1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки - Страница 40

• Предыдущая
• 40/99
• Следующая

І це тоді сказала Фукаері. Вона сприймає, а Тенґо приймає. А ще вона відкриває те, що сприймає, лише тоді, коли їй хочеться. Тенґо не міг визначити, чи при цьому вона користується певними принципами й приписами чи власною примхою.

Тенґо ще раз згадав про статевий акт з Фукаері. Вродлива сімнадцятирічна дівчина, сівши верхи на нього, впустила його прутень у своє лоно. Її великі груди, немов зрілі плоди, гойдалися в повітрі. Вона заплющила очі й збуджено роздула ніздрі. На губах застигли невисловлені слова. Іноді між білими зубами показувався рожевий кінчик язика. Тенґо добре запам'ятав цю картину. Його тіло задерев'яніло, але свідомість працювала. Та й ерекція була ідеальною.

А проте, хоча ця картина була виразною, вона не викликала статевого збудження. Тенґо не хотів удруге такого зазнати. Після того місяців три не займався сексом. І, як не дивно, ні разу не вивергав сімені. Він, здоровий тридцятирічний чоловік, нежонатий, мав нормальний статевий потяг, який вимагав відповідного задоволення.

Однак, опинившись у ліжку з Кумі Адаті в її квартирі і наткнувшись на її волосся між ногами, він зовсім не почував статевої жаги. Його прутень залишався м'яким. Очевидно, під впливом гашишу. Та це здавалося йому неможливим. Тієї грозової ночі внаслідок статевого акту Фукаері забрала в нього щось важливе. Як забирають з квартири меблі. Так йому здалося.

Наприклад, що?

Тенґо хитнув головою.

Випивши пиво, він замовив віскі «Four Roses» з льодом і горішків. Як і попереднього разу.

Можливо, тієї грозової ночі ерекція була надмірною. Його прутень, твердий і великий, здавався незнайомим. Вилискуючи, він навіть скидався на якийсь символ. Виверження сімені було сильним, бурхливим, а саме воно — надзвичайно густим. Напевне, воно дійшло до матки. Або ще далі. Виверження сімені було бездоганним.

Однак якщо щось стає досконалим, то пізніше обов'язково відчувається відбій. Так у світі ведеться. «Після того якої ерекції я зазнав? — думав Тенґо. — Не можу пригадати. Здається, її більше не було. А якщо й була, то, судячи з того, що не можу її пригадати, була другосортною. Як фільм, знятий без особливих витрат. Про таку ерекцію нема що розповісти. Мабуть».

«Може, я залишуся з такою другосортною ерекцією або навіть без неї упродовж решти свого життя? — запитував Тенґо себе самого. — Напевне, сумного, як тривалі сутінки. Та, якщо подумати, можливо, це неминуча річ. Принаймні один раз я мав досконалу ерекцію й досконале виверження сімені. Як письменниця, що написала „Звіяні вітром“. Можливо, треба задовольнитися тим, що одного разу досягнув чогось великого».

Допивши віскі з льодом, Тенґо розплатився і знову пішов безцільно блукати вулицями. Сильний вітер ще дужче охолоджував повітря. «Перед тим, як закони світу зовсім зм'якшаться, а розум загубиться, я мушу віднайти Аомаме, — подумав Тенґо. Його єдиним прагненням було зараз натрапити на Аомаме. — Якщо я не зможу її відшукати, то чого, власне, варте моє життя? Десь у кварталі Коендзі вона недавно була. У вересні. Може, й досі тут залишилася. Звісно, певності в цьому нема». Однак Тенґо нічого іншого не залишалось, як вірити в таку можливість. Аомаме десь тут поблизу. І так само вона шукає його. Як одна половинка розбитої монети другу.

Тенґо глянув у небо. Однак Місяців не побачив. «Треба піти кудись, де їх буде видно», — вирішив він.

Зовнішність Усікави сильно привертала до себе людську увагу. Вона не годилася для спостереження й вистежування. Навіть якби він намагався загубитись у юрбі, все одно впадав би в очі, як стонога в склянці йогурту.

Його рідня не була такою. Усікава мав батьків, двох братів і сестру. Батько завідував клінікою, а мати відповідала за її фінансові справи. Старший і молодший брати успішно вступили до медичного університету й стали лікарями. Старший працював у лікарні в Токіо, молодший став науковим співробітником університету. Коли батько пішов на пенсію, старший брат успадкував батькову клініку в Ураві. Обидва брати оженилися й кожен мав по одній дитині. Молодша сестра після закінчення американського університету повернулася на батьківщину й працювала синхронним перекладачем. Мала років тридцять з лишком, але все ще була незаміжньою. Всі вони були худорляві, високі, з правильними рисами овального обличчя.

В їхній родині тільки Усікава був винятком у багатьох відношеннях, особливо щодо зовнішності. Низький, з великою сплюснутою головою і кучерявим волоссям. З короткими ногами, він скидався на зігнутого огірка. Очні яблука, немов з переляку, випиналися назовні, шия навколо дивно потовстішала. Густі великі брови мало не зливалися в одне ціле на міжбрів'ї. Здавалося, ніби дві великі гусениці тяглися одна до одної. У школі він вчився загалом успішно, але не з усіх предметів. Насамперед йому не давалася фізкультура.

У цій заможній, самозабезпеченій родині він завжди був «чужорідним тілом». Фальшивою нотою, що порушувала гармонію і вносила дисонанс. На родинній фотографії тільки він був явно недоречним. Скидався на байдужу сторонню людину, яка помилково потрапила в кадр.

Усі домашні ніяк не могли збагнути, чому в їхній сім'ї з'явилася людина, зовсім на них не схожа. Однак, безперечно, його народила мати, за її словами, з великими болями. Ніхто не приніс його в кошику до дверей їхнього дому. А тим часом хтось пригадав, що серед батькової рідні був один чоловік із головою Фукуске,[14] що доводився двоюрідним братом дідові Усікави. Упродовж війни він працював на металообробному заводі в столичному районі Кото й загинув навесні 1945 року під час великого бомбардування Токіо американською авіацією. Батько з ним не зустрічався, але його фотографія залишилася у старому фотоальбомі. Побачивши її, родина все зрозуміла. Бо батьків дядько виявився навдивовижу схожим на Усікаву. Настільки, що Усікаву можна було вважати його перевтіленням. Напевне, той самий головний чинник, який породив того дядька, несподівано вигулькнув цього разу знову.

Якби не Усікава, то його родина в Ураві, що в префектурі Сайтама, мала б бездоганну репутацію і походження. Була б обдарованою, фотогенічною, якій усі заздрили б. Та коли сюди додавався Усікава, люди хмурніли й крутили головою. Думали, що, мабуть, щось шахрайське, підставивши ногу богині краси, втрутилося у цю справу. А батьки вважали, що люди, напевне, так думають. І тому вони з усіх сил старалися нікому не показувати Усікаву. Якщо ж мусили, то робили його якомога непомітнішим (звісно, такі спроби були марними).

Однак Усікава не відчував особливого невдоволення таким своїм становищем — не страждав і не сумував. Він сам не хотів з'являтися перед людьми й навіть прагнув, щоб його робили непомітним. Брати й сестра ставилися до нього так, ніби його не було, але цим він не переймався. Бо не міг полюбити їх. Вони, з гарною зовнішністю та відмінними успіхами в навчанні, крім того, мали досягнення у спорті й багато друзів. Але з погляду Усікави, такі люди були безнадійно неглибокими. З примітивним мисленням, нешироким кругозором, убогою уявою та схилянням перед думкою оточення. Але передусім не мали здорового сумніву, потрібного для вдосконалення гострого розуму.

Батько мав репутацію досить здібного провінційного терапевта, але був страшенно нудною людиною. Так само, як у легендарного короля все в його руках перетворювалося на золото, батькові слова ставали чимось украй несмачним. Однак за своєю небалакучістю (можливо, ненавмисною) він майстерно приховував свою занудність і глупоту. А от мати, навпаки, була невиправно говіркою міщанкою. Скупа, свавільна, самозакохана й охоча похизуватися собою, вона з будь-якого приводу своїм крикливим голосом обзивала інших людей. Старший брат успадкував батькові нахили, а молодший — мамині. Молодша сестра, самовпевнена, безвідповідальна й позбавлена співчуття до інших людей, думала тільки про свою користь. Батьки надмірно пестили її як останню в сім'ї дитину й тим самим зіпсували.

• Предыдущая
• 40/99
• Следующая