Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 62

• Предыдущая
• 62/80
• Следующая

Скажений велетень мчав, не розбираючи дорога; стріли не пробивали його товсту шкіру. Люди порскали врозсип, [244] і все ж таки багато хто потрапив йому під ноги і загинув, утоптаний у сиру землю. Незабаром оліфант зник у лісі, тільки трубне ревіння і тупіт ще довго лунали вдалині. Сем не зміг довідатися, як він скінчив: чи жив у лісах до старості, чи впав у глибоку ущелину, чи загинув з голоду, а може, сліпий шал штовхнув його до вод Великої Ріки… Сем голосно зітхнув:

— Оліфант! Виходить, я бачив оліфанта на власні очі! Оце так-так… Але ж вдома не повірять!.. Так чи інакше, розвага скінчилася, посплю ще.

— Спи, поки час є, - обізвався Маблунг. — Якщо Фарамир уцілів, він незабаром з'явиться, і треба буде забиратися звідси: щойно Ворог довідається про нашу вилазку, він спорядить погоню.

— Ви собі йдіть, а мене не чіпайте, — мовив Сем. — Я спатиму, цілу ніч бив ноги, то не жарти!

Маблунг розреготався:

— Ти що ж думаєш, шановний Семе, наш капітан тебе тут одного залишить? Спи, потім розберемося!

Здавалося Сем не проспав і хвилини, коли його розбуркали, а день вже кінчався. Фарамир повернувся з усіма, хто уцілів після сутички. Чоловік двісті-триста зібралися на галявині поблизу. Вони сіли широким півколом, посередині присів на камені Фарамир, а перед ним, як бранець, приведений на допит, стояв Фродо.

Сем виліз із своєї папоротевої засідки; ніхто не звернув на нього уваги, і він присів під кущем, щоб усе бачити і чути, а при першому ж натяку на небезпеку кинутися на допомогу Фродо. Фарамир зняв маску, і Сему відкрилося владне і неусміхнене обличчя; сірі розумні очі виказували явну недовіру.

Фродо не зміг переконати капітана, і числені подробиці лише будили його підозри. Він допитувався, що робив Фродо у Рівенделлі, навіщо розлучився з Боромиром і куди тепер прямує. Особливо наполегливо розпитував він про прокляття Ісіддура, бо відчув, що саме на цю тему Фродо воліє мовчати. [245]

— Якщо ми вірно зрозуміли пророцтво, — наполяга Фарамир, — з появою напівросликів прокляття Ісилдур знову буде загрожувати нам. Якщо ж ви — ті самі на піврослики, то повинні були бачити цю річ — не знак яку — під час наради в Елронда. Виходить, Боромир З бачив. Чи це так?

Фродо промовчав.

— Отже, це так, — вів далі Фарамир. — Я хотів би дові датися ще про дещо… Усе, що стосується Боромира, даі мене дуже важливо. У літописах пишуть: Ісілдура вбилі стріла орка. Але таких стріл тисячі, вигляд однієї з них ні вразив би Боромира як знамення Долі. Ця річ ще при тобі. Ти казав, вона захована. Може, ти ховаєш її самовільно.

— Вона не належить мені, - відповів Фродо. — І ні повинна належати нікому зі смертних, великих або малих. Мабуть, якесь право на неї має Арагорн, син Арахорна, що вів наш загін, як я вже казав.

— Чому він, а не Боромир — родовитий лицар країни заснованої синами Елендила?

— Тому що Арагорн прямий нащадок Ісілдура, син. Еленділа. Йому належить і меч — спадщина Еленділа.

Вигуки подиву пробігли по рядах гондорців. Залунали заклики:

— Меч Еленділа! Меч Еленділа повертається до Мінас-Тіріта!

Обличчя Фарамира залишалося незворушним.

— Може, це і правда. Проте Арагорну доведеться, якщо він з'явиться, навести вагомі докази своїх прав. Я покинув місто шість днів тому; ні Арагорн, ні інші твої супутники там поки що не з'являлися.

— Боромир не висловлював сумніву щодо прав Арагорна, — додав Фродо. — Коли ми розлучилися біля водоспадів Раурос, він збирався негайно йти до Мінас-Тіріта; коли ти повернешся, знайдеш його там, і він сам задовольнить твою цікавість. Боромирові, як і іншим моїм товаришам, відома моя справа, оскільки її доручив мені сам Елронд у присутності всієї Ради. Я прийшов сюди і піду далі, виконуючи свій обов'язок, але в чому він полягає, я не маю права казати нікому, крім посвячених. Знай тільки: супротивники Спільного Ворога не повинні ставати мені на перешкоді. [246]

Хоч би що діялося на душі у Фродо, говорив він стримано і з такою гідністю! Сем ледве погамував горду посмішку. Але Фарамир не піддавався:

— Отже, ти радиш нам займатися своїми справами і тобі не заважати? Боромир усе пояснить, коли повернеться! Аякщо не повернеться? Чи вважаєш ти Боромира своїм другом?

Фродо жваво згадалася остання неприємна бесіда з Боромиром. Капітан суворо глянув йому в обличчя.

— Боромир був нам усім вірним товаришем, — промовив нарешті Фродо. — Так, я можу назвати його другом!

— Тоді, якщо я повідомлю, що Боромира немає серед живих, це тебе засмутить?

— Звичайно, — відповів Фродо, і лише в цю мить збагнув: — Як це — немає серед живих? Де це? Ти ловиш мене на слові чи глузуєш? Неправдою мене не проймеш!

— Неправдою я не став би боротися навіть з орком, — тихо проказав Фарамир. Фродо вперто труснув головою:

— Як він міг загинути? І звідкіля ти можеш знати, якщо, з твоїх же слів, ніхто з наших ще не прибув?

— Як він загинув, маєш повідати нам ти, його друг і супутник.

— Таж він був живий і здоровий, коли ми розлучалися! А що сталося потім — звідки мені знати?

— Усе могло статися, — сказав Фарамир. — Зрада, наприклад.

Сем слухав, потроху закипаючи образою і нетерпінням. Останнє зауваження гондорця вразило його остаточно, і він вискочив, забувши обачність, на середину півкола:

— Вибачте, пане Фродо, але щось наша бесіда не туди звертає! Як він сміє говорити з вами в такому тоні! Чи мало ви натерпілися заради Рослого Народу, заради всіх племен Середзем'я? А ви, пане капітан, послухайте! — Сем підскочив до Фарамира і, взявшись у боки, поглянув зверхньо, начебто збираючись шпетити гобітеня, що залізло до саду. Гондорці здивовано зашепотіли, але багато хто не втримався від посмішки: рідкісну пару становив їхній капітан з розгніваним гобітом!

— Отож, слухайте! — почав Сем. — До чого ви ведете? Дочекаєтеся, поки всі орки Мордору сюди наваляться! Додуматися, що пан Фродо убив Боромира! Та чи ви показилися? [247]

І до чого ці натяки? Кажіть відверто, що зробите з нами. Поганий жарт! Начебто люди з Ворогом ворогують, а іншим заважають працювати для їхнього ж блага! Оце зрадів би Ворог цьому допиту! Він зарахував би вас до своїх нових прихильників!

— Заспокойся, — не виявляючи гніву, перервав його Фарамир. — Не варто втручатися, бо твій пан розумніший за тебе. Нагадувати мені про обережність теж ні до чого. Часу нам бракує, але я хочу розібратися по справедливості. Якби я був такий же гарячий, як ти, порізав би вас ще вранці, де знайшов, оце й уся справа! В мене є наказ не щадити нікого, хто заявиться в ці ліси без дозволу намісника Гондору. Але я намагаюся не вбивати без крайньої потреби, а якщо доводиться — роблю без радості… І слів на вітер не кидаю. Сядь-но он там і помовч.

Сем, червоний як рак, ніяково присів за спиною Фродо. Фарамир, помовчавши, знову заговорив:

— Ти запитуєш, звідки я знаю? Сумні звістки мають крила. Знаєш прислів'я: чорна ніч у вікні, чорні звістки для рідні? Боромир був моїм братом… Спробуй згадати яку-небудь особливу прикмету Боромира.

Фродо задумався, побоюючись нової пастки. Він намагався не загадувати, чим скінчиться бесіда. Він ледве спромігся зберегти Перстень при раптовому нападу зарозумілої жадібності Боромира, а як втекти від такої безлічі сильних, озброєних людей? Правда, Фродо вже відчував, що Фарамир, зовні схожий на брата і навіть суворіший, зовсім не такий зарозумілий і набагато мудріший.

— Боромир носив на поясі ріг, — проказав нарешті Фродо.

— Вірно, — кивнув Фарамир. — Пам'ятаєш, як він виглядав? Великий ріг тура, оправлений у срібло, з вирізьбленими рунами. Цей ріг переходив у нашому роду від батька до сина. Говорять, якщо він пролунає на колишніх землях королівства Гондор, закликаючи на допомогу, друзі почують його на будь-якій відстані. Отож, за п'ять днів до того, як я відправився сюди, а точніше, рівно одинадцять днів тому, я почув заклик цього рога: він гаснучою луною донісся звідкись з півночі. Ми з батьком сприйняли це як погану ознаку, тим більш що Боромир із самого від'їзду не давав про себе знати. Три дні по тому, при новому [248] місяці, трапилося щось ще дивніше. Пізно ввечері я стояв на березі Андуїну; ми завжди стережемо вночі руїни Осгіліату, бо вороги захопили берег навпроти — прагнуть переправитися, щоб пограбувати Пеленор. Але тої ночі було зовсім тихо. І я побачив… Маленький сірий човен дивної форми, з високо піднятим носом, плинув за течією; на веслах і при кермі — нікого! Мені стало не по собі: від човна йшло слабке світло. Я спустився до самого берега, потім ступив прямо у воду, човен притягав мене нестримно. Він повільно пропливав повз мене, я міг би торкнутися його рукою, але не насмілився. Борти стояли врівень з водою, хвилі переливалися через них, мерехтливо виблискуючи, а на дні човна спочивав витязь. Під рукою його лежав зламаний меч, на тілі чорніли рани. Це був Боромир, мій брат, мертвий. Я впізнав його обличчя, його зброю. Не було лише рога, зате був пояс, якого я досі не бачив, красивий, ніби сплетений зі срібних листків. «Боромире! — гукнув я. — Де ти загубив дідівський ріг? Куди ти пливеш, Боромире?» Але він вже зник у темряві. Все було немов уві сні, але ж я не спав! Відтак в мене нема і сумнівів, що брат загинув, і тіло його спочиває відтепер у далекому морі.

• Предыдущая
• 62/80
• Следующая