Повернення Короля - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 18

• Предыдущая
• 18/73
• Следующая

- Чим я прогнівив тебе, батьку? - тихо запитав Фарамир. - Я шкодую, що не зміг звернутися до тебе за порадою, перш ніж брати на себе таку відповідальність...

- Невже ти зробив би інакше на догоду мені? - уїдливо мовив Денетор. - О ні! Я бачу тебе наскрізь! Ти мрієш [71] уподобитися королям минулих часів, граєш у великодушність і мудрість. Може, за мирних часів це й непогано для нащадка знатного роду, але в лиху годину за м'якотілість і базікання часто накладають головою!

- Я готовий заплатити, - сказав Фарамир.

- Ось як? - вигукнув Денетор. - Але ти поставив на карту життя не тільки своє, але і батька свого, і всього народу, охороняти який ти зобов'язаний - тепер, коли з нами немає Боромира!

- Ти волів би радше втратити мене?

- Боромир був вірним сином, а не вихованцем чарівника. Він пам'ятав, як важко його країні і його батькові! Скарб сам ішов до рук - він зберіг би для батька цей рятівний дарунок долі!

На мить витримка зрадила Фарамирові.

- Спробуй пригадати, батьку, - кинув він різко, - чому саме я опинився в Етеріені! Намісник Мінас-Тіріту сам обрав Боромира!

- Так, цей трунок я сам собі приготував, - зітхнув Денетор.

- Гіркота його на вустах моїх уже багато днів, і чи не виявиться ще гіршим осад на дні. Мої побоювання справджуються... Навіщо все так безглуздо вийшло! Чому безцінний дарунок вислизнув від мене!

- Втішся, - сказав раптом Гандальф. - Боромир загинув, і загинув з честю - хай спочиває в спокої! А якби він захопив скарб, то згубив би і тебе, і себе. Він не зміг би розлучитися зі знахідкою, і якби повернувся з нею сюди, ти не впізнав би власного сина.

Денетор холодно перервав:

- Шкодуєш, що не спромігся приборкати Боромира, чи не так? Я, його батько, стверджую: Боромир віддав би... Ти, безперечно, мудрий, але неглибокий. Є способи різні: від мережі інтриг, що плетуть маги, до безглуздих витівок дурнів. Я обізнаний краще, ніж ти вважаєш!

- Та чи багато ти знаєш?

- Досить, щоб зрозуміти, яких помилок належало уникати. Користуватися скарбом небезпечно. Однак послати його в чорну годину під опікою нетями до володінь Ворога, як це зробив ти, Мітрандіре, вкупі з моїм сином, - це верх нерозсудливості!

- А як вчинив би премудрий Денетор? [72]

- Насамперед я не дав би себе втягти в безнадійну справу. На успіх її може сподіватися лише божевільний. Скінчиться тим, що Ворог поверне собі те, що втратив, і це буде наша остаточна загибель! Дарунок належало принести сюди і помістити в найнадійніше, найтаємніше сховище. Не користатися ним без крайньої потреби, але й охороняти, щоб Ворог не дотягся до нього. Хіба що після нашого повного розгрому, але тоді нам, мертвим, вже було б усе одно...

- Правителю Гондору личить піклуватися про долю своєї країни, - сказав Гандальф. - Але є інші племена, інші землі, і життя не кінчається сьогоднішнім днем. Я бажаю допомогти усім, навіть тим, хто несвідомо став пособником Ворога...

- А до кого звернуться по допомогу ці «інші», якщо Гондор буде втрачено? Якби цей предмет був схований у глибоких підвалах моєї Цитаделі, ми могли б діяти спокійно, помірковано, не тремтячи від страху перед Тінню. А якщо ти не віриш, що я витримав би цей іспит, - ти не знаєш мене, Гандальфе!

- І все ж таки я не вірю, Денеторе. Інакше давно передав би скарб тобі на збереження, заощадивши і собі, й іншим багато марної праці. Що довше я слухаю тебе, то менше довіряю, як не міг довіряти і Боромирові. Не гнівайся! У цій справі я не довіряю навіть собі самому: мені пропонували стати охоронцем скарбу, але я відмовився. Ти, безперечно, сильний, Денеторе, але скарб швидко заволодів би тобою. Навіть закопаний під п'ятою Міндол-луїну, він палив би твоє серце, і тим сильніше, чим більше лиховісних подій відбувалося б навколо...

Очі Денетора знову зблиснули, два мудреці подивилися один на одного, і Пін відчув, як зіштовхнулися їхня воля і сила. От-от трапиться щось жахливе! Але Денетор раптом охолов, обличчя його немов зашерхло кригою. Він знизав плечима:

- Коли б я заволодів... Коли б тобі пощастило... Коли б, якщо! Порожні слова. ВІН у володіннях Ворога, і тільки час покаже, що призначено йому і нам. Чекати вже недовго. А поки що нехай кожен, хто бореться зі спільним Ворогом, зберігає надію; коли надія згине - нехай у нас забракне мужності вмерти, як належить вільним людям...

Денетор повернувся до Фарамира: [73]

- Що скажеш про справи в Осгіліаті?

- Там не вистачає людей. Тому я і послав своїх.

- Як на мене, цього все одно недостатньо. Але ж Осгіліату доведеться витримати перший натиск. Там потрібен досвідчений командир!

- Так само, як і в багатьох інших місцях, - додав Фарамир. - На жаль, брата вже немає з нами!

Він підвівся, тримаючись за спинку крісла, - так його трусило.

- Ти дозволиш мені піти, батьку?

- Ти дуже стомлений, - помітив Денетор. - Занадто швидко їхав і занадто довго пробув на затемнених землях, під владою Тіні.

- Не варто зараз говорити про це...

- Як хочеш. Поки що йди спочинь. Вранці на тебе чекають випробування важчі за нинішні.

Надворі вже стояла чорна, беззоряна ніч, коли Гандальф з Піном, що ніс смолоскип, повернулися до себе на квартиру. Ледве дочекавшись, поки зачиняться двері спальні, гобіт схопив Гандальфа за руку:

- Скажи: можна сподіватися, що Фродо врятується? Маг задумливо погладив його по голові:

- Особливих надій не було і з самого початку. Правий Денетор: тільки божевільний міг сподіватися на удачу. Але Кіріт-Унгол...

Він обірвав на півслові і підійшов до вікна, немов бажаючи простромити ніч поглядом.

- Кіріт-Унгол... - повторив він пошепки. - Жахливий вибір! Навіщо? Знаєш, Піне, коли я почув цю назву, у мене на серці похолонуло. І все ж таки дещо втішає: виходить, Ворог ступив на шлях війни, коли Фродо, безперечно, був живий і вільний. Отже, на кілька днів Око відвернеться. Я добре відчуваю тривогу і поспіх, які охопили Ворога. Він почав раніше, ніж збирався. Щось змусило його поспішати...

Хвилину Гандальф помовчав, міркуючи.

- А може... Може, допомогла твоя дурна витівка, Піне. Днів п'ять тому він з'ясував точно, що ми розгромили Сарумана і забрали палантір з Ортханку. Але ми не могли б ним користуватися потай від Ворога. Отже... Арагорн? Надходить [74] його час. Він сильний, сміливий, суворий і справедливий, він вміє вирішувати і ризикувати, коли необхідно. Так, це цілком можливо... Арагорн міг заглянути в палантір і кинути виклик ворогу. Цікаво! Ну а точно ми дізнаємося, коли прибудуть роханці - якщо не запізняться. Нас чекають важкі дні. Давай, доки є час, ляжемо спати.

- Але... - почав був Пін.

- Що? Запитуй - сьогодні можна.

- Але Горлум! Горлум за провідника у Фродо і Сема! Обраний ними шлях лякає і тебе, і Фарамира - чому?

- Цього я тобі нині не скажу. Але я давно передчував, що Фродо повинен зіткнутися з Горлумом. На щастя чи на лихо. Про Кіріт-Унгол я говорити не хочу. Та це жалюгідне створіння ще й здатне зрадити... Але подітися нікуди. Часто зрадник сам себе губить і проти волі служить добру. Буває, все буває. На добраніч, Перегріне!

Ранком місто прокинулося в сірій півімлі: замість світання настало смеркання. Бадьорість, що ожила було з поверненням Фарамира, згасла. Крилаті Примари не з'являлися, але городяни кілька разів чули, долинали з високості приглушені крики, від яких болісно стискалися серця сильних, а слабкі відкрито стогнали і плакали. Фарамир знову залишив столицю. «Відпочити не дають капітану, - перешіптувалися люди. - Намісник занадто багато жадає від молодшого сина, удвічі навантажує після загибелі старшого». І усі поглядали на північ: де ж роханська кіннота?

Фарамир виїхав не зі своєї волі. Намісник умів нав'язувати свою думку Раді, і в ці дні менш, ніж будь-коли, схильний був прислухатися до чужих думок. Рано-вранці він скликав Раду, і всі радники погодилися, що з такими незначними силами ніяких дій до приходу роханців починати не слід, а потрібно розставити воїнів по стінах і чекати.

• Предыдущая
• 18/73
• Следующая