Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 70
- Предыдущая
- 70/80
- Следующая
— Пішли? — запитав Горлум. — Злі, бридкі люди. Смеагорлові досі болить осьде, на шиї, так-так, ще болить. Рушаймо звідсіля!
— Рушаймо, — погодився Фродо. — Але якщо ти вмієш тільки лаяти тих, хто повівся з тобою милосердно, краще притримай язика!
— Пан гарний! — заскиглив Горлум. — Смеагорл пожартував. Він завжди усім прощає, не таїть образи, так-так, навіть на доброго пана, що його обдурив… Пан гарний, Смеагорл теж гарний…
Ні Фродо, ні Сем йому не відповіли. Закинули торби за спини, міцніше взялися за ціпки і побрели по лісах Ітіліену. Вдень двічі робили привал, підживлювалися гон-дорською провізією. їх навантажили і солониною, і сушеними фруктами, а хліба дали рівно стільки, щоб їсти досхочу в перші дні, поки не зачерствів. Горлум до цієї їжі і не доторкнувся.
Сонце підбилося над густими кронами, потім, збираючись на спочинок, позолотило стовбури, а подорожани все йшли та йшли в прохолоднім зеленім затінку, у спокійній тиші, яку ніщо не порушувало. Навіть птахи мовчали, начебто усі раптом відлетіли геть або втратили голоси.
Смеркання передчасно огорнуло принишклий ліс; гобіти зупинилися відпочити ще до початку ночі — вони пройшли сім ліг і знесиліли. Фродо і Сем вляглися рядком на м'який дерен під деревом, але спали неспокійно. Сем раз у раз прокидався, придивлявся та прислуховував-ся. Горлум, як звичайно, зник, тільки-но гобіти прилягли. [277]
Спав він у чиїйсь норі або полював, блукаючи лісом — так чи інакше, у досвітню годину він повернувся і розбудив гобітів.
— Час, уже час! Вставайте! Нам ще далеко йти і на південь, і на захід. Гобітам треба поспішати!
Наступний день нічим не відрізнявся, тільки повітря зробилося вологим і липким; навколишня тиша була насичена тривогою. В лісі було парко, як перед грозою. Горлум часто нюхав повітря, бурмотів невиразно і квапив, квапив… На третьому переході, надвечір, вони дісталися рідколісся. Дерева тут були товщими, вищими і стояли посеред широких галявин на відстані одне від одного — велетні-дуби, неохватні, тінисті, впереміш з такими ж старезними ясенами; на кострубатім гіллі набрякли ніжно-зелені бруньки. Між корінням в шовковій мураві анемони вже стуляли свої віночки до сну. Кучерявились лісові гіацинти, пухкий ґрунт протикали гострі та пружні пагінці. І ніде — ані звіра, ані птаха. Горлума раптом охопив страх, і вони пішли обережно, перебіжками від одного стовбура до другого.
Було поночі, коли вони вийшли до яру. Гобіти присіли на згірку край шляху, під сукуватим старим дубом — його кремезні корені стирчали зі схилу. Під обривом лежала глибока темна долина. У долині, судячи зі звуків, текла швидка ріка. Шлях, вузький, ледве помітний в тумані, тягся уздовж неї. По той бік яру ліс, сірий у вечірньому півмороку, суцільною лавою підпирав крайнебо на півдні. Праворуч, на заході, місячне світло окреслило Білі гори Гондору, ліворуч безроздільно панувала над Мордо-ром чорна ніч, а вдалині мріли серед моря сивої імли неясні обриси напівзруйнованих веж.
— Тобі знайоме це місце? — запитав Горлума Фродо.
— Знайоме, пане. Небезпечне місце. Це дорога з Місячного Замку до зруйнованого міста над Рікою, так-так, самі руїни, повно ворогів, погане, дуже погане місце. Ми даремно послухалися вашого порадника. Гобіти дуже віддалилися від стежки. Тепер звідси потрібно йти на схід і вгору, — він махнув кощавою рукою в бік гір. — По дорозі не можна. Ні! На дорозі вороги…
Фродо глянув на шлях. Він здавався безлюдним, покинутим, але страх висів над ним, начебто запах невидимого [278] чудовиська. Фродо аж мороз пройшов поза плечима, коли він знову глянув на руїни, тепер вже ледь помітні, а плескіт води зазвучав зловісно — адже це подавав голос Моргуддин, отруєна ріка, чиї витоки крилися в Долині Примар.
— Що будемо тепер робити? — запитав Фродо. — Пройшли ми нині чимало. Повернемося до лісу та влаштуємося на ніч?
— Вночі ховатись ні до чого, — заявив Горлум. — Тепер гобітам знову доведеться ховатися вдень, так-так, вдень.
— Та помовч ти! — відмахнулся Сем. — Нам потрібно відпочити, навіть якщо вночі і підемо далі. Вийдемо опівночі, до світанку ще відміряємо добрячий шматок дороги, звісно, якщо ти її покажеш.
Горлум знехотя погодився. Вони повернулися до лісу. Спати на землі так близько від дороги Горлум побоявся, і вони втрьох залізли на розвилку гілок розлогого дуба, під захистом густої крони. Фродо і Сем попоїли — скибочка хліба, жменька сушених яблук, попили з фляжки; Горлум відразу згорнувся клубочком і заснув. А до гобітів сон не йшов. Після півночі Горлум розплющив очі — вони блиснули сліпо і яскраво, як у кішки на світлі, - прислухався, понюхав (так він визначав час).
— Ми відпочили? Ми виспалися? Настав час іти!
- І не спали, і не відпочили, — буркнув Сем. — Але якщо треба, пішли.
Горлум спритно зістрибнув на чотири лапи, гобіти злізли, чіпляючись за стовбур. Ніч була чорна, як смола, земля нерівна, йти важко, але Горлум впевнено повів їх схилом яру до сходу. Через зарості колючих кущів, через поплутані пасма торішніх трав, обходячи чорні ями і тріщини, вони спустилися на дно яру і почали дертися на другий бік; чим далі вони лізли, тим крутішим ставав схил. Коли зупинилися, щоб відсапнутися, ліс вже здавався ковдрою, кинутою на далеку землю. Зі сходу наповзала важка хмара, ковтаючи слабкі миготливі зірки. Місяць хилився на захід — щоразу він ніби тікав від хмари, але і його застелила мутна завіса, і ясне світло стало гнило-жовтим. Горлум принюхався:
— День близько. Гобітам потрібно поспішати. Тут небезпечно стояти відкрито. Поспішаймо! [279]
І він жваво застрибав по камінню. Гобіти, зібравши останні сили, поспішили за ним. Схил густо поріс ожиною і терном, подекуди траплялися пропалини — сліди недавніх пожеж. Старі, розчепірені кущі, вкриті терпкими молодими листочками, росли щільно, але їхні гілки знаходилися досить високо над землею, щоб гобіти мали змогу пройти, мов по довгій галереї, вистеленій шорсткою ковдрою опалого листя. На пласкій вершині чагарник сплітався в непрохідний вал. Вигинчасті пагінці тернику звисали до землі, а знизу до них тяглися зміїсті батоги ожини. За валом виявилася порожнеча, начебто альтанка, зі склепінням із свіжих гілок і листя. Тут подорожани вляглися, занадто змучені, щоб думати про їжу, і стежили крізь просвіти в кущах, як народжується новий день.
Однак день немов зупинився на півдорозі. Сірий досвітній півморок так і не розсіявся. На сході під низькою стелею хмар жевріла багряна заграва, але це не була ранкова зоря. За долиною нагромаджувалися гори Ефель-Дуат, чорні та химерні біля підніжжя, але гострі та зубчасті вгорі. За ними виростали з мороку нескінченні голі хребти.
— Куди підемо звідси? — запитав Фродо. — Вхід до долини Моргула у цих чорних горах?
— Навіщо гадати? — мовив Сем. — Все одно не рушимо з місця до кінця дня, якщо це можна назвати днем…
— Треба поспішати до Великого Роздоріжжя, — почав Горлум. — Так-так, до Роздоріжжя, туди ми й підемо, і пан піде.
Заграва над Мордором згасла. Морок погустішав — туман затяг усе навколо. Фродо і Сем погризли сухарі і лягли спочивати, а Горлум все ніяк не міг заспокоїтися. Він знову не торкнувся їжі, тільки випив ковток води і крутився безперестанку, принюхуючись, а потім і зовсім зник.
— На полювання пішов, — сказав Сем, зітхнувши. Зараз була його черга спати, і він нею скористався. Йому привиділося, що він ходить по садибі в Торбі-на-Кручі, щось шукає, а на спині в нього важкий мішок, і він тягне його до землі. Сад геть-чисто заріс бур'яном, уздовж огорожі лопухи і кропива, грядки просіли… «Скільки роботи, а я так втомився, — говорив він собі і раптом згадав, що шукає. — Де ж моя люлька?» З цими словами він прокинувся. [280]
— От дурень! Люлька в торбі!
Але тут він взяв до тями, що люлька і дійсно в торбі, але тютюну давно немає, і до Торби-на-Кручі далеко…
- Предыдущая
- 70/80
- Следующая
