Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки - Страница 30

• Предыдущая
• 30/57
• Следующая

— От тобі й на! — сказав я. І раптом пригадав: — Слухай, а та дівчинка часом не з довгим волоссям, в джемпері з нашивкою якогось рок-гурту і завжди з навушниками плеєра у вухах?

— Саме так! А що, ви її знаєте?

— От тобі й на! — повторив я.

Моя знайома зателефонувала у «Всеяпонські Авіалінії» й замовила квиток на рейс, яким відлітав і я. Потім зв’язалася з номером дівчинки і веліла їй зібрати речі та спуститися негайно у фойє, бо, мовляв, знайшлася людина, разом з якою можна повернутися до Токіо. Водночас вона запевнила — мовляв, усе буде гаразд, я цю людину добре знаю. Після цього покликала боя і доручила забрати з номера валізу юної гості. І нарешті викликала готельний лімузин. Робила все спритно, із знанням справи. «Ти — майстриня на всі руки», — похвалив я її.

— Я ж вам казала, що така робота мені подобається. Душа лежить до неї.

— А от до жартів не лежить, — зауважив я.

Вона знову постукала авторучкою по конторці.

— Це — зовсім інша річ. Взагалі мені не до вподоби чути, як з мене кепкують. Від самого малку. Я тоді нервуюся.

— Слухай, я зовсім не збираюся тебе нервувати, — сказав я. — Навпаки: я жартую, щоб самому заспокоїтися. Можливо, мої жарти нікудишні й безглузді, але я роблю це по-своєму з усією старанністю. Звісно, буває і так, що вони не настільки цікаві співрозмовнику, як я сподівався. Та головне — я нікому не бажаю зла. І ти не думай, що я з тебе насміхаюся. Жарти мені самому потрібні…

Злегка стиснувши губи, вона дивилася на мене. Так, ніби споглядала з пагорба долину після повені. Потім незвичним голосом — чи то зітхнувши, чи то пирхнувши — промовила:

— До речі, я не могла б отримати від вас візитну картку? Цілком офіційно. Якщо взяти до уваги, що я довірила вам дівчинку.

— Цілком офіційно… — промимрив я, вийнявши з гаманця візитну картку і простягнувши їй. Що-що, а візитка в мене завжди знайдеться. Що їх треба мати при собі — це мені радила ціла дюжина знайомих. Вона розглядала візитну картку уважно — так, наче тримала в руці якусь ганчірку.

— До речі, а як тебе звати? — спитав я.

— Скажу наступного разу, — відповіла вона. І середнім пальцем торкнулася оправи окулярів. — Якщо зустрінемося.

— Обов’язково зустрінемося! — сказав я.

На її устах забриніла легка усмішка — слабка, як світло місяця-молодика.

Через десять хвилин дівчинка з боєм спустилися у фойє. Бой тягнув величезну валізу. Настільки велику, що в ній помістилася б німецька вівчарка на повний зріст. Ясна річ, залишати тринадцятирічну дівчину-підлітка саму з таким багажем було б немилосердно. Сьогодні на ній був спортивний джемпер з написом «TALKING HEADS», вузенькі джинси, шкіряні черевики, а зверху досить дорога хутряна накидка. Як і минулого разу, вона світилася невловимо чистою красою. Настільки невловимою, що могла розтанути в будь-яку мить і викликала в кожного, хто на неї дивився, відчуття нетривкості. Напевне, через свою надмірну невловимість. «Talking Heads»… «Балакучі голови»… Непогана назва для рок-гурту. Зовсім як у Керуака[13]: «Поряд зі мною дудлила пиво балакуча голова. Мені страх як хотілося справити малу нужду. „Таки піду справляти малу нужду!“ — сказав я балакучій голові».

Незабутній Керуак. Що ж він зараз робить?

Дівчина-підліток глянула на мене. Однак цього разу без усмішки. Дивилася, насупивши брови, а потім перевела погляд на мою знайому в окулярах.

— Все буде гаразд. Бо це — хороша людина, — сказала їй моя знайома.

— Краща, ніж з вигляду здаюся, — додав я.

Дівчина-підліток знову глянула на мене. І кілька разів кивнула — мовляв, нічого не вдієш. І ніби казала: «Та хіба я маю з чого вибирати?» А тому я відчув, ніби вчинив щодо неї щось страшно непоправне. Повівся з нею, як дядько Скрудж[14].

Дядько Скрудж…

— Ти не турбуйся, все буде гаразд! — переконувала моя знайома. — Цей дядечко любить жартувати, вигадувати різні цікаві історії і ввічливо обходиться з дівчатами. До того ж, він — друг моєї старшої сестри. Отож будь спокійна!

— Дядечко?… — повторив я ошелешено. — Ніякий я не дядечко! Мені всього тридцять чотири. Не хочу бути дядечком!

Однак мене ніхто не слухав. Моя знайома взяла дівчину-підлітка за руку й притьмом повела до лімузина, що стояв перед входом до готелю. Бой уже завантажував валізу в багажник. Із сумкою в руці я пішов услід за ними. «Дядечко! — подумав я. — Здуріти можна».

У лімузин, що відправлявся до аеропорту, сіло тільки нас двоє — я і дівчина-підліток. Погода видалася препогана. До самого аеропорту всюди, куди не глянь, видніли тільки сніг і лід. Як на північному полюсі.

— Слухай, а як тебе звати? — спитав я дівчину.

Вона пильно глянула на мене. І ледь-ледь похитала головою — мовляв, чого ще захотів. Потім, ніби чогось шукаючи, повільно обвела поглядом навколишній краєвид. Усюди лежав сніг.

— Юкі,[15] — нарешті сказала вона.

— Юкі?

— Так мене звуть, — пояснила вона. — Таке ім’я. Юкі.

Після цих слів вона вийняла з кишені плеєр і занурилася у свій особистий світ музики. До самого аеропорту більше ні разу на мене не глянула.

«Дивина та й годі!» — подумав я. Як пізніше я дізнався, Юкі — її справжнє ім’я. Однак тоді мені здалося, що вона назвала навмання перше-ліпше слово, яке навернулося їй на язик. А тому образився. Час від часу вона добувала з кишені жувальну гумку і сама жувала. Мене не пригощала ні разу. Не те щоб я хотів гумки, але принаймні з ввічливості могла б запропонувати. Через подібні дрібниці я відчув себе страшенно жалюгідним стариганем. Оскільки зарадити цьому я вже не міг, то занурився у сидіння і заплющив очі. І тоді згадав своє далеке минуле, коли мені було стільки років, як моїй супутниці зараз. Я також збирав платівки рок-музики. Сінґли на сорок п’ять обертів. «Hit the Road, Jack» Рея Чарльза, «Travelin’ Мап» Рікі Нельсона, «Аll Аlопе Аm І» Бренда Лі — всього десь штук сто. Слухав їх щодня з такою наполегливістю, що слова вивчив напам’ять. Я спробував прокрутити в голові слова «Travelin’ Мап». І сам собі не повірив — усі пригадалися. Слова безглузді, та як почав співати, всі сплили в голові. От що означає молода пам’ять! Тоді навіть нісенітниця запам’ятовується на все життя.

Серед пісень гурту «Talking Heads» чогось такого напевне не знайдеться. Часи змінюються. Times are changing… [17]

Залишивши Юкі в залі очікування, я пішов викупити квитки. Розплатився за два квитки з моєї кредитної картки, маючи на думці, що пізніше розрахуємося. До посадки в літак залишилася ще ціла година, але чергова попередила, що рейс, мабуть, відкладуть на пізніше. «Стежте за оголошеннями, — сказала вона. — Поки що видимість дуже погана».

— А погода поліпшиться? — спитав я.

— За прогнозом поліпшиться, але невідомо коли, — втомленим голосом відповіла чергова. Ще б пак! Напевне, будь-хто втомився б, коли б йому довелося повторювати одне й те ж двісті разів.

Я повернувся до Юкі й повідомив, що снігопад не припиняється, а тому рейс, можливо, відкладуть. Вона зиркнула на мене з таким виглядом, ніби хотіла сказати: «Так-так». Але нічого не сказала.

— Поки ще неясно, як усе складеться, а тому багажу не здаваймо. Бо як здамо, то з отриманням його назад намучимося, — запропонував я.

«Як хочете» — було написано на її обличчі. Однак вона мовчала.

— Якийсь час доведеться тут почекати. Не дуже цікаве місце, але… — сказав я. — До речі, ти обідала?

• Предыдущая
• 30/57
• Следующая