1Q84. Книга І - Мураками Харуки - Страница 33

• Предыдущая
• 33/90
• Следующая

Аомаме згадала дивне відчуття, яке вона пережила, почувши вступну частину «Симфонієти» Яначека в таксі, затиснутому в заторі. Їй тоді здалося, ніби її викручують, стискають, немов ганчірку. «Водій показав мені, що на столичній швидкісній автостраді є аварійні сходи, тож я, знявши туфлі на високих каблуках, спустилася по них униз, незважаючи на небезпеку. Поки я босоніж спускалася сходами під сильним вітром, у моїх вухах уривчасто лунала перша частина „Симфонієти“ Яначека. Можливо, це й був початок», — подумала вона.

Таксист також справив дивне враження. Аомаме добре пам'ятала його слова, сказані на прощання. Вона якомога точніше відтворила їх у своїй пам'яті.

Аомаме тоді подумала, що водій сказав дивну річ. Але що хотів сказати, вона не зрозуміла й не звернула на це особливої уваги. Вона квапилась і не мала часу роздумувати над хитромудрими речами. Однак, згадуючи ці слова тепер, вона збагнула, що його вислів несподіваний і дивний. Міг сприйматися як попередження або одкровення. «Власне, що хотів передати мені водій?» — подумала вона.

А ще музика Яначека.

«Чому я відразу здогадалася, що ця музика — „Симфонієта“ Яначека? Звідки дізналася, що вона написана 1926 року? Адже „Симфонієта“ Яначека не настільки популярна, щоб будь-хто міг її впізнати, почувши тему вступної частини. А я ж досі не була палкою слухачкою класичної музики. Не могла навіть як слід відрізнити Гайдна від Бетховена. То чому ж, почувши музику по радіо в таксі, відразу догадалася, що це „Симфонієта“ Яначека?

Так, це було дуже особисте потрясіння. Начебто моя підсвідомість, що довго спала, раптом під якимось впливом прокинулася. Ніби мене схопили за плече й потрусили. Якщо це так, то, можливо, колись перед тим я у своєму житті мала глибокий зв'язок з цією музикою. Коли вона залунала і щось автоматично ввімкнулося, моя пам'ять, напевне, пробудилася». «Симфонієта» Яначека… Та хоч як Аомаме порпалася у своїй пам'яті, нічого там не знайшла.

Вона озирнулася навколо, перевірила долоні, нігті, для певності помацала руками груди під сорочкою. Жодних змін. Той самий розмір і форма. «Я — така, якою була завжди. Світ — такий, яким був завжди. Однак щось почало ставати іншим». Це Аомаме відчувала. Щось подібне спостерігається, коли шукаєш відмінності між двома картинами, які висять на стіні й видаються однаковими при порівнянні. Проте уважний перегляд окремих деталей показує, що вони де в чому різняться.

Щоб змінити настрій, Аомаме перегорнула сторінку газети зменшеного формату й записала подробиці збройної сутички біля озера Мотосуко. Припускалося, що, може, п'ять автоматів Калашникова «АК-47» китайського виробництва завезено з Корейського півострова. Можливо, спродані як зужита зброя з військового складу, вони були ще в доброму стані. З безліччю патронів. Берегова лінія Японського моря протяжна, тож розвідувальне судно, замаскувавшись під рибальське, нічною порою могло досить легко завезти боєприпаси. Так само вони ввозять до Японії наркотики та зброю й повертаються додому з купою японських грошей.

Поліцейські префектури Яманасі не знали, що група екстремістів так висококласно озброїлася. Взявши із собою наказ про кримінальне розслідування номінального випадку поранення, вони попрямували на двох автомашинах — патрульній та мікроавтобусі — зі звичайним спорядженням до «ферми», що була опорною базою групи під назвою «Акебоно».[22] Про людське око члени групи вирощували сільськогосподарські культури на основі органічних добрив. Вони відмовилися допустити поліцію на ферму для розслідування. Природно, що в такій штовханині з якоїсь причини й почалася стрілянина.

Екстремісти зберігали навіть високоефективні ручні гранати китайського виробництва, хоча й не використали, бо придбали їх недавно й не встигли достатньо натренуватися для цього. Це велике щастя, що так сталося. Бо якби ручні гранати пішли були в дію, то серед поліції та Сил самооборони виявилося б набагато більше потерпілих. Поліція на той час не мала бронежилетів. Указувалося на недбальство, якого допустилася поліція, в аналізі інформації й на застарілість озброєння. Але простих громадян найбільше приголомшило те, що група екстремістів існувала як боєздатна військова одиниця й вела активну підпільну діяльність. У другій половині 60-х років переполох з приводу «революції» вже відійшов у минуле і вважалося, що залишки екстремістів розбито під час інциденту в оздоровниці «Асама».[23]

Скінчивши записи, Аомаме віднесла газети на прилавок і, вибравши з музичної полиці грубу книжку під назвою «Композитори світу», повернулася за стіл. Розгорнула сторінку про Яначека.

Леош Яначек народився 1854 року в моравському селі, помер 1928 року. Книжка містила фотографію його обличчя в останні роки життя. Голова не лиса, а вкрита приємною сивиною, схожою на дику траву. Форма голови незрозуміла. «Симфонієта» написана 1926 року. Яначек жив у нещасливому, без любові, шлюбі й 1917 року, в шістдесятитрирічному віці, випадково зустрівся з Камілою, заміжньою жінкою, й закохався. Це було кохання зрілих одружених людей. Яначек, який певний час відчував душевний занепад, завдяки зустрічі з Камілою знову запалився жагою творчості. І в останні роки життя створив один за одним шедеври, що знайшли відгук серед слухачів.

Одного дня, прогулюючись з Камілою парком, він став свідком концерту на відкритому повітрі й, зупинившись, послухав виконувану музику. І саме в ту хвилину, коли на нього наринуло несподіване відчуття щастя, в ньому зародилася ідея написати «Симфонієту». Він розповідав, що тоді в його голові щось наче клацнуло, а його самого охопив неймовірний екстаз. Перед тим йому випадково замовили написати музику для великого спортивного свята, тож мотив фанфар та ідея, що виникла в парку, разом народили «Симфонієту». Як пояснювалося у книжці, цей твір, що дістав назву «Маленька симфонія», за своєю будовою цілком нетрадиційний, створює своєрідну атмосферу, у якій блискучі святкові фанфари мідних духових інструментів поєдналися із спокійною центральноєвропейською струнною музикою.

На всякий випадок Аомаме коротко занотувала ці бібліографічні факти й музичний коментар. Однак книжковий матеріал анітрохи не підказував, яка точка дотику між «Симфонієтою» та Аомаме і чи взагалі щось таке може існувати. Вийшовши з бібліотеки, вона пішла безцільно надвечірнім містом. Іноді щось бубоніла собі під ніс, іноді хитала головою.

«Звісно, все це лише гіпотеза, — думала Аомаме на ходу. — Але зараз вона найпереконливіша. Принаймні доведеться діяти на її основі, поки не з'явиться набагато переконливіша. Бо інакше опинюся десь на узбіччі життя. А для нового стану, у якому перебуваю, не завадило б придумати відповідну назву. Вона потрібна й для того, щоб відрізнити колишній світ, у якому поліція носила із собою револьвери старого зразка, від сьогоднішнього. Адже навіть котам і собакам потрібна кличка. Як і новому, зміненому світові».

1Q84 рік… Аомаме вирішила так назвати цей новий світ. Q від слів «question mark», тобто «знак запитання».

Ідучи вулицею, вона кивнула.

«Подобається це мені чи ні, але зараз я живу в 1Q84 році. Знайомого мені 1984 року більше нема. Зараз 1Q84 рік. Змінилося повітря, змінився краєвид. Я мушу якнайшвидше пристосуватися до цього світу із знаком запитання. Як звір, покинутий у новому лісі. Щоб захиститись і вижити, мені доведеться якомога скоріше зрозуміти місцеві правила й до них прилаштуватися».

Аомаме зайшла у крамничку грамофонних записів поблизу станції Дзіюґаока й пошукала «Симфонієту» Яначека. Цей композитор не дуже популярний, а тому його записів було надзвичайно мало, а грамофонна платівка із «Симфонієтою» знайшлася тільки одна. У виконанні Клівлендського симфонічного оркестру під орудою Джорджа Села.[24] На першій стороні платівки містився «Концерт для духових і струнних інструментів» Бартока. Оскільки іншого вибору Аомаме не мала, то купила цю довгогральну платівку, хоча й не знала, наскільки добре виконано «Симфонієту». Повернувшись додому, вона добула з холодильника пляшку «Chablis», відкоркувала її й поставила платівку на програвач. Попиваючи досить холодне біле вино, слухала музику. Знайома вступна частина зазвучала блискуче. Це була, безсумнівно, та сама музика, яку вона чула в таксі. Заплющивши очі, Аомаме зосередилася на ній. Виконання було непоганим. Але нічого не сталося. Просто тільки лунала музика. Її тіло не викручувалося, відчуття не змінювалися.

• Предыдущая
• 33/90
• Следующая