Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 30
- Предыдущая
- 30/80
- Следующая
Загін Теодена не дійшов ще навіть до лугу перед Валом, коли розвідники здійняли тривогу. В темряві засвистали стріли. Один з розвідників повернувся галопом і доповів, що навколо безчинствують вовки, а від бродів до Хельмового Яру насуваються банди орків та диких горців.
— Багато наших пропало при відступі, а ще більше блукають у степу поодинці. Ніхто не знає, що з Еркен-брандом. Якщо він живий, йому не уникнути сутички на підході до Хельмового Яру.
— Чи не бачив хто Гандальфа? — спитав Теоден.
— Бачили вершника в білому вбранні, він мов вихор промчався степом. Думали, що це Саруман. Кажуть, що [116] він попрямував до Ізенгарда. Бачили також Гадючого Язика — він в товаристві орків поспішав туди ж.
— Не заздрю йому, якщо Гандальф його наздожене, — сказав Теоден. — Ось обидва радники мене й залишили, і старий, і новий… Нічого не поробиш — підемо до Валу. Навіть якщо Еркенбранда там нема, будемо чекати Гандальфа, як договорено. Чи відомо, які сили ворога?
— Чималенькі, - відповів розвідник. — Щоправда, коли біжиш з поля бою, ворог в очах двоїться, але я розпитував людей не з боязких; у ворога, без сумніву, сил набагато більше, ніж у нас.
— Тим паче треба поспішити, — сказав Еомер. — Якщо між нами та Рогом вже стоїть ворог, прийдеться пробиватися з боєм. У Хельмовім Яру є таємні сховища — сотні люДей помістяться, а звідти потайні ходи ведуть до гір.
— Не варто покладатися на потайні ходи, — сказав ярл. — Саруман тут з давніх-давен має досить шпигунів. Фортеця — це інша справа.
Арагорн і Леголас разом з Еомером виїхали у передову охорону. Вони просувались усе повільніше — дорога почала круто забиратися на передгір'я. Раз у раз зустрічали невеличкі ватаги орків, але ті, побачивши роханців, розбігались так швидко, що не вдавалось ані наздогнати, ані взяти у полон.
— На жаль, тепер нам уже не пощастить проскочити несподівано, — зауважив Еомер.
В темряві шуміла, наближаючись, армія Сарумана. Лунали хрипкі співи. Вогняні цятки довгими низками сповили невидимий степ. Де-не-де спалахувало полум'я, схоже на руді гриви коней.
— Несуть вогонь та палять усе поспіль, — похмуро сказав Теоден. — А тут родючі ґрунти, сади, лани…
- І ми не можемо налетіти та потоптати цю потолоч, — спохмурнів Арагорн. — Вони йдуть зухвало, відкрито, а ми боїмось себе виказати…
— Нічого, Хельмів Вал уже близько, — сказав Еомер. — Старий рів перетинає луг десь за чверть милі перед валом. Там можна зупинитися й зустріти орків.
— Нас замало, — заперечив Теоден. — Вал тягнеться на милю, і проїзд посередині широкий. [117]
— Тоді поставимо там ар'єргард.
Було темно, як і раніше — хоч очі повиколюй, — коли вони дістались до проїзду, де протікав струмок та проходила дорога. З верху валу хтось покликав:
— Хто йде?
— Теоден, ярл Рохану! — крикнув у відповідь Еомер.
— Ласкаво просимо! Поспішайте, ворог на носі!
Еркенбранд не прийшов, але встиг заздалегідь відправити для охорони валу та фортеці чималий гарнізон, а до них ще приєднались залишки розбитих загонів.
— Народу тут маємо багато, — доповів Гамлинг, старший з тих, хто охороняв вал. — Та тільки, бачите: одні підстаркуваті, як оце я, другі зеленуваті — на зразок мого онука. Чи не чути чогось про Еркенбранда? Вчора нас повідомили, що він-веде своїх піхотинців сюди, а його як не було, то й нема…
— Боюсь, що й не буде, — відповів Еомер.
— А добре було б, якби Еркенбранд урятувався! — сказав Теоден. — Мужністю він рівний Хельмові Молоту… Але чекати його тут не можна. Треба зібрати всі сили поза стінами Рогу. Чи є у фортеці запаси? Ми розраховували на битву в полі, не на оборону, отже не взяли обозу.
— У Осяйних Печерах сховались біженці з Західного Долу, — відповів Гамлинг, — вони прихопили з собою все, що змогли. Є навіть худоба та корм для неї.
— Оце гарно, — схвалив Теоден. — Бо в долинах орки все палять та плюндрують.
— Ну, якщо зазіхнуть на наше майно у Яру, це їм дот рого коштуватиме!
Дорога по дамбі через струмок була вузька, довелося усім входити у ворота по одному, ведучи коней за повід. Після приходу дружини Теодена людей стало досить для захисту і самої фортеці, і зовнішньої перемички. Ярл з почтом і частина воїнів розташувались у Гірському Розі. Еомер, не гаючи часу, почав розставляти людей на перемичці та її сторожовій вежі — тут оборона була найслабкіша. Коней під охороною кількох старих воїнів відіслали вглиб Яру.
Стіна над струмком була двадцять ліктів заввишки і така широка, що чотири людини могли стати в ряд. Поверху йшов зубчатий парапет, що дозволяв сховатися з головою навіть найвищим з роханців. Між зубцями знаходились [118] вузькі бійниці. З подвір'я фортеці та з Яру до стіни вели східці, але ззовні вона була зовсім гладенькою; між величезними блоками кладки не можна і лезо ножа втиснути, а зверху її прикривав скісний навіс.
Гімлі обрав собі місце поряд з підпорою навісу, Леголас — вище, на одному з зубців; гном походив, притопнув ногою по плитах:
— Ось це мені до вподоби! Чим ближче до гір, тим веселіше. Каміння відмінне, ач, як дзвенить під ногами, відразу зрозуміло — тутешня земля має здорові кістки. Мені б рік вільного часу та сотню наших робітників, я б таку твердиню влаштував — будь-яке військо зуби зламає!
— Ну, які ще можуть бути мрії у гнома? — знизав плечима Леголас. — Ви всі справжні диваки. Мені тут зовсім не подобається. І вдень, мабуть, не набагато краще. Одна в мене втіха — дивитись на тебе, Гімлі: так ти міцно тримаєшся на ногах зі своєю сокиркою… Непогано б мати тут побільше твоїх родичів. А ще не вистачає тут сотні спритних стрільців з Чорнолісся. Роханці непогані лучники, але їх мало, дуже мало…
— Стріляти зараз темно, — пробурчав Гімлі. — Зараз саме час подрімати… Ой, лихо! Жодному гному ще не хотілось так спати, як мені зараз. їздити кіньми — справа втомлива. От якби мені здибати хоч двійко немитих мерзотників та нагнати їм страху сокирою — сон би й розвіявся…
Очікування ставало нестерпним. Заграви у долині догоріли, ворог крався у суцільній тиші; вогняні цятки зливались у смуги та розтікались уздовж валу. Раптом одночасно пролунало вищання орків та бойові вигуки роханців. Вогонь виметнувся у проїзді валу, розсипався іскрами й згас. Через луговину до дамби мчали вершники — це відступав ар'єргард, що його залишили для захисту валу.
— Вони йдуть за нами по п'ятах! Ми витратили всі стріли, рів заповнений орками доверху, але вони йдуть по трупах!
— Нічого, хай лізуть! Ми відучимо їх розгулювати з вогнем уночі! — відповідали зі стін.
Минула північ. Передгрозова задуха гнітила все сильніше, і нарешті блискавка потоком білої лави роздерла хмари [119] та крізь запону ночі вп'ялась у вершину Тризуба. Все довкола стало видно, і захисники Гірського Рогу побачили противника: орки кишіли на лузі, товсті та присадкуваті, довгі та худі, всі в чорних шоломах та з чорними щитами. Хвиля за хвилею котились вони через вал. Блискавка згасла, над долиною прогуркотів грім. Почалася злива.
І в ту ж мить нестримною зливою злетіли орчі стріли й розсипалися по камінню, але багато з них вдарили влучно. Фортеця на перший напад не відповіла.
Нападників збентежило грізне мовчання скель та стін. Але чорне небо безперестанку моргало блискавками, і орки з вищанням трясли мечами та списами й цілили у всякого, хто з'являвся в бійницях. Страшно було дивитись на них зверху — немов густа зарость чорних злаків покрила луг, і на кінці кожного стебла замість колоса гойдалось смертоносне жало.
Заревли мідні сурми. Неприятель пішов на приступ. Йшли орки, гобліни, дикі горці — Темнолиці; в світлі блискавок виразно біліла на щитах та шоломах ненависна Рука Ізенгарда. Ще трохи — й вони біля воріт!
І тоді Гірський Ріг ожив: буревій стріл, град каміння впав на голови нападників. Ряди орків здригнулися, зламались, відкотились — потім навалились знову і знову відлинули, але з кожним разом, мов приливна хвиля, вони зупинялись все вище та вище. Вдруге заревли сурми, і чорна зграя, прикриваючись щитами, ринулася до воріт. Посеред натовпу ніби самі по собі пливли дві величезні колоди. Якщо падає один солдат, на його місці з'являється двоє, колоди мірно розгойдуються і б'ють по замкнених воротах, іще, іще раз…
- Предыдущая
- 30/80
- Следующая
