Выбери любимый жанр

Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей - Страница 40


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

40

Імла над нашими головами розсіялася. Замерехтіли зорі. Абсолютна тиша навколо, якщо не брати до уваги шурхоту й шипіння вогнекусів. Ми пливли, наче в червоному ореолі, бо лиховісне криваве світло підфарбовувало хмари внизу. Напевно, звіддалік куля виглядала, як комета, віщунка нещастя.

— Що ми тепер робитимемо? — пошепки запитала я Уйму.

— Принц-деспот, — коротко відгукнувся людожер.

Максиміліан голосно зітхнув.

— Замок же не можна… — почала я невпевнено.

Уйма поглянув на Майстра-Генерала. А той мертво дивився вгору, туди, де крізь пташині ребра пробивався багрянець.

— Зрештою, у принца-деспота теж є Майстер-Генерал, — сказала я.

Уйма мовчав.

— Не може бути, щоб тут не було ще принців, — я покосувала на принца-саламандру. — Принц-чума…

— Помовч! — простогнав Максиміліан. — Ну чому ти така дурепа?

— Ну чому ти такий боягуз?

Куля трохи знизилася. Вогнекуси над нашими головами, як і раніше, сичали й поклацували, але спокійніше й тихіше. І ми мовчали, довго мовчали.

— Я тобі не розповідав, як уперше зустрів Оберона? — запитав Уйма.

— Ні.

Людожер напівзаплющив очі:

— Він утрапив просто в засідку. Виїхав на пагорб… Сонце вставало в нього за спиною. Я підніс спис. Він дивився на мене, а я на нього. Між нами був десяток кроків… я б не промахнувся.

Знову все стихло, тільки принц-саламандра цокотів зубами від холоду.

— І що?

— Він дивився на мене, — повторив Уйма. — Без люті. І звичайно, без страху.

— І ти передумав кидати спис?

— Я кинув, — Уйма дивно посміхнувся. — Я кинув…

-1 що?

Круглі очиська людожера затуманилися: щось там відбувалося, у його спогадах, щось непросте, але дуже важливе для Уйми. Він уже відкрив рот…

— Дивіться! — вискнув Максиміліан. — Ми падаємо!

Вогнекуси поскрипували зовсім уже нечутно. Куля повільно, але неухильно знижувалася. От нас оточили низькі хмари, от вони розірвалися на шматки, і внизу, зовсім поруч, з’явилася темна земля. Я кліпнула, нічним зором побачила камені, кущі, низькі дерева, затягнуті ряскою болота й ще щось: нечітка тінь метнулася від дерева до дерева. Ряскою побігли хвилі, але ми летіли усе далі, і незабаром це місце зникло з очей.

— Гмурри, — прошепотів Максиміліан з таким жахом, що й у мене мурашки побігли по шкірі.

Принц-саламандра підвів зелені очі. Я помітила: він від самого початку вважав мене головною у цій експедиції, хоча Уйма був старшим і сильнішим, та й утекти із країни вулканів принцові допоміг людожер. Тепер принц чекав, що я візьму на себе командування й розберуся із цією новою небезпекою, але що я могла вдіяти?! У мене самої від жаху живіт розболівся!

Уйма мовчав. І Майстер-Генерал мовчав, дивлячись угору. Максиміліан згорнувся клубком, ніби хотів заховатися між ребрами кістяної «кабіни». Нас було забагато на цій кулі: троє дорослих, включно зі здоровенним Уймою, та ще й ми з некромантом. Усієї люті вогнекусів не вистачало, щоб дотягти до пристані такий важкий вантаж.

— Що треба робити? — запитала я, звертаючись чи то до людожера, чи до некроманта.

— Треба їх розлютити, — відповів за всіх принц-саламандра. — Бо тварюк мало побили на злеті. Треба їх розлютити.

— Як?!

На землі миготіли вогники. Не просто миготіли — переморгувалися, це явно були сигнали. Доріжка мерехтливих плям бігла звідтіля, де ми пролітали, уперед — туди, куди нас несли вітер і вогнекуси. Туди, де за законами фізики нам випаде приземлитися, туди, де нас уже чекають!

— Ми приземлимося, — сказала я, і кожне слово давалося важко, — швидко розлютимо їх. І злетимо.

— Нам не дадуть, — сказав Уйма. Він теж дивився вниз. І варто було подивитися на його моторошне обличчя. Напевно, так виглядає людожер, якого піймали вороги й тягнуть до киплячого казана, а він готується з достоїнством зустріти смерть. — Нам не дадуть злетіти.

— Ми не повинні торкатися до землі, — принц-саламандра дивився на мене, сподіваючись на чудо. — Пані магу… Ви… Треба… треба розлютити їх у повітрі.

— Ти вмієш літати? — уривчасто запитав Уйма.

— Ні, — сказала я швидко. — Я…

І замовкла, бо все зрозуміла. Я спробую злетіти — з кабіни кулі, що мчить над землею. Мене відразу ж відкине назад, точніше, куля полетить уперед, а я залишуся. Похилитаюсь у повітрі й загримлю в гості до гмуррів, а що там вони із мною зроблять — навіть ніхто не побачить, доведеться гинути на самоті!

Куля ще більше знизилася. Тепер ми летіли на висоті приблизно п’ятиповерхового будинку, були б тут вищечкі дерева — чіплялися б за гілки. На щастя, усе, що росло на цих болотах, пригиналося до землі, наче боялося підвести голову вище дозволеного рівня.

Від землі тягло смородом. Не дуже сильно, а так… ніби кульок забули сполоснути після тухлої риби.

Принц-саламандра дивився на мене. І Уйма дивився на мене. І Максиміліан, хникаючи й схлипуючи, дивився на мене. І тільки Майстер-Генерал, що бачив у житті багато битв, дивився в піднебесся.

— Ну гаразд, — сказала я, прекрасно розуміючи, що ще секунда — і ніяка сила не змусить мене розтиснути пальці, що вчепилися в пташине ребро. — Я… зараз.

Я дісталася до краю дощатого настилу — навкарачки, однією рукою тримаючи посох. Тут не було жодної перешкоди між мною й землею, що наближалася, між мною й гмуррами, про яких я навіть не знала, хто вони такі, та й, якщо чесно, знати не бажала. Ой леле! Як же мені хотілося прокинутися у своєму ліжку, я навіть очі замружила! Оце зараз розплющу їх — а Петрик і Дмитрик кидаються подушками, а мама будить мене в школу…

Куля знизилася ще на метр. Тепер земля пропливала просто перед очима, здавалося, простягни руку — доторкнешся. І падати не дуже високо…

Ага, невисоко! Як з вікна нашого класу, із четвертого поверху! Директриса завжди страшенно репетувала, коли бачила, що хтось відчинив вікно й висунувся назовні…

Я хотіла зістрибнути, але не змогла. Сіла навпочіпки й сповзла, як сповзають із краю басейну ті, хто боїться влізти на вишку. Вітер підхопив мене й заколихав, наче прапорець, я вчепилась за край дошки й мало не впустила посох. Я летіла, але тільки тому, що усе ще трималася за настил!

І не могла б розтиснути пальці ніколи й нізащо.

— Давай!

Мене вдарили по руці. Було так боляче, що очі на лоба полізли. Пальці розтиснулися самі собою. Я заверещала; це був зовсім не бойовий клич. Це був вереск переляканої малявки, якій наступили на руку.

Наступної секунди я побачила кулю збоку — вона досі світилася червоним, хоча й дуже тьмяно, і летіла, летіла все далі, спускалась усе нижче, до зіткнення із землею залишалося, напевно, кілька хвилин…

Я полетіла вниз.

Майже впала. Майже. За секунду до удару об колючий кущ мої очі зустрілися з іншими очима, що дивилися з темряви. Це були немиготливі, дуже уважні очі. Напевно, я згадуватиму цей погляд довго. Напевно, він мені снитиметься.

Жах і огида, ось що мене врятувало. І залишки мужності. Я змахнула руками, наче птах, і злетіла догори, не дуже високо. Розпласталася в повітрі, згадала, як літав колись Оберон… який не пускав мене сюди! Який знав, що зі мною може трапитися! Який чекає за Печаткою, який ніколи не пробачить собі моєї смерті!

Я маг. Я вмію літати.

Порив вітру перевернув мене, ніби пустий поліетиленовий кульок. Я заметалася, намагаючись балансувати посохом. Оглянулася. Куля була далеко — вона вже майже торкалася до землі.

От лишенько — я вміла балансувати в повітрі, але літати швидко, наче птах, наче Оберон, я ніколи не пробувала. Плисти? Я змахнула вільною рукою, але знову зашпорталася. Уміння плавати тут не допоможе… Ніхто не літає ні кролем, ні брасом!

Я витягнулась у струну, опираючись руками на посох. Мені треба там бути. Там, де куля. Мені дуже треба туди потрапити…

Засвистів у вухах вітер.

Я була наче голка, що проштрикує простір. І як би моторошно і страшно мені не було — цей швидкісний політ став однією з найкращих митей у житті. Наче петарда вибухнула в животі, наче палаючий бензин заструмував по кожній жилочці, я закричала, але це був уже справжній бойовий клич. Волання людини, яка прагне перемогти. Куля стрімко ближчала, я не дивилася, що робиться там, унизу, в «корзині» із пташиного кістяка. Я підлетіла до кулі, де засинали на ходу вогнекуси, і щосили стусонула посохом по оболонці.

40
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело