1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки - Страница 62

• Предыдущая
• 62/99
• Следующая

Вийшовши з дверей, дівчина зупинилась і, як минулого разу, глянула в небо. Шукала чогось між плетивом дротів і трансформатором. У скельцях її окулярів відбивались яскраві промені сонця. Тому важко було прочитати на її обличчі, чи вона те щось побачила, чи ні. Приблизно секунд тридцять вона незворушно дивилася в небо. Потім, ніби щось пригадавши, повернулася очима до вікна, де ховався Усікава. Зняла окуляри й поклала у кишеню пальта. Насупивши брови, зосередила погляд на телеоб'єктив закамуфльованого фотоапарата. «Вона знає, — подумав Усікава, — що я тут ховаюся й потай веду спостереження». І навпаки, через лінзи видошукача вона дивилася на Усікаву — так само тече назад вода у покрученій трубі водогону. Усікава відчув, що шкіра на обох його руках взялася сиротами.

Фукаері кліпнула очима. Її повіки рухалися в задумі поволі вниз і вгору, як самостійні спокійні істоти. Все інше в ній не ворушилося. Повернувши голову, як великий птах на самотньому острові, вона вп'ялася очима в Усікаву. А той не міг відвести свого погляду від неї. Здавалось, ніби світ перестав рухатися. Вітру не було, жоден звук не сколихнув повітря.

Невдовзі Фукаері перестала дивитися на Усікаву. Все ще піднявши голову, звернула погляд у небо — туди, куди дивилася перед тим. Однак кілька секунд і це її спостереження скінчилося. Вираз її обличчя не змінився. Вийнявши окуляри з кишені пальта й нап'явши їх на носа, вона рушила вулицею, її хода була плавною і впевненою.

«Може, треба піти за нею? Тенґо ще не повернувся, тому є час простежити, куди вона пішла, — подумав Усікава. — Не завадило б дізнатися, куди попрямувала». Однак Усікава чомусь не міг піднятися з підлоги. Здавалось, його тіло заніміло, її гострий погляд, посланий через видошукач, ніби забрав у нього сили, потрібні для дії.

«Гаразд, — промимрив він сам до себе. — Насамперед мені треба знайти Аомаме. Еріко Фукада — цікава особа, але стоїть осторонь основного сюжету. Інколи з'являється, щоб тільки виконати допоміжну роль. Якщо піде звідси, то скатертю їй дорога!»

Вийшовши на вулицю, Фукаері поспішила до станції, ні разу не озирнувшись назад. Усікава проводжав її поглядом крізь щілину між збляклими шторами. Коли зелена сумка, що теліпалася на її спині, зникла, Усікава відповз від фотоапарата й притулився плечима до стіни. Чекав, коли до нього повернуться сили. Взяв у рот сигарету «Seven Stars» й прикурив від запальнички. Глибоко затягнувся. Однак дим не мав смаку.

Сили поволі верталися. Але руки й ноги залишалися задубілими. Усікава незчувся, як помітив, що в ньому утворився якийсь дивний простір. Справжня порожнина. Усікава перебував у незнайомій порожнині, що утворилася всередині нього самого, й не міг підвестися. У грудях відчував тупий біль, але, якщо бути точним, це не був біль, а щось схоже на різницю тисків, породжену на межі порожнини й решти організму.

Він сидів довго на дні цієї порожнини. Обіпершись на стіну, смоктав сигарету, що не мала жодного смаку. Цей простір у ньому залишила дівчина, яка щойно вийшла з будинку. «Ні, можливо, це не так, — подумав Усікава. — Ця порожнина була в ньому здавна, а дівчина, певне, тільки відкрила йому її існування».

Усікава відчув, що своїм глибоким гострим поглядом Еріко Фукада буквально потрясла не лише його тіло, а все єство. Як людину, що шалено закохалася. Таке почуття він зазнав уперше в житті.

«Ні, цього не могло статися, — подумав Усікава. — Чого б це я мав закохуватися в цю дівчину? Адже в цьому світі ніде нема такої негармонійної пари людей, як я та Еріко Фукада. Щоб у цьому переконатися, навіть не треба заходити у ванну кімнату й дивитися в дзеркало. І річ не тільки в зовнішньому вигляді. У багатьох інших відношеннях я перебуваю далеко від неї». І в сексуальному плані вона його не приваблювала. Йому вистачало один-два рази на місяць зустрітися із знайомою повією. Він домовлявся з нею по телефону переспати у готельному номері. Робив це так само регулярно, як ходив стригтися до перукарні.

«Можливо, це проблема душі», — подумав Усікава. Після тривалих роздумів, він дійшов висновку, що між ним і Фукаері виник, так би мовити, душевний зв'язок. Сталося щось майже неймовірне, але завдяки взаємній зустрічі поглядів через закамуфльований телеоб'єктив обоє, ця вродлива дівчина й Усікава, порозумілися в такому критичному стані. За якусь мить між ним і дівчиною відбулося щось схоже на взаємне розкриття душі. Дівчина кудись пішла, а Усікава залишився сам-один у порожній печері.

«Ця дівчина знала, що крізь щілину штор з допомогою телеоб'єктива я таємно стежу за нею. І те, що я ішов услід за нею до самого супермаркету біля станції. Тоді вона ні разу не озирнулася, але, напевне, відчувала мою присутність», — міркував Усікава. Однак в її очах він не побачив, що дівчина осуджує його вчинок. Відчував, що вона його глибоко розуміла.

«Дівчина з'явилась і пішла. Ми прийшли з різних сторін і, коли наші дороги випадково перетнулися, на мить зустрілися поглядами й розійшлися в різні напрямки. Навряд чи вдруге я зустрінуся з Еріко Фукадою. Таке може статися лише один раз. Навіть якби повторна зустріч і відбулася, то чого ще я міг би від неї хотіти? Ми знову стоїмо в різних кінцях світу. І нема слів, які б нас поєднали».

Усе ще обіпершись на стіну, крізь щілину штор Усікава слідкував за рухом людей через двері будинку. Можливо, Фукаері передумає й повернеться. Може, згадає, що забула важливі речі в квартирі. Та, звісно, вона не повернулася. Твердо вирішила кудись переїхати. І в жодному разі сюди не повернеться.

Другу половину дня Усікава провів у полоні глибокого безсилля, яке не мало ні форми, ні ваги. Рух крові сповільнився. Очі заслав легкий туман, суглоби рук і ніг кволо скрипіли. Заплющивши очі, він відчув під ребрами гострий біль, який залишив погляд Фукаері. Цей біль приходив і відступав, немов хвилі, що одна за одною спокійно накочуються на морський берег. Іноді біль ставав таким різким, що обличчя Усікави кривилося. Та водночас він приносив тепло, якого досі Усікава не зазнавав.

Подібного тепла не приносила згадка ні про колишню дружину, ні про двох дочок, ні про дім з газоном на дворі у Тюорінкані. В його душі завжди було щось схоже на нерозталий шматок мерзлої землі. З цією холодною серцевиною він жив. І навіть не відчував, що вона холодна. Бо для нього це була «нормальна температура». Та, видно, погляд Фукаері принаймні тимчасово розтопив цей лід. І водночас Усікава почав відчувати тупий біль у грудях, який, напевне, досі приглушував холод у душі. Так би мовити, з метою захисту. Однак зараз він відчував його. У певному розумінні навіть вітав його. Тепло, яке відчував, прийшло у парі з болем. Без нього тепла не було б. Наче відбувся своєрідний бартер.

Усікава глибоко зітхнув і насилу відхилився від стіни, на яку досі спирався. Онімілість усе ще залишилася, але ніщо не перешкоджало йому рухатися по кімнаті. Він якось підвівся, випростав руки й ноги, покрутив сюди-туди свою товсту коротку шию. Кілька разів стиснув і розтиснув долоні. Після того, як завжди, розім'яв м'язи на маті з рисової соломи. Суглоби заскрипіли, й м'язи потроху вернули собі колишню гнучкість.

Настав час, коли люди поверталися з роботи, а діти — зі школи. «Треба далі вести спостереження, — нагадав собі Усікава. — Незалежно від того, подобається це мені чи ні. Правильно це чи ні. Розпочату роботу треба довести до кінця. Від цього залежить моя доля. Не годиться вічно сидіти на дні цієї порожнини, занурившись у безцільні роздуми».

Усікава знову вмостився перед фотоапаратом. Надворі зовсім смеркло, й на вході загорілося світло. Мабуть, таймер спрацював. Люди заходили у двері будинку, як безіменні птахи, що поверталися у свої убогі гнізда. Серед них не було видно обличчя Тенґо Кавани. А проте він мав незабаром прийти. Адже не міг так довго доглядати батька в оздоровниці. Можливо, до кінця тижня він, напевне, повернеться до Токіо й прийде на роботу. За кілька днів. Ні, повернеться сьогодні-завтра. Так підказувала Усікаві інтуїція.

• Предыдущая
• 62/99
• Следующая