Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 48

• Предыдущая
• 48/80
• Следующая

Вони відшукали западинку серед каміння та лягли. Переспали ніч абияк, притискаючись одне до одного та дуже страждаючи від холоду. Ранком попрокидалися змерзлі, пом'яті, відламали на сніданок по шматочку хлібця.

— Ви нічого не бачили? — запитав Сем, старанно пережовуючи крихти.

— Не бачив і не чув уже другу ніч.

- І я теж. Бр-р! Аж мороз за плечі вхопив, як згадав ці очиська… Може, ми вже від нього відкараскалися? Гей, якби мене до його горлянки пустили, він би в мене за' булькав… [188]

— Сподіваюся, до цього не дійде. Він дуже спритно нас вистежує, але тут, на сухому грунті, ми і слідів, здається, ніяких не залишаємо. Напевно, він відстав.

— От було б добре!

— Знаєш, Горлум — ще півсправи. Вибратися б скоріше з гір! Мені тут весь час здається, ніби нас положили на блюдечко — милуйся, кому заманеться. Так і Криваве Око помітить… Ну, добре. Пішли шукати дорогу…

Одначе минув ранок, полудень, наближався вечір, а шлях не знаходився. Раз у раз гобітам вчувались якісь шуми: щось гуркотіло, збігаючи по схилу, дрібними камінчиками, або десь гупало. Вони завмирали, оберталися — але навколо тільки вітер свистів серед скель, начебто нечистий подих поміж гострими зубами дракона…

Незабаром пасмо гір почало завертати на північ. Хребет у тому місці був плаский, широкий; його засипали уламки вивітреної породи, тріщини вузькими жолобами спадали додолу. Щоб обійти ці вищербини, Фродо і Сему доводилося забирати ліворуч, віддаляючись від зовнішнього краю; так вони пройшли пару миль, поки помітили, що помалу спускаються трохи нижче. Нарешті їм довелося зупинитися. Хребет круто завернув на північ, і в ньому виявилася глибока, широка западина. За нею здіймалася стрімка скеля, висотою десь ліктів за тридцять, сіра, гола й рівна, неначе її відтяли ножем. Шлях уперед було відрізано. Але повертатися на захід значило заглибитися на деякий час до Країни Тіні, а зі сходу зяяло провалля.

— Нічого не поробиш, Семе, будемо спускатися, — сказав Фродо. — Кудись та потрапимо.

— Потрапимо у паршиву діру, ще гіршу за цю, — пророчив Сем.

Насправді западина виявилася довшою і глибшою, ніж на перший погляд. За неї чіплялися жалюгідні, спокор-чені берізки і рідкі ялинки. Де-не-де серед напівживих стовбурів стирчали мертві, зовсім обдерті вітрами. У кращі дні тут шумів, напевно, густий, здоровий бір, але тепер залишилися тільки порохняві пні. Западина розділяла цей колишній ліс надвоє і виходила на схил гострим кутом. Фродо приліг і обережно визирнув. [189]

— Дивись! Чи то ми пройшли чимало, чи ті скелі стали нижчі. Тут, виявляється, можна спуститись!

Сем схопився за Фродо і дуже неохоче глянув униз. Потім озирнувся на скелю, здиблену ліворуч над їхніми головами.

— Нічого собі! — пробурмотів він. — Звалитися звідси цілком можна… Втім, це легше, ніж дрялатись на цю гору. Пурхати ми, на жаль, не вміємо.

— Здолаємо, — втішив Фродо, змірявши поглядом відстань. — Тут ліктів сто, сто десять, не більше.

— Нам вистачить, — похмуро сказав Сем. — Леле, мені і дивитися моторошно, а дивитися ж — не злазити…

- І все ж таки ризикнемо. Бачиш, ось тут не так круто, і виступи є.

Дійсно, нижче западини гора немов осіла під власною вагою, потріскалася, брили каміння випнулися сходинками — було куди поставити ногу.

— Але якщо пробувати, то відразу, — мовив Фродо. — Сьогодні щось рано сутеніє, грозою пахне…

Вдалині вже гарчало і глухо гуркотіло. Запав густий морок. Фродо подивився на небо, похитав головою і став міцніше затягувати пояс поверх плаща.

— Ну, як бажаєте, — похмуро промовив Сем. — Тільки дозвольте мені першому.

— Тобі? — здивувався Фродо. — 3 якої речі?

— А з такої, що перший повинен іти той, хто швидше собі карк зламає. Ще не вистачало мені впасти на вас і поховати обох замість одного!

І не встиг Фродо відкрити рота, як Сем перекинув ноги, перевернувся і повис на руках, намацуючи ногами опору. Ніколи у житті не доводилося йому виявляти таке геройське безрозсудство.

— Ні, не треба! — закричав, опам'ятавшись, Фродо. — Семе, дурнику мій дорогий, не треба! Ти уб'єшся, хіба можна лізти навмання! Повернись!

Він підхопив Сема під пахви і витяг назад.

— Постривай хвилиночку!

Фродо знову ліг, висунув голову із щілини і ще раз уважно озирнувся. Сонце ще світило, і все було добре видно.

— Діло буде, — оголосив він нарешті. — Я йду перший, ти за мною, слід у слід, втямив? І не втрачай голови! [190]

— Ой, чи не занадто ви в собі впевнені? Сутеніє, за хвилину нічого не буде видно. А що, як ви потрапите у таке місце, де і нігтем не зачепишся?

— Тоді повернуся до тебе.

— Легко сказати! — зітхнув Сем. — Давайте до раночку почекаємо, щоб хоча б світло було!

— Це у найгіршому разі! — відгукнувся Фродо. — Мені кожної хвилини шкода. Я спущуся трошки, придивлюся, а ти зачекай.

Він схопився за край щілини й обережно висунувся. Його зросту саме вистачило, щоб ступити на вузенький виступець породи.

- Є перший крок! — повідомив він. — Клин праворуч розширюється, можна стояти, не тримаючись руками. Зараз я…

Раптом він замовк. Чорна хмара зависла вже над їхніми головами. Прямо над ними грім із сухим тріском розірвав повітря.

Налетів вихор, і в його гул вплівся високий пронизливий крик. Гобіти впізнали його: навіть у рідному лісі, у Гобітанії, він морозив кров… А тут, у мертвій, ворожій пустелі, він затьмарював душу необорним жахом. Подих перехопило, серце завмерло. Сем упав долілиць, Фродо мимоволі підніс руки, щоб заткнути вуха, похитнувся, оступився і з протяжливим стогоном полетів у пітьму.

Сем почув стогін і підповз до самого краю щілини.

— Пане Фродо! Па-а-а-не Фродо-о-о!

Відповіді не було. Сем набрав повітря в легені і знову загукав:

— Де ви? Від-гук-ні-ться!

Вітер вбивав слова назад до вуст, але крізь свист і вищання Сем розрізнив слабкий, але спокійний голос:

— Усе добре, я тут! Нічого не бачу…

Хоча голос лунав слабко — його відносило вітром, — виявилося, що Фродо зовсім близько. Він не впав, а тільки зісковзнув по стіні і приземлився кількома ліктями нижче, на іншому карнизі, поширше. На щастя Фродо, схил був скошений, і вітер притиснув його так, що не впадеш навіть\u1087при бажанні. Якусь хвилину він відпочивав, притулившись обличчям до холодного каменя; у скронях стукали [191] молоточки, перед очами плавали райдужні кола. І чорна ніч навкруги. Невже він осліп?

— Повертайтеся! — кричав Сем. — Повертайтеся швидше!

— Не можу! Нічого не бачу. Не можу вчепитися!

— Як вам допомогти? Що треба зробити? — кричав Сем, звішуючись зі щілини, хоч це було дуже ризиковано. Чому Фродо нічого не бачить? Не так уже й стемніло, ближні околиці цілком помітні. Сем добре бачив Фродо — самотню фігурку, розпластану по скелі. Але подати руку допомоги не Міг!

Знову спалахнула блискавка, і ринув дощ. Тверді струмені води з градом сікли гори, начебто хотіли стерти на порох.

— Я зараз до вас спущуся! — крикнув Сем, не подумавши, чим це допоможе Фродо.

— Не смій! — із зусиллям прокричав Фродо. — Без мотузки нічим не допоможеш!

— Ой! — скрикнув Сем. — Осел я, осел безумовно! Мотузка! Повісити мене на мотузці, щоб іншим не кортіло! Дурнем мене мій старий називав — святі слова! Дурень і є!

— Та годі вже тобі! — відгукнувся Фродо і навіть розсміявся. — Дай спокій своєму старому! В тебе що, є мотузка? Тоді не мороч мені голову!

- Є, є мотузочка! Носився ж із нею, а як знадобилася — так і забув!

— Добре, кидай її сюди!

Сем намацав на дні свого мішка шовковистий клубок — подарунок ельфів Лоріену. Міцно схопивши кінець, він скинув клубок Фродо. І відразу — чи то навколо, чи то в очах гобіта прояснилося — Фродо побачив тонкий сірий шнур: він слабко світився в грозовому півмороку. Запаморочення відпустило. Фродо обв'язався мотузкою, відліпився від скелі. Нагорі Сем відійшов до середини западини, уперся ногами в пень, який здавався найміцнішим, і потягнув. Ледве допомагаючи собі ногами, Фродо здолав підйом і повалився поруч із Семом на мокру землю.

• Предыдущая
• 48/80
• Следующая