц-хльоц» подивимося, подивимося. А от у гості до принца-деспота ти з нами підеш. Дорогу вказуватимеш.
— Я не знаю дороги! — наїжачився хлопчисько. Уйма потягнувся за мішечком з насіннячком правди.
— Я знаю тільки, де вхід, — швидко сказав Максиміліан. — Там старий цвинтар. Дуже старий. Просто зі склепу короля Вирвиоко тунель веде в Соляну Безодню. Звідти точно є вихід у замок. Але як іти — я не знаю.
— Не знаєш? — фальшиво здивувався Уйма. — Ти ж некромант…
Максиміліан заметеляв головою:
— Тобі не зрозуміти, дикуне. Це Соляна Безодня, найстрашніша частина загробного царства! Тобто майже найстрашніша. Я туди не піду.
— Але ж хтось там бував? — запитала я. — Хтось тобі розповів про цей хід?
— Мій дід, — прошепотів Максиміліан. — Він бував… А я не піду.
— Підеш, — посміхнувся Уйма. — Куди ти дінешся?
Уже сутеніло, коли нам нарешті пощастило — ми знайшли озеро, у якому було повно риби. Я ловила посохом, Уйма — голими руками. Між нами тривало мовчазне змагання, і вже до появи першої зіроньки на траві перед зв’язаним Максиміліаном валялася ціла купа свіжої, великої риби, що ароматно пахла.
— Припахати б тебе луску обчищати, — сказав Уйма, дивлячись на хлопчиська зверху вниз.
— Давай, — з єхидною посмішечкою погодився некромант.
— Розмріявся, — у тон йому відповів Уйма.
Казанка не було. Варити юшку в шоломі Уйма відмовився. Сам він їв рибу сирою, але для мене, зглянувшись, спік на вугіллі.
Оце так смакота!
Максиміліан спостерігав за нами голодними очами.
— Кусатимешся? — запитала я його.
— Угу, — відповів він злобливо. — Палець відкушу.
— Ну й спатимеш голодним, — Уйма блиснув жовтими очиськами.
Подумавши, я насадила шматок рибини на вербовий прутик. Простягнула Максиміліану. Той жадібно схопив ротом частування й, сопучи та обпікаючись, одразу ж проковтнув.
— Дивись, — сказав Уйма. — Він тебе не пожаліє.
Я промовчала.
Коли стемніло, ми спустилися з пагорба. Цього разу попереду йшов Максиміліан. Уйма м’яко ступав за ним: меч за плечима, на волосатий кулак намотана мотузка-повідок. Я наздогнала людожера й спробувала пристосуватися до його кроків.
— Уймо? А що ми йому скажемо?
— Кому? — на блідому обличчі Уйми вже помітно підросла щетина.
— Принцові-деспоту.
— Що ти йому скажеш. Угу, саме так. Ти посланець, ти королівський маг, тебе відправили за принцами. А я — так собі, тупий дикун, моя справа — ворогам голови стявати.
Ми пройшли через невелике селище — тихе, порожнє й темне. Якби не запахи — диму, гною, вареної кукурудзи, — можна було б подумати, що тут давно ніхто не живе.
— Де вони всі?
— Зачаїлися, — подумавши, повідомив Уйма. — І правильно. Нічого тут вештатися.
Чим ближче ми підходили до сірого замку, тим паскудніше ставало в мене на душі. Вже страшенно давно я не почувалася такою самотньою. Уйма мені не друг, Максиміліан — і зовсім лютий ворог. Про що мені говорити із прин-цом-деспотом? А якщо…
Думка була такою жахливою, що я зупинилася. Уйма, наче нічого не трапилося, рушив уперед.
— Уйма! Зачекай! А якщо він одружений?!
Людожер розреготався, широко роззявляючи величезний рот. І, що найобразливіше, до нього приєднався злобливий смішок Максиміліана.
Я насупилася.
Під покровом ночі ми підібралися до замку зовсім близько. Максиміліан, виявляється, бачив у темряві не гірше за мене та У йму, і це відкриття мені не сподобалося.
— Ось цвинтар, — хлопчисько, у якого були зв’язані руки, вказав підборіддям, але я й без нього вже розгледіла попереду царство безлистих дерев і похилих кам’яних склепів.
«Шановний принце-деспоте! Я, посланець короля Оберона, пропоную вам узяти за дружину Філумену, прекрасну принцесу й милу дівчину. До речі, вона танцюватиме на балах, посміхатиметься, плестиме вам шкарпетки…»
Я згадала Філумену й мало не заплакала. Вона зараз задоволена, спокійна, сита й гарна, і головне, анічогісінько не боїться. Сидить собі, у лото грає з Алісією й Ортензією… їй не треба пробиратися між старими могилами, розшукувати прохід у склепі, виголошувати промову до принца-деспота й знати заздалегідь, що крім «Ой!», швидше за все, більше нічого не встигнеш сказати…
— Ну, паскудо, де ж склеп? — беззлобно поцікавився Уйма.
— Тут. На головній алеї.
Максиміліан ішов усе повільніше. Нарешті зупинився й притиснувся до ніг Уйми:
— Зачекайте.
— Що сталося?
— Треба зачекати, — голос Максиміліана дрижав.
Так, мовчки, ми стояли кілька хвилин. Я підійшла й пригорнулася до Уйми з іншого боку. Лати людожера були теплими.
— Ходімо, — хрипко сказав Максиміліан. — Тут близенько.
Цвинтар справді був старим, дуже старим. Надгробки поросли мохом, наче шаром сірого снігу. Ми просувалися по алеї, наче по лісі, раз по раз відводячи гілки, розриваючи з тріском павутину й здригаючись від доторків мокрого листя.
— У мене руки затекли, — сказав Максиміліан.
— Потерпиш.
— А якщо я заприсягнуся вам не шкодити, ви мене розв’яжете?
— Цікаво, це ж хто і коли вірив клятвам некроманта? — посміхнувся Уйма.
Я поводила посохом, як антеною, вишукуючи небезпеку. Схоже, небезпечно було всюди, але загроза ця слабка, вона зачаїлася.
— Осьдечки, — тихо сказав Максиміліан. — Ось склеп Вирвиока.
Просто перед нами височіла чорна кам’яна споруда заввишки поверхів на три з залізними, дуже низькими дверима. Плющ (я думаю, це таки плющ) майже повністю укрив її густою темно-зеленою сіткою.
— Відчиняй, магу, — запропонував Уйма.
Я підійшла ближче. За моїм плечем цокотів зубами Максиміліан; я нерішуче взялася за в’юнкі стебла. Рвонула. Зашурхотіло листя, посипався пил. У мою долоню боляче впилася скалка. Під плющем виявилося металеве кільце, іржаве й обплетене павутиною. Я гидливо обмотала руку полою, узялася за кільце, посмикала…
Жодного результату. Навіть не скрипить.
— Пропусти, — сказав Уйма.
Він розігнався й гупнув по каменю ногою. Двері здригнулися. Цвинтарем пронеслося щось схоже на гуркіт експреса, що летить у прірву. Ні на що не звертаючи уваги, Уйма вдарив іще раз, і раптом двері, наче кришка консервної банки, легко провалилися всередину, в темряву.
- Предыдущая
- 22/56
- Следующая