Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки - Страница 21

• Предыдущая
• 21/57
• Следующая

— Ні, не знаю, — відповіла вона. — Та мені не віриться, що таке було.

— А все-таки це — правда! Одного разу я зібрав такий матеріал для статті, — сказав я. Зрештою, ну то й що, якби це була правда?

Вона зиркнула на годинник і встала.

— Дякую, — сказала вона. І вислизнула в коридор так само безшумно, як і прийшла. Єдина позитивна подія цього дня. Непримітна. Але, мабуть, і стародавні єгиптяни, шукаючи радості в повсякденних непримітних подіях, жили своїм непримітним життям і вмирали. Вчилися плавати й бальзамувати мумії. Нагромадження таких дрібниць люди і називають цивілізацією.

Під одинадцяту вечора я вже не мав чим зайнятися. Усе, що міг зробити, зробив. Підрізав нігті, прийняв ванну, почистив вуха, подивився новини по телевізору. Віджався від підлоги, повечеряв, дочитав книжку. Однак спати не хотілося. Мав бажання ще раз з’їздити ліфтом на шістнадцятий поверх, але робити це було ще зарано. Краще дочекатися до півночі, коли персонал перестане вештатися.

Після таких розмірковувань я нарешті вирішив податися в бар на двадцять шостому поверсі. Поглядаючи звідти на непроглядну снігову пітьму за вікном, пив мартіні й думав про єгиптян. Цікаво, як жили люди в Стародавньому Єгипті? Хто вчився плавати в басейнах? Мабуть, тодішня еліта — фараонова родина й аристократи. Улюбленці долі, що відчували дух часу. Напевне, для них відгороджувалися частини Нілу, споруджувалися там плавальні басейни і влаштовувалися курси модних способів плавання. А люб’язні інструктори, схожі на мого однокласника-кіноактора, проказували можновладцям: «Прекрасно, Ваша ясновельможносте! От тільки коли плаватимете кролем, простягайте, будь ласка, праву руку ще трохи вперед».

У моїй уяві вимальовувалася ось яка картина. Сині, мов чорнило, води Нілу, сліпуче сонце (звісно, й навіси з тростини для перепочинку), солдати-охоронці зі списами, що відганяють крокодилів і простолюд, шелест тростини, засмаглі сини фараона… А що з його дочками? І дівчат навчали плавати? Скажімо, Клеопатру. Зовсім юну Клеопатру, схожу на Джоді Фостер. Цікаво, вона також непритомніла б, якби побачила інструктора — мого однокласника? Та, мабуть. Бо йому в житті така доля судилася…

«От було б добре зняти таке кіно!» — подумав я. Подивитися його радо пішов би і я.

Головний персонаж — інструктор з плавання — не низького походження, а син володаря чи то Ізраїлю, чи то Ассирії, якого взяли в полон під час війни, відправили в Єгипет і перетворили в раба. Однак, навіть ставши рабом, він не втрачає ні крихти своєї лагідної вдачі. На відміну від Чарлстона Хестона або Керка Дугласа. Випромінюючи білозубу усмішку, він вишукано справляє малу нужду. А якщо дати йому в руки гавайську гітару — встане на березі Нілу і заведе «Рок-е-хула бейбі». Така роль під силу тільки йому, моєму однокласнику.

Та от одного дня мимо нього проїжджає фараон зі своїм почтом. І саме тоді, коли наш герой косить тростину на березі Нілу, у воді перекидається човен. Не вагаючись ні хвилини, він стрибає у річку, блискучим кролем підпливає до перекинутого човна, хапає дівчинку і, відбиваючись від крокодила, повертається на берег. Надзвичайно вишукано. Так само, як колись на лабораторних заняттях з природознавства запалював газовий пальник. Фараон, у захваті від побаченого, думає собі: «Таки-так, я зроблю того юнака інструктором з плавання для свої дітей. Тиждень тому за довгий язик ми якраз утопили у глибокій криниці колишнього інструктора…». Ось так наш герой стає інструктором при дворі фараона. Всі його відразу полюбили за добру вдачу. Ночами придворні дами, намастившись олійними пахощами, прошмигують до нього в ліжко. Фараонові діти просто обожнюють його. Потім одна за одною йдуть вражаючі сцени — «Принцеса в купальнику» та «Фараон і я». На день народження фараона разом з його дітьми наш герой виконує композицію з синхронного плавання. Фараон на радощах мало не танцює, акції нашого героя ще більше зростають. Та він не задирає кирпи. Бо іншої такої скромної людини на світі немає. Він тільки те і робить, що приязно всміхається та вишукано справляє малу нужду. Коли придворна дама прослизне до нього в ліжко, упродовж години він з нею грається, потім доводить до кульмінації і гладить по голівці, примовляючи: «Ти — незрівнянна!». Він — сама люб’язність.

«Цікаво, що означає переспати з давньоєгипетською придворною дамою?» — запитав я сам себе, але нічого конкретного не зміг уявити. А коли все-таки напружував мозок — на пам’ять наверталися кадри «Клеопатри» виробництва кіностудії «XX століття — Фокс». Того нікчемного фільму з участю Елізабет Тейлор, Ричарда Бартона та Рекса Харісона. Екзотика в голлівудському стилі: довгоногі чорношкірі юні рабині обмахують віялами з довжелезними ручками Елізабет Тейлор, яка набором різноманітних сміливих поз розважає мого однокласника. Давні єгиптянки були добре обізнані з такими справами.

І от Клеопатра — викапана Джоді Фостер — закохується в нього до нестями. Може, такий поворот сюжету — банальний, але без нього фільму не буде.

Він також уклепався в Джоді-Клеопатру.

Однак за Джоді-Клеопатрою упадає не тільки він. Абіссінський принц, чорний мов сажа, запалився любов’ю до неї. Настільки, що від самої думки про неї починає танцювати. Що не кажіть, на цю роль годиться тільки Майкл Джексон. Заради кохання він добирається до Єгипту через пустелю аж із самої Абіссінії. І на кожному привалі свого каравану біля вогнища пританцьовує з тамбурином у руках, співаючи «Біллі Джін». Його очі яскравіють у світлі зірок. І, звичайно, між інструктором з плавання та Майклом Джексоном спалахує ворожнеча. Суперництво в коханні.

Саме тоді, коли я дофантазував до цього місця, підійшов бармен і винувато нагадав, що, на жаль, бар зачиняється. Я зиркнув на годинник: було чверть на першу ночі. Крім мене, у барі не залишилося жодного відвідувача. Бармен закінчував прибирати приміщення. «Ну й халепа! — подумав я. — Стільки часу змарнував на якусь нісенітницю! Дурну і беззмістовну. Казна-що!» Підписавши чек, я допив мартіні й підвівся з місця. Вийшов з бару і, запхавши руки в кишені, став дожидати ліфта.

«Однак давньоєгипетський звичай вимагав, щоб Джоді-Клеопатра вийшла заміж за молодшого брата», — міркував я далі. Такий фантастичний сценарій ніяк не виходив мені з голови. В моїй уяві одна за одною виринали все нові й нові сцени. Молодший брат — безвольний і схиблений. Хто підійшов для такої ролі? Може, Вуді Аллен? Навряд. Тоді це перетвориться в комедію. Він безперестанку сипатиме пісними жартами й бити себе по голові пластиковою довбешкою… Не годиться.

Гаразд, про молодшого брата подумаємо пізніше. А от фараона все-таки зіграє Лоренс Олів’є. З його хронічним болем голови й потиранням скроні вказівним пальцем. Усіх, хто не до вподоби, фараон кидатиме у бездонну криницю або в Ніл для боротьби з крокодилами. Інтелігентний і жорстокий. Може вирвати людині повіки й покинути в пустелі…

Я додумав до цього місця — і переді мною відчинилися двері ліфта. Без жодного звуку. Я зайшов усередину й натиснув на кнопку п’ятнадцятого поверху. І думав далі. Не хотів думати, але, коли розпочав, то вже не міг зупинитися.

Сцена змінюється: дика пустеля. Углибині пустелі — печера, в якій подалі від людського ока живе самотній віщун, вигнаний фараоном. З вирваними повіками він зумів пройти через усю пустелю і якимось чудом вижити. Закутаний в овечу шкуру, він уникає палючого сонячного проміння. Поїдає комах, гризе стебла бідної рослинності й своїм внутрішнім зором передбачає майбутнє. Неминуче падіння фараона. Присмерки Єгипту. Круті повороти в історії світу…

«Чоловік-Вівця! — подумав я. — І чого це він раптом тут з’явився?».

Двері ліфта безшумно відчинилися. У полоні невиразних думок я вийшов у коридор. «Чоловік-Вівця! Невже він проіснував від часу єгипетських фараонів? А, може, все це лише витвір моєї безглуздої фантазії?» — думав я, опинившись у темряві.

У темряві?

Я похопився — навколо мене панував непроглядний морок. Без жодного промінчика світла. Двері ліфта в мене за спиною зачинилися — і пітьма стала чорною, як воронове крило. Я не бачив навіть власних рук. І музика зникла. Не було чути ні «Кохання — блакитне», ні «Кохання в літній день». У прохололому повітрі тхнуло пліснявою.

• Предыдущая
• 21/57
• Следующая