Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 53

• Предыдущая
• 53/80
• Следующая

Праворуч, ліворуч і прямо перед ними, скільки око вхопить, розстелялося в мутному напівсвітлі круте, заросле [208] оситнягом баговиння. Над чорними, смердючими затонами нависали густі шари випарів. Далеко, дуже далеко, майже точно на півдні, ледве витикалися гори Мордо-ру, немов свинцеві хмари над передгрозовим морем.

Тепер гобіти цілком залежали від Горлума. Вони не знали і не могли знати, що вийшли на північному краї боліт, а головна їхня частина тягнеться далеко за обрій… Якби вони знали карту, то могли б, витративши дещо більше часу, завернути на схід і по міцному ґрунту дістатися до безплідної рівнини Дагорладу, Поля Битви, де колись відбулася велика битва у передгір'ях Мордору. Звичайно, сховатися там було б ніде, до того ж там пролягав улюблений шлях орків та інших ворожих найманців. Навіть ельфійські плащі не допомогли б грбітам на полях Дагорладу…

— Куди далі, Смеагорле? — запитав Фродо. — Нам потрібно лізти до цієї помийної ями?

— Зовсім ні, - відповів Горлум. — Якщо бажаєте скоріше стати перед Володарем, є дуже зручна дорога, — він тикнув кощавим пальцем на схід, — там його слуги чекають гостей і негайно доставляють до нього. Так-так. Його Око не дрімає. Колись давно Око нагледіло там, на дорозі, Смеагорла… — Горлум здригнувся. — Але відтоді Смеагорл часу не гаяв, так-так, мої ноги, очі й ніс дечого варті. Тепер я знаю інші шляхи. Довгі та незручні, зате там нас ніхто не помітить. Йдіть за Смеагорлом. Він поведе вас крізь туман, приємний густий туман. Йдіть обережно за Смеагорлом — можливо, і сховаєтесь від Ока!

Вже зовсім розвиднілося, вітер так і не піднявся, випари стіною стояли над болотами. Жоден промінь сонця не пробився крізь низькі хмари, і Горлум квапив, щоб не втрачати ні хвилини. Відпочивши трохи, вони вступили в глухе царство випарів та туманів, втративши з виду і ті гори, що вже здолали, і ті, що очікували ще попереду. Йшли вервечкою — перший Горлум, за ним Сем і Фродо.

Чогось Фродо відчував нестерпну втому; хоча йшли повільно, він раз у раз відставав. Місцевість виявилася зовсім не такою одноманітною, як здавалася здаля. Подорожнім відкрилась напрочуд складна мережа вирв, купин, грузлих драговин і стоячих вод. Гостре око і спритна нога [209] могли намацати тверду опору в цій плутанині, а Горлум, безперечно, володів і тим, і іншим. Він безупинно крутився, нюхав, притоптував і гарчав собі під ніс, а іноді, здійнявши руку, зупиняв гобітів і йшов уперед на чотирьох, пробуючи ґрунт руками чи притискаючи вухо.

Монотонна зневіра, безнадійна монотонність навіки оселилися в цьому забутому краю. Вогка, застигла зима не збиралася йти звідсіля. Тільки зеленіла ряска на поверхні каламутних калюж. Зів'яла трава і сухі гниючі стебла стирчали з туману жалюгідними пам'ятками давно забутого літа.

Близько полудня трохи прояснилося — туман розтанув і піднявся вище. Високо над цими згубними місцями, за сніжно-білими кучугурами хмар пливло золоте сонце, але знизу виднілися лише брудні сірі викрути, і світло, просочуючись крізь хмари, було позбавлене і барв, і тепла. Одначе Горлум жахався і скиглив навіть від такої невиразної згадки про денне світило. Він попросив перепочинку, і вони присіли на купі бурих тогорічних стебел. Ледве чутно шурхотіли сірі султанчики очерету і тверде листя осоки.

— Хоч би пташку сюди яку-небудь! — поскаржився Сем.

— Так, пташка б не завадила, — облизуючись, погодився Горлум. — Пташка — це добре… Тільки їх тут немає. Є вужі, гадюки, жаби. Багато зовсім неїстівних штучок. А пташок — ні, нема, — закінчив він жалібно.

Сем подивився на нього з огидою.

Минув уже третій день подорожі з Горлумом. Відпочивати було ніколи — зупинялися лише для того, щоб Горлум вибрав дорогу. Темрява застала їх вже в самім серці Згубних Боліт. Йти їм ставало дедалі важче, болота не кінчалися, гобіти брели ними зігнувшись, повторюючи точнісінько кожен рух провідника. Земля стала зовсім вологою, калюжі зливалися в озерця, вода плюскотіла під ногами, чорна й важка, і усе важче було вишукувати тверду землю та не провалюватися в бруд, що чвакає на кожному кроці. Істоти важчі, ніж ці троє, напевно не пройшли б через цю трясовину.

Ніч видалася темна; повітря начебто перетворилось на чорнильний холодець, прилипало до легень і заважало [210] дихати. Коли з'явилися сині вогники, Сем протер очі — напевно, привиділося від втоми. Спершу він помітив краєм ока один такий вогник — мигнуло вдалині і згасло. Потім зажевріли інші, подібні до полум'я невидимих свічок; раз у раз вони розліталися на різні боки, немов якісь невидимки струшували їх зі свого одягу. Ні Фродо, ні Горлум їх начебто не помічали. На Сема напала страшенна нетерплячка.

— Що це? — пошепки запитав він. — Що за вогні? Вони нас оточують! Це пастка? Хто нас ловить?

Горлум підніс голову — він стояв навколішках у воді і обмацував дно калюжі.

— Вони завжди кружляють так, — прошепотів він. — Блукаючі вогні. Свічки мертвих, так-так. Не звертай на них уваги. Не дивися на них. Не женися за ними! А де ж наш пан?

Сем озирнувся — Фродо знову відстав. Його не було ні видно, ні чутно. Сем повернувся на кілька кроків, але побоявся голосно кричати; він тільки покликав хрипко — і раптом наткнувся на Фродо в темряві. Той дивився на вогники, що пурхали довкола, і ніби щось розмірковував, руки його безсило опали, з них капав бруд.

— Пане Фродо, ходімо, — покликав Сем. — Горлум не радить на них видивлятися. Ходімо, потерпимо, поки не скінчаться ці кляті болота…

— Ходімо, — відповів Фродо, начебто прокидаючись. Поспішаючи повернутися до Горлума, Сем спіткнувся об якесь корчомаччя і впав обличчям до чорного затону, що відгонив огидним смородом. Шось засичало, вогники затанцювали, затремтіли. На мить вода затону здалася прозорим склом, а під ним… Сем вирвав руки з бруду, підхопився:

— Там… там під водою мерці! Горлум зітхнув:

— Так-так! Згубні Болота, Болота Мертвих, тому так і називаються! Не можна дивитися на воду, коли горять свічки мертвих!

— Хто це? Що це таке? — запитував Сем, тремтячи і чіпляючись за Фродо.

— Не знаю, — байдуже відповів Фродо. — Коли ці свічки запалали, я бачив щось у заводях. Глибоко-глибоко [211] під водою бліді обличчя. Так, я бачив. Одні похмурі, жорстокі, інші — гордовиті та скорботні. Багато таких… шляхетних і прекрасних, водорості переплели їхнє сріблясте волосся. Але вони усі мертві, усі гниють, усі зотліли. Від них йде мертвотне синє світло… Фродо закрив обличчя руками.

— Не знаю, хто вони такі, але мені здалося, що то були і люди, і ельфи… і орки теж.

— Так-так, — підхопив Горлум, — усі померли, усі згнили. Ельфи, люди, орки. Згубні Болота. Давно, давно була велика битва, про неї розповідали Смеагорлові, коли він був малим, коли в мене ще не було моєї радості. Велика битва. Люди-здоровила, мечі, стріли, жахливі ельфи, ревіння орків. Вони билися на рівнині біля Чорної Брами довгі дні, довгі тижні… З тих часів болота розрослися, затопили могили і розливаються далі…

— Але з часів битви при Дагорладі минули століття! — сказав Сем. — Мертві не могли зберегтися. Що ж це — зла мара?

— Хто знає? Смеагорл не знає, - відповів Горлум. — До них не можна дістатися, їх не можна торкнутися. Ми якось спробували, мій дорогесенький. Я спробував, але не дотягся. Немає! Вони всі давно мертві.

Сема пересмикнуло: він відгадав, навіщо Горлуму знадобилися мерці.

— Не хотілося б мені ще раз таке побачити! — відповів Сем. — Рушаймо скоріше звідси!

— Так-так, ходімо, потихеньку, потрошечки, — сказав Горлум. — Обережніше! Якщо гобіти впадуть на дно, потраплять у компанію мерців і запалять свої свічки… Тримайтеся за Смеагорла! Не дивіться на свічки!

Горлум поповзом потягся в обхід великого виру. Гобітам довелося, наслідуючи його приклад, стати на коліна. «Ще трішки, і з нас вийде чудова трійка Горлумів», — подумав Сем.

• Предыдущая
• 53/80
• Следующая