Выбери любимый жанр

Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей - Страница 8


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

8

Гарольд засопів.

— А вони?

— Сміялися, — зізнався старший королівський маг. — Просто заходились від реготу. За головну в них ця… Філумена. То вона… — Гарольда пересмикнуло. — Знаєш що? їм на всіх начхати. Що їм до Оберона, до Королівства? їм подобається жити в храмі, в усіх на очах, подобається, що всі з ними цяцькаються, тільки про них і говорять… — він замовк й низько схилив голову.

Я раптом зрозуміла, наскільки втомилась. Там, у нашому світі, був уже пізній вечір, а тут тільки сонце схилялося над морем. У кімнаті Гарольда було світло й на диво чисто — вимиті гладкі дерев’яні стіни, витертий пил з меблів і карнизів, відполірований вузлуватий посох мага, що стоїть в кутку на особливій стійці. Мирно погойдуються фіранки.

— А якщо вони в когось закохаються?

— Вони? Облиш. Вони не здатні ні любити, ні закохуватися. Вони хочуть тільки привертати увагу, зводити з розуму й потім виганяти. Стерви, ось вони хто.

— Тим ліпше, — я посміхнулася. — Значить, їх не шкода.

— Не шкода? Що ти задумала?

— Побачиш… Гарольде, візьми свій посох. І знайди мені підходящий одяг — я хочу виглядати пристойно, бо за годину в нас побачення із принцесами в храмі. Король відправив до них посильного, щоб чекали.

— Сподіваюся, ти справді придумала щось хитре, — сказав Гарольд без особливої впевненості.

— Не сумнівайся, — я випнула груди. — Знаєш що? Дістань мені чоботи на каблуках. Щоб видаватися вищою. Треба, розумієш, для справи.

Розділ п’ятий

Сестри-охоронниці

Сонце схилялось усе нижче, але до темряви було ще далеко. Я йшла вуличками нового міста, закутавшись у плащ по самий ніс. Так, у мене тепер був плащ із королівським гербом, чорна зі сріблом хустка — знак мага дороги, тонка сорочка, шкіряні штани і жилетка з нашитими металевими пластинками: всі мої старі речі хтось, виявляється, дбайливо зберіг, вичистив, виправ і заштопав діри. І нехай рукави й колоші були коротшими, ніж треба, — мене це тільки тішило. Плюс вісім сантиметрів — не жарт!

Гарольд крокував поруч — статечний і похмурий. Постукував посохом по бруківці. Перед нами розступалися: щойно була штовханина, і раптом — вжик-вжик — вільний коридор. Гарольду кланялися, на мене поглядали зі здивуванням: що це, мовляв, за дрібнота поруч із королівським магом?

Вони мене не знали, нові мешканці Королівства. Нічого! Незабаром дізнаються про мене.

Ми вийшли на площу, і моє серце знову тьохнуло. Сама площа була манюсінька, наче невеличке перехрестя. Зате храм! Поблизу він виявився просто величезним, не меншим за королівський замок. Сонце відбивалося на блискучому куполі.

Біля входу в храм сиділи на сходах музиканти. Грали начебто кожен своє, але разом виходила страшнувата музика, що дивно заворожувала. Я злякалася.

Самовпевнених б’ють по вухах, як не раз повчав наш фізкультурник. За шість років, які минули в Королівстві за час моєї відсутності, колишні принцеси-наречені встигли подорослішати. Я перед ними — маленька дівчинка, немовлятко. Вони глузували з Гарольда — а як же вони насміхатимуться наді мною?

Ми йшли через площу, і народ видивлявся на нас з усіх боків. Я спіткнулася раз, вдруге. Може, ще не пізно повернути назад?

Ні. Пізно. Ось стихли музиканти, ось плавно, із заворожливою повільністю розчинилися ворота. Я зіщулилася. Схоже, у них у храмі було світліше, ніж на залитій сонцем площі!

Музиканти підхопилися зі сходів, звично розступилися й за командою невидимого диригента заграли нову мелодію — веселу, танцювальну. У ритм музики вискочили дівчата у віночках — я злякалася, що це і є принцеси, але їх було принаймні осіб п’ятнадцять. Вигинаючись навсібіч та підстрибуючи, дівчата закружляли по площі в танку, а потім вишикувалися біля входу до храму, утворили живий коридор і загорланили хором:

— Пані! Сестри-охоронниці! Вітають! Королівського мага Гарольда! І маленького незнайомця! Заходьте! Вам дозволено!

Голоси в дівчат були дзвінкі, як вереск циркулярної пилки. Я оторопіла від такої нахабності: ну треба ж! «Маленького незнайомця»! Та ще й «дозволено»! Ну й розпустив їх тут Оберон…

Коли я страшенно хвилююся, мене починає трішки нудити. От і тепер: звідусіль лунали крики натовпу (ще б пак! Безкоштовна вистава!), дівчиська посміхалися напомадженими ротами, а я доклала страшенних зусиль, щоб зупинити тремтіння в ногах та не збліднути надто різко. У мене шкіра тонка: і червонію, і блідну за одну мить.

Гарольд мовчки рушив уперед, крізь живий коридор цих дурненьких у віночках, я задерла носа до самого неба й рушила за ним. Так, плани будувати легко, а коли дійде до справи — тільки коліна втримуй, щоб не тремтіли.

Ми піднялися по стертих сходинах (храм же новий! Коли ж устигли до дір стоптати!), проминули ворота й увійшли у світлий, просто-таки блискучий зал. Усе тут було надто яскраве, все золоте чи позолочене, усе, що могло блищати — блищало. Побачивши таку пишноту, будь-яка сорока повісилася б від заздрощів.

Купол зсередини був порожнистий — чим вище, тим темніше. На внутрішній його стороні були намальовані зірки, і у вишині проносилися, спалахуючи, іскорки-світлячки.

— Наші гості вражені пишнотою храму, — пролунав під цим куполом надзвичайно дзвінкий, наче по радіо, голос. Відгукнулася луна; ми з Гарольдом стояли на п’ятачку мозаїчної підлоги, як на арені цирку, а перед нами піднімалися півколом п’ять величезних крісел, на кожному з яких сиділа жінка. У порівнянні із кріслами принцеси здавалися маленькими. Вичепурені, як пави, гарні, самовдоволені, вони розглядали нас зверху вниз, а та, що сиділа в центрі, ще й єхидно посміхалася.

І це ті самі принцеси-наречені, яких я колись захищала? Яких ми везли в каравані майже як вантаж? Ті самі «високості», які в присутності Оберона соромилися підвести очі?

— Вітаємо сестер-охоронниць, — сухо сказав Гарольд, зображаючи уклін. — Ми до вас у справі.

— Невже? — задивувалася та, яка сиділа в центрі. Її голос підсилювався якимсь пристосуванням і лунав по залі, як мелодійний гуркіт. Я примружила очі: на спинці середнього крісла була золота табличка з написом «Філумена».

Ах, ось воно що. От хто в них за головного заправляє.

— Яка нудьга, — сказала Філуменина сусідка праворуч, руда, наче апельсин. Її голос, теж гучний, виявився ще й хрипкуватим. На спинці крісла я прочитала: «Алісія».

— А що це за малявку ти нам привів? — запитала товстунка, яка займала крайнє крісло праворуч. Я зиркнула в її бік: «Ортензія». Як вона розжиріла за шість років! А була ж тоненька як билинка, а тепер… Товсті щоки, товсті пальці, зад ледве в кріслі вміщається. А туди ж — «малявка!»

Я виждала секунду — і скинула каптур.

Звичайно, вони тієї ж миті мене впізнали. Одна тільки Філумена здогадалася вдати, що задумалась і пригадує: інші розкололися відразу ж. Алісія витріщила здивовано очі, Ортензія сказала «Ох», та, крайня ліворуч — Розіна — заплескала в долоні. І тільки дівчина, чиє крісло стояло між Філумениним і Розіниним — Стелла — просто посміхнулася.

— Ліно! — вигукнула Розіна. — Магу дороги! Яким вітром?

— Тим самим, — сказала я статечно. Мені вже стало зрозуміло, що розмови в цьому залі не буде. Стоїш тут, як миша перед динозаврами, спробуй-но змусити тебе вислухати!

Принцеси вивчали мене, переморгуючись, точнісінько як противні десятикласниці.

— Ти не дуже змінилася, — Філумена примружила чорні, обрамлені пухнастими віями очиська. — У вашому світі всі такі маленькі?

Ну от. Знайшла слабке місце й б’є, і лупить!

— У нашому світі, — сказала я холодно, — минуло лише чотири місяці. Тому поки ви тут думаєте про сиві волоски, я ще сьомий клас, на жаль, не встигла закінчити.

Вони знову переглянулися.

— Ми зовсім не думаємо про сиве волосся, — сказала товста Ортензія, нервово поправивши світлий локон на скроні. У своєму блакитному платті вона була схожа на неосяжну хмару.

— Ми думаємо про принців, — сказала Розіна й захіхікала. Вона була найнекрасивіша з принцес і найрозцяцькованіша. Ніби сіра миша в червоному й золотому мереживах. Зачіску її прикрашав діамантовий метелик із дротяними вусиками, і, коли Розина сміялася, ці вусики трусилися так, наче метелик збирався пчихнути.

8
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело