Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей - Страница 47

• Предыдущая
• 47/56
• Следующая

— Заспокойся, — мені було зле, у животі бурчало й тремтіли коліна. — Щоб накивати звідси п’ятами, тобі не обов’язково нас ховати. А принца-чуму… — я зібралася з силами. — Мені все одно потрібно було з ним про дещо перебалакати. Так що все дуже вдало склалося.

Максиміліан роззявив рот. Навіть його запливле око ширше розплющилося.

— Не дозволяй йому торкатися до тебе, — раптом сказав принц-бранець. — Будь-хто, до кого він доторкнеться, умре протягом трьох діб.

Я ввійшла до тронної зали — одна.

Принц-бранець і принц-деспот залишилися під наглядом Максиміліана. Не те щоб я довіряла некроманту. У мене просто не було вибору.

Підходячи до зали, я мало не задихнулася від смороду, але варто було мені переступити поріг — запах зник.

Це була та сама зала, де колись — давним-давно — принц-деспот пригощав нас вечерею з отруєним вином. Тепер тут не було столів. Величезна зала була порожня, в центрі лежав мертвий Майстер-Генерал зі сталевою спицею в грудях. Осклянілий погляд його був спрямований у стелю.

Навколо полководця валялися в різних позах ще кілька нерухомих тіл, серед них і лікар-отруювач. По залі була розкидана зброя, а підлога вкрита суцільним килимом з розчавлених мурах. Мені стало небагато легше, коли я помітила, що більшість людей, які лежали навколо, дихають, хоча й не без зусиль.

Ніхто не поспішав на допомогу пораненим! Стражники, слуги, лакеї стояли під стіночкою, нерухомо, як барельєфи. Усі дивилися вниз.

У дальньому кінці зали, на троні принца-деспота сиділа незнайома людина. Поруч, дуже близько, стояли Уйма і принц-саламандра, пліч-о-пліч. У мене трішечки відлягло від серця: принаймні їх ще не вбили. Щоправда, Уйма, до пояса голий, був увесь заюшений кровицею, рука перев’язана клаптем сорочки. А принц-саламандра тремтів так, що дрижали лусочки на чорному трико. Усі думали, що він боягуз, ніхто не знав, що йому просто холодно!

Я, як могла, посміхнулася саламандрі та змусила себе подивитися на того, хто сидів на троні.

Він був сухорлявий, блідий, тільки на вилицях, наче рум’яна, горіли дві червоні плями. Високе чоло було перекреслене маленькою залізною короною. Коричневі губи криво посміхалися. У мутнуватих очах віддзеркалилася зала, завмерлі люди, мені здалося, що я бачу власне відображення: маленьку фігурку із посохом, що зупинилася в широких дверях…

— Заходьте, магу дороги, — у принца-чуми був м’який бас, такий низький, що я здригнулася. — Я і ось оці добродії чекали на вас досить довго. Нам слід поговорити.

Я не хотіла до нього наближатися. Але заради ввічливості зробила кілька кроків уперед:

— Я слухаю… принце-чума.

Він посміхнувся ширше:

— Чудово, що ви вже знаєте, хто я. А поговорити хотів ось про що: мені розповіли, що ви тут з особливою місією. За наказом короля Оберона ви збираєте принців, щоб вирушити за Печатку й одружити їх на п’ятьох прекрасних принцесах. Це правда?

— Так, — ледь чутно відповіла я.

— У такому разі, ви, ймовірно, не відмовите й мені? Я вдівець ось уже багато років. Мати принцесу за дружину — моє заповітне бажання. Наскільки я знаю, у вас ще залишилися вакансії, — він дивився мені просто в очі, — тобто вільні місця для наречених?

Усі, хто стояв уздовж стін, пожирали мене очима. Від їхніх поглядів мені не легшало.

— Умгу, — так само тихо відповіла я. — Тобто… Н-ні. Ні. Уже не залишилося місць.

— Як це? — принц-чума підвів пухнаті сірі брови. — Адже вам потрібно п’ять принців, чи не так? А ви знайшли тільки одного? — він кивнув на принца-саламандру, який дрібно дрижав.

— Трьох, — сказала я ще тихіше.

— Нехай трьох, — принц-чума кивнув. — А принцес п’ять, я ж правильно гадаю?

Чому Уйма і саламандра стоять до нього так близько?

Ніби почувши мою думку, людожер ступив крок у мій бік. Точніше, півкроку.

— Стояти, — неголосно кинув принц-чума. — Ще один рух, дикуне, і я тебе обійму.

Я запанікувала.

Зовні нічого не змінилося — я так само стояла біля дверей, приклеївшись підошвами до підлоги, зате усередині — в душі — вже мчала геть, не розбираючи дороги, налітаючи на стіни й про все забувши. Точнісінько так бігли ті стражники, яких ми зустріли в замку. Вуха заклало від розпачу: після стількох зусиль — і такий кінець! Виходу не було — ні лазівки, ні щілинки, — усе пропало!

— Отже, — принц-чума знову звертався до мене, — ми можемо вирушити за Печатку просто зараз. Я буду великодушний: нехай принци, яких ви обрали, ідуть із нами. Ми будемо дружною веселою компанією!

— Можна поцікавитися, — запитала я охриплим голосом, — що сталося з вашою попередньою дружиною?

— Зрозуміло що: вона померла. Інакше я не був би вдівцем.

— А… — я ледве могла говорити. — А чому?

Принц-чума сумно похитав головою:

— Я розумію, про що ви. Ці принцеси вам рідня?

— Ні.

— Вони вам близькі подруги?

— Ні.

— То що вам за клопіт?

Легеньке шепотіння пронеслося залою.

— Погоджуйся, — видихнув хтось зовсім поруч за моєю спиною. — Погоджуйся… Веди його… Погоджуйся…

— Король Оберон обіцяв принцесам весілля, а не похорон, — вичавила я.

Принц-чума кивнув з розумінням:

— Хіба вони збираються жити вічно? Спершу весілля. Потім похорон. Бачте, я й без цього багато в чому себе обмежую. У мене немає друзів, яким би я міг сердечно потиснути руку двічі поспіль. У мене немає жінки, яку я б цілував двічі. Я рідко виходжу на люди, але коли з’являюся, то я вправі сподіватися на повагу… хоч невелику. Хіба ми не можемо домовитися?

Я мовчала.

Принц-чума підвівся зі свого трону легко, наче метелик із квітки. Ступив крок — і опинився в центрі зали. Злякано відхитнулися людожер і принц-саламандра, люди втиснулися в стіни, прагнучи стати пласкими, наче шпалери.

Я залишилася стояти, але не від великої хоробрості. У мене відмовили ноги, от і все.

Ніби хтось інший, не я, звів посох і вдарив зеленок) блискавкою по довгій чорній фігурі в центрі зали…

Ойкнула юрба. Принц-чума навіть не хитнувся, блискавка пройшла наскрізь, як проміннячко крізь воду. Він ступив ще крок — і зупинився просто переді мною. Я заледве не впустила свою зброю.

Ні, це не грим вкривав його щоки. Це горів лихоманковий рум’янець. А очі й справді були величезні, мутнувато-дзеркальні, так що я могла бачити своє перевернене відображення, як у близько розміщених автомобільних фарах.

Він витягнув руку. Його палець завмер за сантиметр від мого носа.

— Ну чому ж ти не хочеш зі мною дружити? — запитав він пошепки. — Дружба зі мною надзвичайно полегшує життя. Га?

— Там, за Печаткою, сила-силенна людей, — прошепотіла я, дивлячись на його палець. Ніготь був акуратно підстрижений і відшліфований.

— Ну то й що? Зрозумій мене правильно, гори трупів — це неприємно й некрасиво. А я самотній. Я нудьгую. Мені необхідна дружина.

— Візьміть собі…

— …кого-небудь іншого? — він примружився. — Яка ж ти добра, дівчинко! Когось іншого, незнайомого, кого тобі не шкода, так?

— Мені всіх шкода.

— Почни із себе. Тобі ж себе жаль?

— Заберіть руку! — прохрипіла я. Він раптом послухався. Трохи відступив, схрестив руки на грудях:

— Адже я все одно проникну за Печатку. Ключ у твого людожера, в шкіряному мішечку на поясі. Або віддасть мені сам, або зніму з мертвого.

— Як вам усім хочеться за Печатку… — промурмотіла я тужливо.

— Що?

— Нічого… А що коли я скажу «ні»?

— Висока температура. Лихоманка. Ломота в усьому тілі. Блювота. Судороги й смерть. Ось що. Вирішуй.

Я кліпнула. Перед очима розпливлася раптом синява, начебто мелькнув край неба — і згас. Я так утомилася за ці дні. Я так підвела Оберона. Я сама себе підвела… Мені треба додому. Відлежатися й усе забути. Тільки б повернутися за Печатку, там я сама впораюся. Один крок — і я в іншому світі, до побачення, розбирайтеся без мене. Без мене! Оберон могутній маг, нехай він сам шукає спосіб домовитися з чумою з-за Печатки…

• Предыдущая
• 47/56
• Следующая