Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Мураками Харуки - Страница 28

• Предыдущая
• 28/53
• Следующая

— І не кажи.

— Так от, я й про Джун розпитував. Мовляв, один мій знайомий через вас замовляв дівчину, залишився нею задоволений і порадив мені спробувати. Тож чи не можна й мені її замовити? Вона з Південно-Східної Азії, звати Джун. Перевіряли довго. Потім сказали, що, як правило, вони цього не роблять, але для мене постараються. Я не хвалюся. Обіцяли зробити навіть неможливе, бо я — їхній клієнт. І таки з’ясували — Джун справді-таки була філіппінкою. Одначе три місяці тому кудись зникла. Більше в них не працює.

— Як це — «зникла»? — перепитав я. — Звільнилася?

— Та перестань. Що не кажи, таких дрібниць вони не перевіряють. Дівчата за викликом — це такі особи, що сьогодні працюють, а завтра шукай вітра в полі. Хто ж їх вистежуватиме? Звільнилась — і вже нема, от і все.

— Три місяці тому?

— Саме так.

Як не крути, зрозуміти до кінця, що все це означає, я не сподівався. Подякувавши Ґотанді, я поклав трубку. І знову вийшов прогулятися по місту.

Виходить, три місяці тому Джун зникла. Але ж два тижні тому — це точно — вона спала зі мною. І навіть написала на моїх дверях телефонний номер. Телефонний номер, по якому ніхто не озивається. «Дивина та й годі!» — подумав я. Отже, дівчат за викликом стало троє. Кікі, Мей і Джун. І всі зникли. Одну вбили, дві — невідомо де. Всі немов крізь землю провалились. І кожна зі мною пов’язана. Між ними і мною — Ґотанда та Хіраку Макімура.

Я зайшов у кафетерій і намалював у блокноті схему взаємозв’язків між людьми з мого оточення. Вийшла досить заплутана картина. Щось схоже на диспозицію великих держав Європи напередодні Першої світової війни.

Наполовину із цікавості, наполовину з нудьги я довго розглядав цю схему, та, хоч лусни, жодна думка не спливала в голові. Три зниклі повії, кіноактор, три митці, вродлива дівчина-підліток і невротична реєстраторка готелю. Хоч із якого боку дивися — нормальної дружби, м’яко кажучи, від них годі сподіватись. Як у романі Агати Крісті. «Я зрозумів. Злочинець — сам дворецький», — сказав я, але ніхто не сміявся. Надто заяложений жарт.

Чесно кажучи нічого більше з’ясувати не вдалося. Хоч скільки я тягнув за нитки — їхній клубок тільки затягувався. І не було видно ніякого просвітку. Спершу намітилася лінія Кікі—Мей—Ґотанда. А тепер сюди додалася ще лінія Хіраку Макімура — Джун. І те, що Кікі та Джун якось між собою пов’язані. Обидві залишили мені один і той самий телефонний номер. Просто якась круговерть зв’язків!

— Так, дорогий Ватсоне, це складна задачка! — сказав я, звертаючись до попільнички на столі. Ясна річ, вона нічого не відповіла. Розумна — не хоче встрявати в цю справу. І попільничка, і чашка для кави, і записка — всі розумні. Ніхто не відповідає. Вдають, ніби нічого не почули. І тільки я сам виставив себе на посміховисько. Завжди влажу в якісь дивні історії. І завжди виходжу з них побитим. У такий приємний весняний вечір навіть нема кого на побачення запросити.

Повернувшись додому, я спробував додзвонитися до Юмійосі. Та її не було на роботі. Мені сказали, що пішла додому після першої зміни. Може, подалася в басейн вчитися плавати. І, як завжди, я приревнував її до басейну. До привабливого, як Ґотанда, інструктора, який бере її за руку і ніжним голосом навчає, як треба гребти. І я зненавидів усі басейни — від Саппоро до Каїра — через неї одну. «Та хай йому чорт!» — вилаявся я.

— Усе на світі — лайно! Справжнісіньке лайно. Висохле. Так і блювати хочеться, — наслідуючи Ґотанду, сказав я вголос. Я ні на що не сподівавсь, але — дивна річ — як тільки я це вимовив, мені трохи полегшало. «Ґотанді варто було б стати проповідником, — подумав я. — Від самого ранку до вечора міг би проказувати: „Усе на світі — лайно! Справжнісіньке. Висохле. Так і блювати хочеться“. І, можливо, зібрав би навколо себе послідовників».

Одначе, незалежно від цього, мені страшенно не вистачало Юмійосі. Її трохи невротичної, різкої поведінки. Мені подобалося згадувати, як вона поправляла окуляри на носі, з яким серйозним виразом обличчя прослизала до мене в номер, як, знявши куртку, сідала поряд зі мною. Від самої згадки про це я відчував, як на душі теплішало. Мене сильно вабила її щирість. Цікаво, чи могли б ми жити з нею у згоді?

Вона отримувала задоволення від роботи за готельною конторкою, а ввечері кілька разів на тиждень відвідувала басейн. Я розгрібав усілякі кучугури, любив «Субару», старі платівки та знаходив хоч якусь розраду в приготуванні різних страв. Ось така парочка. Може, ми жили б разом, а може, й ні. Надто мало даних, нічого передбачити не вдасться.

Якщо ми житимемо разом, то невже колись вона почуватиметься ображеною? І я обов’язково, як передрікала моя колишня дружина, завдам душевної рани кожній жінці, що зі мною зв’яжеться? Невже я нездатний нікого любити, бо, мовляв, думаю тільки про себе?

Та поки я згадував про Юмійосі, мені закортіло негайно сісти в літак і полетіти до неї в Саппоро. Міцно стиснути її в обіймах і сказати: «Усе-таки я тебе люблю, хоча, можливо, даних і не вистачає». Та цього робити не слід. Спершу треба розплутати всі вузли. Я не можу залишити все на півдорозі. Бо якби я так учинив, то ця половинчастість перейшла б і на наступні етапи мого життя. І тоді, хоч би скільки я рухався вперед, півтінь недовершеності лягла б на все, що робитиму згодом. А це не той світ, в якому я волів би жити.

Проблема — в Кікі. Так, усе зосереджується на ній. Вона різними способами намагається вийти на зв’язок зі мною. Усюди — від кінотеатру в Саппоро й до торговельних кварталів Гонолулу — вона, мов тінь, проскакує переді мною. І намагається передати мені якесь повідомлення. Це очевидно. Одначе це повідомлення лише на щось натякає, а на що саме — я не знаю. Чого, власне, Кікі від мене хоче?

І що мені робити?

А от це я знав. Знав, що, в усякому разі, треба почекати. Почекати, аж поки щось з’явиться. Так завжди було. Коли потрапив у безвихідь, не слід метушитись. А завмерти — і що-небудь станеться. Щось з’явиться. Треба напружити зір і почекати, поки в напівтемряві щось заворушиться. Якщо воно тобі потрібне, то обов’язково заворушиться.

Ну що ж, почекаємо.

Через кілька днів ми з Ґотандою знову зустрічалися — випивали, вечеряли. Незабаром такі зустрічі стали для мене звичкою. Щоразу, коли ми бачилися, Ґотанда просив вибачення за те, що не повернув мені «Субару». «Нема проблем, не бери собі цього до голови», — відповідав я.

— А ти ще не викинув «Мазераті» в море? — запитав він одного разу.

— На жаль, не маю часу, щоб туди поїхати, — сказав я.

Ми сиділи перед шинквасом бару й потягували джин із тоніком. Ґотанда набрався трохи швидше за мене.

— А все-таки, гадаю, було б справді непогано, якби ти викинув її в море! — сказав він, не відриваючи губ від склянки.

— На душі, звичайно, полегшало б, — погодився я. — Та все одно відразу після того з’явилася б «Феррарі».

— А ми також її викинули б.

— А після «Феррарі» що?

— Та хто його знає… Однак якщо так, одна за одною, викидати автомашини, то страхова компанія, напевне, зчинить галас.

— А що тобі вона, та страхова компанія? Подивися на все трохи сміливіше. Зрештою, це наша п’яна фантазія, а не малобюджетне кіно, в якому ти виступаєш. Фантазії не вимагають бюджету. Про занепокоєння середнього класу цього разу краще забути. Не будемо розмінюватися на дрібнички, а шикнемо з повним розмахом. «Ламборгіні», «Порше», «Ягуар» — усе годиться. Геть усіх треба викинути. І нема чого соромитися. Море глибоке й широке. Воно прийме їх тисячами до себе. Дай волю своїй уяві, старий!

Він засміявся.

— Як поговорив із тобою — ніби камінь з душі спав.

— І мені полегшало. Бо автомашина не моя і фантазія чужа, — сказав я. — До речі, із дружиною у тебе останнім часом усе гаразд?

Ґотанда надпив джину з тоніком і кивнув. За вікном падав дощ, у барі було порожньо. Крім нас двох — нікого. Бармен не мав чого робити, а тому протирав пляшки з-під саке.

• Предыдущая
• 28/53
• Следующая