Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей - Страница 52

• Предыдущая
• 52/56
• Следующая

— Тільки трьох, Гарольде.

Він мовчав.

— Ти переміг кочівників?

Він кивнув, як і раніше, не зронивши ні слова.

— Гарольде, я знаю, що робити. Ми швиденько зіграємо три весілля, і я повернуся за Печатку. Якщо тільки Уйма… Уймо!

Людожер увійшов, безшумно ступаючи м’якими шкіряними чоботями. На ньому була чиста широка сорочка, така довга, що з-під неї ледве виднілися пришиті до халяв колоші. З розстебнутого коміра визирала здоровенна шия, наче намистом, оповита синцями — відбитками пальців принца-деспота.

Я вивільнилася з рук Гарольда:

— Як ти, Уймо?

— Та що зі мною станеться? — він посміхнувся на всю широку зубату пащу. Підійшов, покосував на мій посох, який я притулила до підлокітника крісла. Потім раптом наліг на мене, обхопив ведмежою хваткою, і я мало не запищала, наче гумова іграшка.

— Гарольде, це дівчисько мене витягло. Мене. Витягло.

— А скільки разів ти мене витягав? — промурмотіла я.

Гарольд обійняв однією рукою кругле плече людожера, а другою — мене:

— Я на хвилиночку… Тільки на одну хвилинку… повірив, що ви не повернетеся.

— А ми повернулися! — я захлинулася нервовим сміхом. — Гарольде, Гарольде, що тобі зробив Оберон? За те, що ти нас… За це?

— Його величність, — виправив він механічно. — Його величність нічого мені не зробив, бо я негайно мусив виступати проти кочівників. Ми відбили їх напад і звільнили заручників, але на другий день почалася заварушка в людожерів.

— Що?! — Уйма випрямився.

— Так. Угроби уклали союз із Шакалами й об’єднаними силами виступили на Охру Кісткогриза…

— Але ж батько тут, у замку!

Гарольд заметеляв чорноволосою головою:

— Вони на те й сподівалися, що плем’я ослаблене. Тоді Оберон… його величність… звільнив твого батька. Охра очолив своє плем’я…

— Він живий? — швидко запитав Уйма.

— Так. У нас для тебе є новина… Не знаю, як ти до неї віднесешся, Уймо.

Уйма стиснув мою долоню.

— Ой!

— Вибач, — промурмотів він, випускаючи мою руку й дивлячись на Гарольда. — Яка новина?

— Гарна новина, — почулося від дверей.

Ми всі гуртом обернулися.

Оберон опустив за собою портьєру. Піймав мій погляд і раптом усміхнувся так спокійно й ласкаво, що відразу ж стало зрозуміло: мене не лаятимуть! Камінь із душі звалився, слово честі.

— Сестри-охоронниці сплять. Я поставив навколо Храму стражників, щоб жодна балакуча сорока не прилетіла з замку й не потішила їх завчасу, — Оберон сів у своє крісло. — Сідайте ближче. Треба побалакати.

Він був такий, як завжди, — справжній король. Спокійний і впевнений, а ще ніби якийсь променистий, чи що. Від самої думки про те, що Обіцянку так і не буде виконано, принцеси посивіють й Оберон умре, мені перехопило подих — наче принц-деспот душив мене, а не Уйму.

— Ваша величносте, — почала я, порушуючи етикет і не чекаючи, поки мене запитають. — Я ось що придумала. Ми трьох принцес видамо заміж, найстарших, а я… ми з Уймою потім удруге підемо за Печатку. Ми там ще не все розвідали. Розшукаємо ще двох принців і приведемо. Адже вже більшу частину роботи зроблено! Двох принців знайти простіше, ніж трьох!

Оберон подивився на мене. Без докору. Уважно. Я замовкла.

— Я піду, — проскрипів Уйма. — Я готовий іти з магом дороги хоч за Печатку, хоч куди завгодно.

— Нікуди вам іти не доведеться, — тихо сказав Оберон. — Посидьте хвилин десять тихесенько й послухайте вашого короля, гаразд?

Ми з Уймою потупилися, присоромлені.

— Хлопчиська не знайшли. Його бачили в багатьох місцях, зокрема й на переправі через Ланс. Він поспішав зникнути з міста подалі.

— Це погано, — я знову не втрималася й перебила. — Він некромант, і досить могутній. Йому не можна довіряти.

Оберон на секунду опустив очі:

— Я б не хотів, щоб по Королівству бігали некроманти, але зараз не до нього. Головне ось що: я говорив із принцами. Для саламандри приготували кімнату з великим комином, його страшенно замучив холод. Тому, який сидів у темниці, я допоміг, тепер він став сильнішим й зможе бачити вдень. Цей, котрого називають деспотом… Боюся, його не можна випускати з темниці. Ні зараз, ні згодом.

— Він страшна людина, — я здригнулася.

— Проте він принц, і одній з наших красунь доведеться вийти за нього — у повній відповідності до власного бажання, — холодно додав король.

— Зате саламандра й колишній бранець — дуже хороші, — несміливо зазначила я. — Особливо саламандра. Він…

Я запнулася, зустрівши уважний погляд Оберона.

-Пробачте, ваша величносте, — сказала я, мимоволі втягнувши голову в плечі. — Я порушила вашу заборону, я самовільно пішла за Печатку…

— Про це ми поговоримо пізніше. Отже, доля чотирьох принцес вирішена — або буде вирішена найближчими днями. Саламандра ожениться на Алісії, це зрозуміло, а от інші…

— Пробачте, ваша величносте, доля трьох принцес, — я мало не заплакала. — Трьох. Ми шукали, але…

— Чотирьох принцес, Ліно, — м’яко сказав Оберон. — Річ у тім, що Охра Кісткогриз, який у нерівному бою здолав і підкорив два ворожих племені, заснував королівство. Незалежне острівне королівство. І став його першим королем.

Запала тиша. Я нічого не розуміла. До чого тут Кісткогриз? Що за острівне королівство? Чому Оберон так на мене дивиться?

Король перевів погляд на Уйму. Людожер сидів, випнувши вперед нижню губу, скам’янівши, не зводячи з Оберона круглих жовтих очей. Я подивилася на Гарольда, наче шукаючи підказки. Той посміхнувся:

— Ось бачиш, як вдало…

— Мені Філумену, — гаркнув Уйма. — Це моя умова, а на будь-якій іншій я не оженюся.

Оберон посміхнувся:

— Вирішено. Тобі дістанеться Філумена. Саламандрі Алісія. Залишаються Розіна, Ортензія й Стелла, нехай брати-вороги самі обирають.

— Тільки не віддавайте Стеллу деспотові, — швидко сказала я. І додала, ніби спохопившись: — Уймо! Ти тепер принц! Вітаю… ваша високосте!

І зніяковіла, бо пролунало все це досить по-дурному.

Людожер ощирив два ряди білих зубів. Поплескав мене по плечу:

— Прошу пробачити мене на слові, пані і панове… Жритраву, інакше не скажеш. Жритраву!

Уранці сестрам-охоронницям оголосили королівську волю — при великому зібранні народу, на залитій сонцем площі. Я перебувала тут же, і спостерігати розгублені фізіономії принцес було для мене великим задоволенням.

Потім відбувся грандіозний прийом у замку. На прийомі обирали наречених і домовлялися про весілля.

Найбільше пощастило, звичайно, Алісії. Принц-саламандра закохався в неї завчасу, а коли побачив — то й зовсім відвісив щелепу. Розхвилювався, знітився, усе ходив навколо, прагнучи й не наважуючись торкнутися до рудого Алісиного волосся. Нарешті настільки зніяковів, що у всіх на очах пірнув у палаючим комин, абсолютно забувши при цьому, що на ньому мереживна сорочка, панталони, камзол та інші штучки, які годиться носити принцові. Все це відразу задиміло, мережива почорніли й зморщилися, панталони обвуглилися, і гості в залі захвилювалися, коли зачули запах горілого. Усвідомивши свій промах, принц зовсім утратив розум й ушився із зали по коминковій трубі. Алісія налякалася до смерті: її відпоювали водичкою й умовляли не хвилюватися, але остаточно принцеса заспокоїлася тільки тоді, коли їй представили живого й здорового, тільки дуже збентеженого й забрудненого сажею принца-саламандру.

Уйма, мальовничо неголений, у парадному одязі людожера (костюм із замші з хутряними вставками й намисто з великих костей, підозріло схожих на людські) привертав загальну увагу не тільки розмірами, але й підкресленою дикістю всього свого вигляду. Філумена, яка сиділа поруч із нареченим, боялася його й не вміла приховати свій страх. Я читала в її очах, як у розгорнутому підручнику: тепер принцеса й сама не була рада своїй упертості. Тепер вона жалкувала, що не повернула королю його Обіцянку. Тепер вона була готова бігти за тридев’ять земель від цього страшного дикуна, за якого їй хоч-не-хоч, а доведеться вийти заміж. Іноді я ловила її погляди: вона дивилася на мене з жалібною ненавистю. Втокмачила собі в довбеку, дурепа, що це і є моя помста: наречений-людожер, якого я колись зопалу їй пообіцяла!

• Предыдущая
• 52/56
• Следующая