1Q84. Книга І - Мураками Харуки - Страница 42

• Предыдущая
• 42/90
• Следующая

— Чому ви надумали податися в поліцію?

— Я не мала наміру туди йти, але звичайна канцелярська робота мені була не до душі. До того ж не мала якихось професійних здібностей. А коли так, то рід занять на вибір виявився обмеженим. Тому на четвертому курсі університету мене на конкурсній основі прийняли на роботу в столичне управління поліції. Крім того, чомусь багато моїх родичів працювало в поліції. І батько, і старший брат. І один дядько. Оскільки поліція — це своєрідна каста, то я мала перевагу в зарахуванні на роботу завдяки тому, що серед моїх родичів багато поліцейських.

— Поліцейська родина.

— Можна так сказати. Та поки я там не опинилася, не знала про таку різку дискримінацію жінок на роботі. Жінка-поліціант у світі поліції, так би мовити, громадянин другого сорту. Їй доручають тільки зовсім нецікаву роботу — контролювати порушення правил дорожнього руху, сидіти за столом і завідувати документацією, відвідувати початкові школи й навчати дітей правил безпеки або проводити огляд жінок, запідозрених у скоєнні злочину. Хоча чоловікам з явно меншими, ніж мої, здібностями, ставлять щораз поважніші завдання. Начальство на словах проголошує рівність можливостей для обох статей, та насправді в житті її немає. Тож пропадає охота до праці. Розумієте?

Аомаме погодилася.

— О, я це добре розумію!

— Дружка не маєте?

Аюмі нахмурилася. І довго дивилася на тонку сигарету, затиснуту між її пальцями.

— Ставши поліціантом, жінці практично дуже важко знайти собі коханця. Графік її роботи нерегулярний і не збігається з графіком звичайної людини. А крім того, навіть якщо пощастить з кимось познайомитися, досить сказати, що ти працюєш у поліції, як він одразу сахається. Тікає, немов краб від лінії прибою. Жах, правда?

Аомаме погодилася.

— Через це залишається тільки один спосіб — закохуватися на роботі. На жаль, там нема пристойних людей. Все трапляються безнадійні типи, здатні лише жартувати на еротичні теми. Не розумію, вони народилися з дурною головою чи думають тільки про свою кар'єру? І такі люди відповідають за безпеку в суспільстві. Похмуре в Японії майбутнє!

— Але ж у вас приваблива зовнішність, і, мабуть, чоловіки так уважають, — сказала Аомаме.

— Ну, подобаюся. Та поки не признаюся, яка в мене робота. Тому в таких випадках кажу, що працюю в страховій компанії.

— Сюди часто приходите?

— Не дуже часто. Інколи, — відповіла Аюмі. І, трохи подумавши, сказала так, ніби відкривала таємницю: — Коли сексу хочеться. Одверто кажучи, чоловіка. Ну, чомусь періодично. Причепурююсь, одягаю шикарну білизну і приходжу сюди. Знаходжу собі партнера й цілий вечір несамовито розважаюся. Після того нерви на якийсь час заспокоюються. У мене здорові статеві бажання, я не ласолюбка й не сексуальна маніячка, а тому мені досить один раз розвіятися. Більше з тим партнером не зустрічаюся. А наступного дня знову беруся за контроль паркування автомобілів. А ви?

Аомаме взяла склянку з коктейлем у руку й поволі сьорбала.

— Ну, загалом роблю так само.

— Коханця не маєте?

— Не звикла ним обзаводитися. Бо не люблю клопоту.

— А хіба постійний чоловік завдає клопоту?

— Та як сказати…

— Але ж іноді нестерпно хочеться, — сказала Аюмі.

— Краще сказати «хочеться розвіятись».

— А може, «хочеться провести розкішну ніч»?

— І це непогано.

— У всякому разі, лише одну ніч з одним партнером.

Аомаме кивнула.

Аюмі обіперлася ліктем на стіл і трохи задумалася.

— У нас багато чого спільного.

— Можливо, — погодилася Аомаме. «Тільки ти — жінка з поліції, а я — вбивця. Ми стоїмо по різні боки закону. Це, напевне, велика різниця», — подумала вона.

— Зробімо от що, — сказала Аюмі. — Ми працюємо в одній команді страхування майна. Її назва — таємниця. Ви, Аомаме-сан, — старша, я — молодша. Сьогодні нам випала нецікава робота, і ми вдвох прийшли випити, щоб розвіяти нудьгу. І вже підняли собі настрій. Така ситуація годиться?

— Годиться, але про страхування майна я майже нічого не знаю.

— Цю справу покладіть на мене. Бо я добре вмію видумувати історії.

— Покладаю, — погодилася Аомаме.

— До речі, позаду за столом сидить двоє начебто середнього віку й зацікавлено позирають то сюди, то туди, — сказала Аюмі. — Ніби ненароком огляньтесь і перевірте.

Аомаме озирнулася. Через один стіл від них сиділи два чоловіки середнього віку. Два службовці, що після роботи прийшли відпочити. У незношених костюмах й непогано добраних краватках. Принаймні справляли враження охайних. Одному, можливо, було понад сорок п'ять, іншому — менше сорока п'яти. Старший — худорлявий, довголиций, із залисиною. Молодший — видно, регбіст у студентські роки, через брак руху схильний до повноти. З обличчям юнака, але з одутлістю навколо підборіддя. Попиваючи віскі з водою, вони жваво розмовляли й мимохідь чогось шукали в барі.

— Судячи з їхнього вигляду, вони тут начебто вперше. Прийшли розважитись, але не знають, як звернутися до жінки. Крім того, вони обидва жонаті. І нібито соромляться.

Аомаме високо оцінила точну спостережливість своєї співрозмовниці, яка за розмовою встигла стільки помітити. Видно, дається взнаки те, що походить з поліцейської родини.

— Аомаме-сан, вам подобається з рідким волоссям? Якщо так, то я обираю здоров'яка. Ви не проти?

Аомаме ще раз обернулася назад. Форма голови у чоловіка з рідким волоссям більш-менш годилася. Від Шона Коннері його відділяло кілька світлових років, але наразі він витримував іспит. Що не кажи, цього вечора вона наслухалася донесхочу гуртів «Queen» і «ABBA». Тож вимагати надто багато не доводилося.

— Гаразд. Але як цих двох привернути до себе?

— До ранку чекати не годиться. Треба нам наступати. Усміхнено, дружньо й наполегливо, — сказала Аюмі.

— Це серйозно?

— Звичайно. Дозвольте мені піти й завести розмову. А ви, Аомаме-сан, тут почекайте, — сказала Аюмі.

Вона рішуче ковтнула коктейлю «Tom Collins» й потерла долоні рук. Потім енергійно закинула на плече сумку від Ґуччі і приязно всміхнулася.

— Настав час орудувати поліцейським кийком!

Сенсей обернувся до Фукаері й сказав:

— Ері, пробач, ти не могла б принести нам чаю?

Дівчина встала й покинула вітальню. Двері тихо зачинилися. Сенсей мовчки чекав, коли Тенґо на дивані переведе подих й отямиться. Зняв окуляри з чорною оправою, протер хусточкою не дуже чисті скельця і знову нап'яв на носа. По небу за вікном швидко промайнуло щось маленьке й чорне. Начебто птах. А може, чиюсь душу звіяло на край світу.

— Вибачте, — сказав Тенґо. — Мені вже добре. Нічого не сталося. Розповідайте далі.

Кивнувши, сенсей почав розповідати:

— Войовнича комуна «Акебоно» розпалася 1981 року по завзятій збройній сутичці. Три роки тому. А сама сутичка сталася через чотири роки після того, як Ері прибула сюди.

Однак проблема «Акебоно» поки що не має стосунку до неї. Ері почала жити разом з нами, коли їй сповнилося десять років. З'явившись без жодного попередження перед нашим домом, вона відрізнялася від тієї Ері, яку я досі знав. Зроду була мовчазною дитиною, що не відкривалася незнайомій людині. Але змалку звикла до мене й часто розмовляла зі мною. А тепер перестала говорити з усіма. На звернення до неї могла тільки кивнути або хитнути головою.

Сенсей говорив трохи швидше, і його голос звучав виразніше. Було видно, що він квапиться розповісти, поки Фукаері не було.

— Вона добряче намучилася, поки дісталася на цю гору. Бо хоч мала невеликі гроші й папірець з нашою адресою, довгий час виростала у відокремленому середовищі й, крім того, не вміла нормально говорити. Однак із запискою в руці пересідала з одного транспорту на інший і нарешті добралася до нашої оселі.

З першого погляду було видно, що з нею сталося щось недобре. Її доглядали вдвох наша служниця та Адзамі. Коли через кілька днів Ері трохи заспокоїлася, я зателефонував у комуну «Сакіґакі» й сказав, що хочу поговорити з Фукадою. Мені відповіли, що Фукада не може підійти до телефону. Тоді я сказав, що хочу поговорити з його дружиною. Мені відповіли, що й вона не може взяти слухавки. Вийшло так, що я не зумів ні з ким переговорити.

• Предыдущая
• 42/90
• Следующая