Выбери любимый жанр

Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки - Страница 13


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

13

Що за безглузда назва!

Я сів перед прилавком і під високоякісне соло Джері Маліґана взявся неквапливо, щоб якось згаяти час, потягувати «J&B»[5]. Уже минула восьма сорок п’ять, а дівчина з готелю не з’являлася. Та я особливо не турбувався. Мабуть, робота її затримала. У барі я почувався, як дома, а, крім того, давно звик гаяти час на самоті. Допивши першу порцію віскі, я замовив другу. Й, оскільки не було на що дивитися, розглядав попільничку перед собою.

За п’ять до дев’ятої вона нарешті прийшла.

— Вибачте! — проказала вона скоромовкою. — Робота затяглася. Раптом клієнтів наїхало, а до того ж зміна спізнилася…

— Про мене не турбуйтесь, — відповів я. — Все одно я мусив би десь згаяти час.

Вона запропонувала пересісти за столик у глибині бару. Я взяв склянку з віскі й перемістився на інше місце. Вона стягла шкіряні рукавички, розмотала картате кашне, зняла сіре пальто. І залишилася у тонкому жовтому светрі й темно-зеленій вовняній спідничці. Я помітив, що у светрі її груди виявилися набагато більшими, ніж я собі уявляв. На вухах висіли чудові золоті сережки. Вона замовила «Криваву Мері».

Коли напій принесли, вона відразу надпила ковток. «Ви повечеряли?» — поцікавився я. «Ще ні, але о четвертій трохи перекусила, а тому не голодна», — відповіла вона. Я ковтнув віскі, вона — «Кривавої Мері». Видно, до бару вона прибігла, бо упродовж першої півхвилини мовчки віддихувалася. Я взяв з тарілки горіх, уважно оглянув його, запхав у рот і розгриз. Потім зробив це саме ще раз і ще раз, чекаючи, поки вона опанує себе.

Нарешті вона повільно зітхнула. Надзвичайно довго. А потім підвела очі й нервово глянула на мене — можливо, сама подумала, чи не занадто довго зітхала.

— На роботі важко? — спитав я.

— Ага, — відповіла вона. — І не питайте! Я до неї ще не звикла. Та й готель недавно відкрився, а тому начальство до всього присікується.

Вона поклала руки на стіл і сплела пальці. На мізинці я помітив маленький перстень. Простий, срібний, без дорогоцінних камінців. Якусь хвилину ми обоє на нього дивилися.

— А тепер про старий готель «Дельфін»… — вела вона далі. — Та ви часом не ведете журналістського розслідування?

— Розслідування? — здивовано перепитав я. — Чого це ви знову?…

— Просто спитала, — відповіла вона.

Я промовчав. Закусивши губу, якусь хвилину вона не відводила погляду від стіни.

— Там начебто був якийсь скандал, і тепер начальство понад усе остерігається журналістів. Їхніх розпитувань про купівлю землі… Ви ж розумієте? Як про це розпишуть у газетах чи журналах — готелеві шкоди не минути. Бо цей бізнес спирається на довіру клієнтів… Репутація буде підірвана, правда ж?

— А що, вже про це десь писали?

— Один раз у тижневику. Начебто про великі хабарі місцевій владі. І про те, як викурювали власника старого готелю за допомогою чи то якудзи[6], чи то ультраправих, коли той не хотів продавати земельної ділянки… Начебто про щось таке…

— Виходить, колишній готель «Дельфін» якось пов’язаний з цим скандалом?

Ледь-ледь зсутулившись, вона ковтнула «Кривавої Мері».

— Мабуть… Ось чому, гадаю, наш менеджер поставився до вас так недовірливо, коли ви згадали про старий готель. Ви помітили, як він тоді насторожився, чи не так? Однак, правду кажучи, ніяких подробиць про це я не знаю. Чула тільки, ніби новий готель так називається тому, що з колишнім існував якийсь зв’язок… Про це мені хтось казав.

— Хто?

— Та один з наших «чорненьких».

— «Чорненьких»?

— Ну, менеджерів у чорних костюмах.

— Зрозуміло… — сказав я. — А, крім того, більше нічого не чули про старий готель «Дельфін»?

Вона кілька разів хитнула головою. А потім пальцем лівої руки взялася пересувати сюди-туди перстень на мізинцеві.

— Мені страшно, — сказала вона майже пошепки. — Просто жах бере! І нічого не можу з собою вдіяти.

— Страшно? Що про вас напишуть у журналах?

Вона легко хитнула головою і на хвилину пригубилася до склянки з напоєм. Здавалося, ніби сушить собі голову над тим, як краще висловитися.

— Та ні, я не про це… Мені абсолютно байдуже, що там писатимуть журнали. Хоч би що вони писали — воно мене не обходить, хіба ні? Тільки начальство заметушиться… Я про інше. Про сам готель. Там у ньому… одне слово. Щось дивне коїться. Я б сказала, щось трохи химерне… Щось ненормальне…

Вона замовкла. Я допив віскі й замовив ще одну порцію. А для неї — ще «Кривавої Мері».

— В якому розумінні — «ненормальне»? — запитав я. — Конкретний приклад можете навести?

— Звісно, можу, — з гіркотою в голосі сказала вона. — Можу… Але це важко пояснити словами. А тому досі я про це нікому не розповідала. Розумієте, самі відчуття надзвичайно конкретні, та як тільки пробую їх описати — здається, ніби обриси побаченого раптом починають розпливатися… Тому розповісти ніяк не вдається.

— Схоже на правдоподібний сон?

— Ні, це щось інше, ніж сон. Вони мені часто сняться, але з часом відчуття їхньої реальності поступово пропадає. А от у цьому випадку такого немає. Хоч би скільки часу пройшло, це відчуття залишається незмінним. Завжди, завжди, завжди реальним. Час минає, а воно стоїть, зовсім як живе, перед очима.

Я мовчав.

— Ну гаразд, спробую розповісти, — сказала вона й, ковтнувши напою, витерла губи паперовою серветкою. — Це сталося в січні. На самому початку січня. Невдовзі після того, як скінчилися новорічні свята. Того дня на вечірній зміні — звичайно я рідко коли ходжу на вечірню зміну, але того дня через нестачу персоналу довелося — роботу я закінчила десь опівночі. Як правило, працівників вечірньої зміни фірма розвозить по домах на таксі. Бо тоді вже ні метро, ні електричка не ходять. Так от, ще перед дванадцятою я скінчила роботу, переодяглась і на службовому ліфті піднялася на шістнадцятий поверх, де в нас кімната для відпочинку персоналу. Бо я там книжку забула. Звісно, я могла б забрати її наступного дня, але дуже хотілося її дочитати. А, крім того, співробітниця, з якою я мала їхати на таксі, затрималася на якийсь час. Тому я вирішила скористатися цим, щоб забрати книжку. На шістнадцятому поверсі номерів для гостей немає, а лише службові приміщення. Скажімо, кімната для відпочинку, де можна подрімати або випити чаю.

Так от, двері ліфта відчиняються, і я, як завжди, виходжу. Ні про що не думаючи. Знаєте, так часто буває. Коли зайнята чимось звичним або йдеш по знайомих місцях — особливо не думаєш про те, що робиш, а дієш зовсім машинально. От і я зробила крок з ліфта, ні про що не думаючи. Ні, гадаю, все-таки про щось думала, але про що — хоч убий, не пам’ятаю… Виходжу з ліфта в коридор, руки в кишенях куртки, і раптом помічаю — навколо мене темрява. Цілковита темрява. Похопившись, оглядаюся назад — двері ліфта вже зачинилися. Подумала — ясна річ, електрику вимкнули. Але ж це неможливо. Хоч би тому, що в готелі встановлено надійну систему автономного електропостачання. Отож у разі знеструмлення вона відразу запрацювала б. Автоматично, в одну мить. Це я добре знаю, бо сама брала участь у навчаннях на випадок аварійної ситуації. Тому в принципі такого поняття, як припинення подачі електроенергії, в готелі не існує. Крім того, якби навіть автономна система електропостачання вийшла з ладу, горіли б лампочки над запасними виходами. А це означає, що така темрява не мала настати ніколи. Коридор мав би освітлюватися принаймні тьмяним зеленим вогником. Повинен. За будь — яких умов.

Однак цього разу в коридорі панувала цілковита темрява. Тільки кнопка виклику ліфта й екранчик з червоними цифрами поверхів світилися. Звичайно, я натиснула на кнопку. Однак ліфт, як на зло, застряв унизу. «От тобі й на!» — подумала я й оглянулася навколо. Ясна річ, я перелякалась і водночас не могла вгамувати досади. Знаєте чому?

Я похитав головою.

— Коротко кажучи, раптове настання темряви означало, що у функціонуванні готелю щось розладналося, правда? Щось негаразд з обладнанням або технічним обслуговуванням. А якщо так, то в готелі зчиниться велика буча. Доведеться працювати у вихідні, тренуватися з ранку до вечора, вислуховувати докори від начальства з будь-якого приводу… Як усе це вже набридло! Після того, як нарешті все владналося, — на тобі!

вернуться

5

«J&B» — шотландський віскі.

вернуться

6

Якудза — японський різновид мафії.

13
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело