Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей - Страница 5

• Предыдущая
• 5/56
• Следующая

І Гарольд пішов.

Оберон відсунув фіранку на тому з трьох вікон, з якого було видно місто й море. Сонце стояло високо, пронизувало рвані хмари мільйоном довгих тонких пальців. Відблиски-зайчики віддзеркалювалися від води й від начищеної міді. Море повнилось вітрилами і пінними баранцями.

— Ти навіть не уявляєш, Ліно, як непросто часом позбутися піратів. Уяви собі — довге покарбоване узбережжя, бухти, бухти, острови… І скрізь торгівля, така жвава, що море просто кипить! Ну як тут не зібрати ватагу, не погнати з корабельні шлюп, не зайнятися розбоєм? Адже це так вигідно й надзвичайно захоплює… А люди потім переповідають про тебе казки й співають пісні.

— Ви жартуєте? — я з побоюванням скосила погляд на Оберона. Він говорив мрійливо, наче справжній морський розбійник.

— Ні. Я їх цілком розумію. Але довелося й піратам мене зрозуміти — спокій у Королівстві дорожчий за кілька нових легенд. Можеш Гарольда розпитати… Ні, краще не розпитуй.

Він не любить згадувати. Хоча інший на його місці пишався б — трьох піратських капітанів захопив за тиждень!

— І що ви з ними зробили?

— Гм, — Оберон потер бороду. — Один зараз командує охороною порту. Другий в темниці. А третього застрелили в бою. І це — на щастя, тому що інакше його довелося б повісити. Це була не та людина, з якою я став би про щось домовлятися, ні, не та…

— А людожери? — запитала я жадібно.

— Людожери, — Оберон зітхнув. — Давай зараз не будемо про них?

— Давайте, — я обіперлась на підвіконня. Примружилася; вилискували обладунки стражників на міському мосту. Місто тяглося до піднебесся флюгерами й шпилями, загоряло на сонечку скатами дахів. У срібному куполі-краплі, як у кривому люстерку, віддзеркалювалися хмари.

— Це Храм Обіцянки, — тихо сказав Оберон.

Я відхилилася. Купол миттєво перестав мені подобатися — я готова була заприсягтися, що нічого потворнішого в житті не бачила.

— Той самісінький?

— Так. Наші принцеси — а тепер сестри-охоронниці — там живуть, розважаються й чекають на наречених, — Оберон говорив спокійно, ніби йшлося не про його життя й смерть, а, скажімо, про погоду на завтра. — Гарольд привів тебе, щоб я відпустив його на пошуки принців?

— А ви не відпустите?

— Ні. Гарольд потрібен Королівству.

— Ви теж потрібні Королівству. Навіть більше, ніж Гарольд.

Він сумно посміхнувся:

— А я, Ліно, уже зробив для Королівства найголовніше. Я привів його сюди. Тепер воно впорається без мене.

Мене раптом знудило. Мурашки пробігли по спині, й волосся на руках стало дибки. Я згадала слова Гарольда: «Він убив собі в голову, що доживає останні роки, мало не останні дні…»

— Ваша величносте, — сказала я повільно. — Ви дали обіцянку принцесам, щоб урятувати Королівство в дорозі. Але й мені ви теж дещо пообіцяли. Пам’ятаєте?

Оберон акуратно зачинив вікно. Засмикнув фіранку. Пройшовся по кімнаті, біля протилежного вікна піднявся навшпиньки, поправив складку на портьєрі. Потягнув за шовковий шнурок. Портьєра розсунулася, відкривши для моїх очей зубчасті піки гір. Над одним із них зметнулася величезна тінь — і відразу зникла.

— Ти бачила? — Оберон озирнувся. — Родина драконів живе на озері. У них, наскільки мені відомо, троє дитинчат.

— Ваша величносте, не може бути, щоб ви забули свою клятву мені.

— Я пам’ятаю, — Оберон сів у крісло з високою спинкою, поклав руки на підлокітники й одразу споважнів, став строгим, недосяжним. — Я обіцяв, що покличу тебе на допомогу, якщо моєму життю загрожуватиме небезпека. Але ти, Ліно, мій друг, на відміну від принцес… і тому ти повернеш мені мою клятву. Просто зараз.

— Чому це?

— Бо я прошу про це.

Він дивився усе ще привітно, але на дні його очей уже намітилася крига. Ох, як же добре я знала цей його погляд! Байдужий, холодний, зовсім відсторонений і чужий. Точнісінько так він дивився на мене, коли в його очах я була зрадником…

Я проковтнула клубок, що підступив до горла:

— Ні, ваша величносте. Ви мені обіцяли — і я вимагатиму виконання обіцянки.

Він дивився, ніби крізь товсте скло:

— Вимагати не вдасться, Ліно. Я просто поверну тебе у твій світ — назавжди.

Я затримала подих — груди, здавалося, зараз луснуть:

— Повертайте. А обіцянка однаково залишиться. Ви її порушите?

— Хіба не байдуже — одну обіцянку порушувати чи дві? Якщо мені вже судилося померти клятвовідступником…

— Ви не вмрете. І ви не клятвовідступник. Я поїду й відшукаю вам принців. Тобто не вам, а цим дурненьким, ідіоткам, пацюкам, жабам, стервам…

— Досить, — куточки його губів ледь-ледь піднялися. — Ти нікуди не поїдеш, бо… Тому що туди не можна. А тепер кажи й думай, що завгодно. Нічого не зміниться. Я вирішив.

— Ви вирішили?!

У мене виникло бажання вбити його на місці. Якби під руку потрапило щось важке… я жбурнула би в нього, слово честі, тільки б стерти з його лиця цю вдавану байдужість, розбити, чи хоч надколоти його ослину впертість. Він вирішив, ну ви тільки подумайте!

— Отже, це було самогубство? Виходить, обіцяючи принцесам, ви заздалегідь знали: принців для них не знайдеться? Ви ж навіть не намагаєтесь боротися! Думаєте, Королівство вам подякує, якщо ви боягузливо кинете його? Заради чого? Навіщо?

— Не кричи.

— Чому, — я змусила себе стишити голос, — чому ви могли покликати мене в дорогу, хоча прекрасно знали, що це небезпечно для життя… А ж я навіть не знала тоді, як посох у руках тримати! Взагалі нічого не розуміла! Тоді мені можна було ризикувати? А тепер ні?

— Тоді я знав, що ти будеш поруч і я зможу тобі допомогти. Тоді ми всі ризикували — заради Королівства, цілого світу й великої кількості людей. А відправляти тебе… Та кого завгодно! Відправляти за Відьмину Печатку заради порятунку моєї шкури… Ти за кого мене маєш?

Він, як і раніше, дивився дуже холодно. Ніби перед ним по кімнаті бігала дивна, надокучлива тваринка. Я стиснула кулаки — аж нігті врізалися в долоні:

— Я маю вас за мудрого монарха. Який знає, що його шкура — це шкура його країни… Вона не тільки ваша! Що буде з Королівством, якщо ви вмрете так…

Я затнулася. Мені було страшно говорити те, що я збиралася сказати.

— Так нерозважливо? — Оберон звів брови. — Ну, кажи…

— Так паскудно, — вимовила я. — Порушити клятву… порушити таку ідіотську клятву. Що буде з тонким світом? З усіма цими вашими чарами? Невже всім буде байдуже? І Королівству?

— Зрозуміло, — його голос не затремтів. — Ану, топай-но звідси.

— Як?

— Іди. Зникни!

Я закусила губу й повернулася на каблучках… Я хотіла бігти розшукувати Гарольда. Я готова була вискочити на площу, влізти на якусь бочку й заволати відтіля не своїм голосом: люди! Ваш король збожеволів! Ідіть і скажіть йому хто-небудь, що не можна упокорюватися, не можна витрачати намарне часу, треба ризикувати, нехай хтось вирушає за цю ідіотську Відьмину Печатку, та хоч я піду…

Варто було мені зробити один крок — як світ навколо перевернувся.

Я сиділа на лавочці біля маленького брудного ставка. Качки перевалювалися з лапи на лапу, вимагали хліба. А в моєму рюкзаку завалявся недогризений бутерброд…

Доріжкою котилася і гуркотіла колісьми пластмасова гусениця. Прогулюючись, мама з малям брели вздовж озера назад; як і раніше, — як завжди, — я повернулася у свій світ саме в ту мить, з якої зникла.

Тільки Гарольда поруч не було.

Мене випхали!

Оберон мене прогнав. «Я просто поверну тебе у твій світ — назавжди». От і повернув!

Я закрила обличчя долонями. Такого відчаю і такої образи мені давненько вже не доводилося переживати.

— Лінко… Ти чого?

Клятий Макс. Стежив він за нами, чи що?

— Лінко… Та що трапилося? Через… того, так? Через того пройду!

— Сам ти пройда… Щезни.

У Макса, звичайно, гордості небагато, але все-таки якась є. Через хвилину я знову була одна — тільки качки нахабно вимагали їжі та гуркотіла звіддалік пластмасова гусениця.

• Предыдущая
• 5/56
• Следующая