1Q84. Книга І - Мураками Харуки - Страница 48

• Предыдущая
• 48/90
• Следующая

Аомаме пригадала вчорашню ніч. Ззаду все ще залишалося легке відчуття незручності. «Хіба така згадка зігріватиме старече тіло?» — подумала вона.

Аомаме поклала руки на господиню й почала обережно розтягувати м'язи. Недавня знемога вже зникла. Переодягнувшись у костюм з джерсі й торкнувшись пальцями тіла господині, вона відчула, як її нерви гостро відточилися.

Ніби пробираючись по карті, Аомаме кінчиками пальців перевіряла один за одним кожен її м'яз. Вона докладно пам'ятала ступінь їхнього напруження, твердості й опірності. Так, як піаністка ноти довгого музичного твору. Особливо щодо тіла була наділена такою цупкою пам'яттю. Навіть якщо сама щось забувала, замість неї згадували пальці. Якщо в якомусь м'язі вона намацувала найменшу зміну, то з різних боків і з різною силою стимулювала його. І перевіряла реакцію — біль, приємне відчуття чи нечутливість. Затужавілі місця не просто розтирала, а навчала господиню, як своїми силами їх розворушити. Звичайно, траплялися на тілі вузли, що їй не піддавалися. І тоді Аомаме вдавалася до старанного стретчинґу. Та понад усе м'язи високо цінували й тепло сприймали щоденні зусилля самої господині, спрямовані на самодопомогу.

— Тут болить? — запитала Аомаме. М'язи в паху затверділи, як ніколи раніше. Аомаме просунула руку в пахову щілину й трошки, під особливим кутом, повернула стегно.

— Дуже, — скрививши обличчя, відповіла господиня.

— Це добре, що відчуваєте біль. Було б погано, якби ви його не відчували. Ще трохи болітиме, зможете потерпіти?

— Звичайно, — відповіла стара пані. Не варто було й запитувати. В неї терпелива вдача. Усе мовчки витерпить. Не скривиться і не зойкне. Аомаме не один раз бачила, як під час її масажу великі сильні чоловіки мимоволі зойкали. А тому завжди захоплювалася її витривалістю.

Обіпершись правим ліктем, Аомаме ще раз повернула її стегно. Почувся глухий хрускіт, і суглоб ворухнувся. Господиня затамувала подих, але не скрикнула.

— Тепер усе буде гаразд, — сказала Аомаме. — Полегшає.

Стара пані довго видихнула, на її чолі блиснув піт. «Дякую», — сказала вона тихо.

Цілу годину Аомаме розминала її тіло, стимулювала, розтягувала м'язи, вивільняла суглоби. І все це супроводжувалося немалим болем. Але й Аомаме, і господиня знали, що без нього нічому не допоможеш. Тож усю годину практично мовчали. Несподівано скінчилася соната для флажолета, і плеєр для компакт-дисків зупинився. Було чути лише голоси птахів, що прилетіли у двір.

— Здається, ніби тіло стало набагато легшим, — за якийсь час промовила господиня. Втомлена, вона все ще лежала долілиць. Великий купальний рушник, постелений на ліжку для масажу, потьмянів від поту.

— От і добре, — сказала Аомаме.

— Ви своєю появою дуже мені допомогли. Якби вас не було, я, напевне, почувалася б зле.

— Заспокойтеся. Я не маю наміру зникати.

Ніби завагавшись, за хвилину господиня спитала:

— Не хочу вам докучати, але скажіть: ви когось любите?

— Люблю, — відповіла Аомаме.

— Це добре.

— Та, на жаль, той чоловік мене не любить.

— Може, це трохи дивне запитання, — сказала господиня. — Але чому він вас не любить? Дивлячись збоку, ви надзвичайно приваблива молода жінка.

— Бо він навіть не знає про моє існування.

Стара пані задумалася над сказаними словами.

— А ви не маєте бажання донести до нього той факт, що ви існуєте?

— Поки що не маю, — відповіла Аомаме.

— Заважають якісь обставини? Хочете сказати, що самі не можете наблизитися до нього?

— Кілька обставин. Та майже все залежить від мого бажання.

Господиня здивовано глянула на Аомаме.

— Досі я зустрічала різних дивних людей, і, можливо, ви — одна з них.

Аомаме ледь-ледь розслабила губи.

— У мені нема нічого особливо дивного. Просто я лише чесна.

— Постійно користуєтеся одного разу вибраними правилами?

— Так.

— І трохи вперті, запальні.

— Можливо.

— Але вчора вночі буйно веселилися, правда?

Аомаме почервоніла.

— Хіба це видно?

— Видно по шкірі. Зрозуміло по запаху. Чоловічі сліди ще лишилися на тілі. Коли людина постаріє, то їй багато що стає зрозумілим.

Аомаме ледь-ледь скривилася.

— Така річ потрібна. Іноді. Але я розумію, що нема в ній нічого похвального.

Господиня простягла свою руку й легенько поклала на руку Аомаме.

— Звичайно, така річ іноді потрібна. Можете не турбуватися. Бо ніхто вам за це не дорікатиме. Та мені здається, що вам краще no-звичайному стати щасливою. Одружитися з коханим чоловіком так, щоб був happy end.

— І я думаю, що так було б добре. Але досягти цього важкувато.

— Чому?

Аомаме нічого не відповіла. Бо це нелегко пояснити.

— Якщо не хочете ні з ким порадитися в особистій справі, то зверніться до мене, — сказала господиня й, прибравши руку, витерла рушником піт на чолі. — З будь-чим. Може, я зумію допомогти.

— Дякую, — сказала Аомаме.

— Бувають справи, які не можна залагодити випадковими буйними розвагами.

— Правду кажете.

— Ви не робите нічого, що завдає вам шкоди. Нічогісінько. Ви це розумієте?

— Розумію, — відповіла Аомаме. «Це правда, — подумала вона. — Я не роблю нічого, що завдає мені шкоди». Однак щось після того залишається. Щось, схоже на осад на денці склянки з вином.

Аомаме й тепер часто згадувала про той час, коли померла Тамакі Оцука. І коли подумала, що вже не зможе з нею зустрітись і поговорити, відчувала, ніби її тіло розривається на частини. Тамакі стала її першою в житті подругою. Вони могли відкрити, нічого не приховуючи, одна одній усі свої думки. Перед Тамакі Аомаме не мала такої подруги й після неї не мала. Заміни їй не було. Якби Аомаме з нею не зустрілася, то її життя було б ще убогішим і похмурішим, ніж тепер.

Обидві однакового віку, вони були членами софтбольної команди столичної середньої школи вищого ступеня. І в середній школі, і в середній школі вищого ступеня Аомаме брала завзяту участь у змаганнях із софтболу. Спочатку не мала охоти до цієї гри, але через нестачу гравців її запросили в команду, й згодом Аомаме не уявляла собі життя без неї. Прив'язалася до неї так, як хапається за стовп людина, яку от-от понесе з собою буревій. Потребувала чогось такого. І незчулась, як стала видатною спортсменкою. Була головним гравцем команди у звичайній середній школі та середній школі вищого ступеня, завдяки їй команда здобувала одну перемогу за другою. Це надало їй чогось подібного на впевненість у своїх силах. Та понад усе її тішило те, що знайшла немалий сенс існування в команді й посіла певне становище в цьому, нехай навіть вузькому, світі. Мовляв, вона комусь потрібна.

Аомаме була головним гравцем команди — і пітчером («подавачем м'яча»), і найважливішим, четвертим, бетером («відбивачем м'яча»), Тамакі захищала другу «базу», а також виступала в ролі капітана. Невисока на зріст, вона мала чутливу рефлекторну нервову систему й знала, як користуватися мозком — могла швидко й комплексно оцінити ситуацію. Знала, куди треба змістити центр ваги тіла під час подачі м'яча, і, миттю визначивши, куди полетів відбитий м'яч, бігла захищати порожню «базу». В цьому її ніхто не перевершував. Завдяки її кмітливості команда негайно виходила із скрутного становища. Вона не відбивала м'яч так далеко, як Аомаме, але била різко, точно й швидко бігла. А ще Тамакі мала небуденні лідерські якості. Згуртувала команду, виробляла тактику, усім давала корисні поради й підбадьорювала. Її керівництво було суворим, але члени команди їй довіряли. Внаслідок цього команда з кожним днем ставала сильнішою й на великих столичних змаганнях дійшла до фіналу. Виступала й на змаганнях між середніми школами вищого ступеня. Аомаме й Тамакі залучили до збірної команди Канто.

Вони визнавали найкращі риси одна одної, непомітно для самих себе зблизились і невдовзі стали нерозлучними подругами. Під час спортивних поїздок багато часу проводили разом. Нічого не приховуючи, розповідали одна одній про своє дитинство. У п'ятому класі початкової школи Аомаме вирішила покинути своїх батьків і жила на утриманні материного брата. Дядькова родина розуміла її обставини й прийняла до себе як свою рідну дитину, та все одно це був чужий дім. Вона почувалася самотньою, прагнула любові. Дні минали безпросвітно, без розуміння того, де шукати мету свого життя й чим його наповнити. Родина Тамакі жила заможно й посідала високе суспільне становище, але її батьки не ладили одне з одним, а тому дім занепадав. Батько майже не приходив додому, й мати часто зазнавала психічного розладу. Від страшного головного болю вона по кілька днів не вставала з ліжка. Тамакі з молодшим братом майже були покинутими напризволяще. Здебільшого харчувалися в найближчій їдальні, нашвидку перекушували в кав'ярні або обходилися готовою їжею в дерев'яних коробках — бенто. За таких обставин обом дівчатам нічого іншого не залишалось, як захопитися софтболом.

• Предыдущая
• 48/90
• Следующая