Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 24

• Предыдущая
• 24/80
• Следующая

— У добру годину ти повернувся, Гандальфе! — вигукнув гном, підскочивши. — Йдемо ж, йдемо! — поквапив він, крутячи сокиру над головою. — Якщо вже голова Гандальфа свята й непорушна, пошукаємо такі голови які варто відтяти!

— Ну, за таким скарбом далеко йти не доведеться, — запевнив Ґандальф. — Добре, годі нам байдикувати.

Він загорнувся у свій старий плащ і пішов униз. Невдовзі всі четверо товаришів повернулися до узлісся. Коней, як і раніше, не було.

— Не повернулися! — розвів руками Леголас. — Підемо пішки?

— Ні в якому разі, - заперечив Гандальф. — Час підганяє. Він вийшов з-під дерев і пронизливо свиснув. Троє друзів збентежено перезирнулися: такий розбійницький свист з вуст сивобородого старого! Ґандальф свиснув удруге, втретє — і вітер приніс із степу ледь чутне іржання у відповідь. Спершу лише Арагорн розрізнив легке дрижання землі, потім копита дрібно застукотіли, все ближче, все дзвінкіше…

— Не один скаче, — сказав Арагорн.

— Зрозуміло, — відізвався Ґандальф. — Одного на нас усіх буде замало.

— Троє! — вигукнув Леголас. — Ось і Хасуфель, і мій Арод! А попереду ще один, та який же красивий! Не доводилось мені ще такого бачити!

— Та й не побачиш, — поважно сказав Ґандальф. — Це Тінебор, ватажок табунів Рохану. Навіть Теоден, ярл Рохану, не бачив кращого скакуна. Тінебор поспішає на заклик Білого Вершника….

Чудовий кінь вже наближався. Його тіло лисніло, мов срібне, хвіст та грива стелилися за вітром, а біг він так плавно, ніби плив. Два інших коня мчали за ним, не відста-ваючи. Угледівши Гандальфа, Тінебор зупинився, голосно заіржав та, схиливши шляхетну голову, торкнувся плеча старого мага. Ґандальф ласкаво погладив його. [93]

— Далеко звідси до Рівенделлу, друже, — сказав він. — Добре, що ти так швидко прибіг. Віднині ми вже з тобою не розлучатимемось…

Хасуфель та Арод весело покивали головами.

— Нам треба якомога швидве доїхати до Медусельду, до Золотого Двору вашого правителя Теодена, — серйозно сказав Гандальф. — Якщо не заперечуєш, то вирушимо відразу.

Тінебор, згоджуючись, труснув гривою.

— Прошу вас поспішити, — додав Гандальф, звертаючись тепер уже до трійки коней. — Хасуфель призначений для Арагорна, Арод для Леголаса, Гімлі я візьму з собою: вважаю, що Тінебор не відмовиться понести нас обох. Тільки поп'ємо води перед дорогою.

— Тепер я все збагнув, — сказав Леголас, спритно скочивши на спину Ародові. — Спочатку наші коні втекли, може, й зі страху, але незабаром зустріли Тінебора та зраділи. Чи ти заздалегідь знав, що він тут?

— Знав, — сказав Гандальф. — Я подумки кликав його та просив поспішити. Вчора він був ще далеко звідси, на півдні. А тепер я сподіваюсь так само швидко дістатись туди знов разом із ним!

Він шепнув щось у вухо Тінебора, і той вирушив з місця швидким галопом, але не надмірним, щоб двоє його родичів могли триматися поряд. Зваживши, де берег річки нижчий, Тінебор перейшов її бродом та попрямував на південь. До самого небокраю вільно гуляв вітер, хвилями ходили трави — ані дороги, ані сліду. Але Тінебор рухався впевнено, без вагання.

— Ми йдемо напрямки до двору Теодена, до Білих Гір, — пояснив Гандальф. — У Східній марці шлях кращий, там прокладений головний тракт, але цей шлях коротший, а будь-яка трясовина чи байраки Тінеборові не перешкодять.

Час минав, година по годині. Степ змінився заплавними лугами. Інколи трава сягала вершникам по коліна, і вони немов пливли по ясно-зеленому морю; інколи серед зелені траплялись ставки, деінде під шурхотливим китицями очерету ховалося підступне трясовиння, але Тінебор безпомилково відшукував твердий ґрунт, а два інших коня йшли за ним слід у слід. Сонце поступово схилялось на захід. Багряна вечірня зоря заграла над обрієм. Далекі гори вкрилися переливчастими червоними відблисками. І хмари [94] диму закрили сонце, немов ховаючись за край землі, воно підпалило степові трави.

— У тому напрямку — Ворота Рохану, — сказав Гандальф. — Точно на захід від нас. А за Ворітьми починаються володіння Ізенгарда.

— Звідки ж цей дим на півнеба? — спитав Леголас. — Що він віщує?

— Битви та пролиття крові, - суворо відповів Гандальф. — Уперед!….

Відгоріла вечірня зоря, минули сутінки, настала ніч. Лише опівночі Гандальф дозволив відпочити. Вони спішилися геть виснажені: Гімлі та Леголас одразу ж заснули, навіть Арагорн ліг, один Гандальф гіе стулив очей, не присів; одразу після півночі він підняв друзів, і при холодному світлі місяця вони помчали, наче вдень.

Короткий відпочинок не дуже освіжив гнома, Гімлі куняв і звалився б із коня, якби Гандальф вчасно не струсонув його. Коні втомі не піддавалися. Тенебор мчав попереду, наче срібна тінь.

Ані звуку, ані знаку тривоги не подавав тихий степ. Ранок настав ясний, погожий, вітер з тихим шелестінням пригинав траву під копита коней. Раптом Тенебор зупинився й заіржав. Стомлені вершники підняли голови.

Попереду громадилися гори: сніжні піки, чорні стрімчаки; зелень лугів припливом ударялася об них і розтікалася по вузьких затоках долин, а вдалині ці зелені долини перетинав приземкуватий кряж. Біля гирла найширшої долини височів одинокий горб, його огинала безіменна річка; вранішнє сонце висвічувало її перекати.

— Будь ласка, Леголасе, — сказав Гандальф, — придивись добряче й розкажи, що побачиш.

Леголас примружив очі, відвернувся від сліпучих вранішніх променів.

— Річка тече з льодовників… її вода заповнює рів, за ровом — паркан. За ним дахи будинків, а нагорі багата садиба. Дах її, мабуть, вистелений золотом — аж палає. Ворота теж позолочені. Біля воріт варта в блискучих латах. Інші, мабуть, сплять. [95]

— Селище за частоколом — Едорас, — сказав Гандальф. — Садиба ж і є Медуеелвд, Золотий Двір Теодена, сина Тенгіла, Тепер треба рухатися з осторогою — навряд чи приборкувачі коней сплять, коли навкруги кипить війна. Раджу не братися за зброю. І не заносьтеся, доки не стоятимемо перед Теоденом.

Ранок уже розжеврівся, чяйвали птахи, коли загін наблизився до річки. Вона безтурботно несла на схід, до лінивої ЕнтуЩг шлоа тоських снігів. По вологих берегах густо росли верболози; їхнє гілля вже порожевіло й випустило пухнасті бруньки. — Переправилися бродом і виїхали на широку дорогу; ліворуч і праворуч стирчали зелені горбики, наче припорошені дрібним снігом, — так рясно обсипали їх численні зірочки квітів.

— Як чудово світяться ці сніжинки в траві, - сказав Гандальф. — Тут їх називають «зімбельмайн», безсмертники, вони весь рік цвітуть там, де спочивають мерці. А ці кургани — могили пращурів Теодена.

— Сім курганів ліворуч і дев'ять праворуч, — сказав Арагорн, — багато поколінь змінилося з того часу, як поставлений Золотий Двір.

— П'ятсот разів опадало жовте листя в Чорноліссі, - сказав Леголас. — Для нас це зовсім небагато.

— Але для людей — чималий термін. Від часів побудови Медусельда нічого не лишилося, крім пісень. Тепер ця земля для роханців рідна, і лише мова їхня нагадує про спорідненість з північними племенами…

І він тихо проспівав кілька слів, незрозумілих ані ельфу, ані гному.

— Приємна мова, — сказав Леголас. — Така ж, як ця земля — гучна й розкотиста. І відчувається туга, її завжди багато в піснях смертних.

— Якщо хочеш, я перекладу, — сказав Арагорн. — Цю пісню склав невідомій співак, загдуючи, яким прекрасним був Еорл Юний, коли привів сюди своїх людей з півночі. Кінь у нього був крилатий Фелароф, батько коней. Ім'я співака забулося, а пісня живе…

• Предыдущая
• 24/80
• Следующая