Повернення Короля - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 29

• Предыдущая
• 29/73
• Следующая

- Отже, як ти собі уявляєш майбутнє? - спокійно спитав Гандальф.

- Все повинно залишатися, як колись, як за мого часу та за часів моїх пращурів. Я бажав би правити в добробуті, а потім віддати владу синові, котрий мав би свою волю, а не жив би за вказівками чарівників. А якщо жити так неможливо, нехай краще все пропаде. Я не бажаю ділити з кимось любов мого народу, поступатися своєю гідністю!

- Намісник, котрий передає владу справжньому королю, не втрачає ні гідності, ні любові народу, - терпляче сказав Гандальф. - Так чи інакше, ти не повинен відбирати право вибору у свого сина, доки ще жевріє надія на його порятунок!

Ці слова викликали в божевільного новий напад гніву. Притискаючи палантір ліктем до грудей, він другою рукою видобув з-за пазухи кинджал і зробив крок до Фарамира. Але Берегонд випередив його і заступив Фарамира собою.

- Ось воно як! - закричав Денетор. - Ти вкрав у меня любов сина, а тепер забираєш також і любов слуг! Але є [115] одна справа, у якій ти не насмілишся мені заважати. Я помру так, як сам вирішив. До мене! - вигукнув він. - До мене! Чи тут залишилися самі зрадники?

Двоє служників прибігли на ґанок. Денетор вихопив у одного з них смолоскип і кинувся до склепу. Перш ніж Гандальф устиг затримати його, він кинув смолоскип на дрова, і вони відразу спалахнули.

Денетор скочив на мармурову плиту саркофага, підняв свій жезл, зламав об коліно і кинув у вогонь, а сам ліг, витягнувшись і притискаючи палантір до грудей обома руками. Кажуть, що з того часу ті, у кого не вистачало сили керувати цим палантіром, бачили в ньому лише дві старечі долоні, охоплені полум'ям.

Гандальф з болем у серці зачинив двері і спустився з ґанку; за його спиною гуло могутнє полум'я. Потім Денетор нестямно скрикнув - лише один раз - і замовк назавжди.

- Так загинув Денетор, син Ектеліона, - промовив Гандальф враженим гондорцям. - І разом з ним відходить у небуття Гондор такий, яким ви його знали. Адже всьому на світі колись настає кінець, і гарному і поганому. Ми були свідками мерзенних вчинків, але ви повинні забути ворожнечу, котра роз'єднує вас, бо її викликали наклепи Ворога. Ви заплуталися в тенетах суперечностей, але не ви сплели ці тенета. Пам'ятайте, вірні слуги Денетора, сліпі у своїй покірності: якби не так звана Берегондова зрада, Фа-рамир, капітан варти Білої Вежі, був би зараз жменькою попелу. Заберіть тіла ваших злощасних товаришів, а ми понесемо Фарамира, Намісника Гондору, понесемо туди, де він вилікується або помре спокійно, якщо така його доля.

Денеторові служники довго стояли перед гробницею, немов прикуті до землі. Гандальф і Берегонд підняли ноші з Фарамиром. Пін пішов за ними, низько схиливши голову. Вже в кінці вулиці вони почули гуркіт; над гробницею Намісників клубочився дим, склепіння впало, в повітря злетіли уламки, по камінню поповзли вогненні язики. Тільки тоді служники Денетора оговталися і побігли слідом за магом до виходу з Долини Мертвих.

Проходячи крізь хвіртку, Берегонд з гіркотою глянув на вбитого вартового: [116]

- Цей свій злочин я буду оплакувати, доки живий. Але час підганяв, мене палила тривога, а він не бажав погодитися на мої вмовляння і взявся за меч... - Він дістав з кишені ключ, зачинив хвіртку і додав: - Тепер цей ключ належить Фарамиру...

- Доки намісник не одужає, замість нього правитиме Імраель з Дол-Амроту, - сказав Гандальф. - Але його тут нема, і я дозволю собі вирішувати. Прошу тебе, Берегонде, сховай цей ключ і збережи його до кращих часів!

Під ясним полуденним небом вони пройшли повз браму Цитаделі і попрямували до Дому Цілителів. Цей будинок, точніше кілька окремих будинків, прилягав до південного муру шостого кола і стояв посеред великого саду, де зеленіли галявинки з густою травою та квітами - єдиний зелений куточок у місті-фортеці. У мирний час там лікували хворих на важкі недуги, зараз головним чином піклувалися про поранених. Тут діяли жінки, що мали досвід догляду за пораненими, добре зналися на перев'язках та цілющих рослинах. Гандальф зі своїми супутниками саме заходили до саду, коли з полів Пеленнору долетіло протяжливе, сумне виття. Жахом та злобою віяло від нього, але коли воно вщухло, далеко віднесене вітром, усім стало легко та спокійно, вперше після наступу Тьми. Хмари розтанули, день засяяв на повну силу.

Одначе Гандальф, як і раніше, залишався стурбованим та сумним. Він доручив Піну з Берегондом віднести Фарамира до лікарняного приймального покою, а сам піднявся бігцем на міський мур, що прилягав до саду. Звідтіля він побачив, як Еомер схилився над нерухомими тілами, що лежали на землі. Гандальф зітхнув, загорнувся у свій сірий плащ і неквапно повернувся до саду. Там його і відшукали Пін з Берегондом. Друзі запитально дивилися на мага, навколо них уже збирався натовп. Нарешті Гандальф облишив роздуми:

- Друзі мої та ви всі, городяни і жителі Західного краю! Нині сталося багато подій печальних і не менше славних. Сталося дещо, про що ми і мріяти не могли: Чорний Вершник, вождь ворожого війська, загинув. Ви тільки-но чули його передсмертне квиління. Але за перемогу заплачено великою втратою. Уникнути цього мені завадило божевілля Денетора. Тільки сьогодні я зрозумів, як це почалося. [117]

З роду в рід намісники вважали, нібито ніхто не знає їхньої таємниці, але я здавна знав, що в Білій Вежі, як і в Ортханку, зберігався один із семи палантірів. Доки мудрість не зрадила Денеторові, він уникав користуватися ним, знаючи межу своїх сил. Але згодом намісник став самовпевненим; коли війна підійшла впритул, він зазирнув у палантір - і став жертвою підлого підступу. Після від'їзду Боромира він, мабуть, робив це все частіше. Великим був гонор Денетора, він не дав себе поневолити; але він міг бачити лише те, що Саурон вважав за потрібне показувати. Поза сумнівом, Денетор отримував і корисні відомості, але свідоцтва непереможної могутності Мордору, котрі йому весь час постачали, посіяли розчарування й безнадію в його серці, що нарешті потьмарили розум.

- А я ж голову сушив, - втрутився Пін. - Денетор якось вийшов з кімнати Фарамира, а повернувся зламаний, постарілий...

- Ми бачили дивне світло в кімнаті під дахом незабаром після того, як Фарамира було поранено, - пригадав Берегонд. - Бувало світло і раніше, люди казали, буцімто Намісник почав думкою битися з ворогом...

- На жаль, це була правда, - сказав Гандальф. - Ось у такий спосіб вдалося Сауронові невидимо вторгнутися до Мінас-Тіріту. Тому і довелося мені кинути поле битви. І я залишуся тут ще надовго; невдовзі доведеться попіклуватися не тільки про Фарамира. Я бачив з муру гірке видовище; хтозна, чи не чекають на нас ще більш сумні події. Піне, ти можеш піти зі мною. А ти, Берегонде, повинен повернутися до Цитаделі і про все доповісти командирові. Мабуть, він вважатиме за потрібне виключити тебе з гвардії. Але скажи йому - якщо він бажатиме врахувати мою думку, - що я раджу відіслати тебе сюди, ти будеш при новому Намісникові, коли той прокинеться... якщо взагалі прокинеться. Адже це тобі він повинен завдячувати, що не згорів живцем. Йди, Берегонде. А я вийду ненадовго і незабаром повернуся.

Він кивнув головою до Піна, і вони вирушили до нижнього міста. По дорозі їх наздогнав рясний дощ; він ішов та йшов, гасячи пожежі, і тільки білі клуби пару та шипіння згасаючих вогнищ супроводжували їх на вулицях Мінас-Тіріту. [118]

Вже не сльози, а смертельна знемога застилала очі Меррі, коли він наближався до розбитих воріт Мінас-Тіріту. Він не звертав уваги ані на руїни, ані на трупи. Пахло згарищем, літав попіл - багато облогових машин згоріло чи попадало до ровів; потрапляли туди і люди, і тварини. Там і тут валялися напівобвуглені туші оліфантів - несхибні лучники Мортонду вражали їх влучними пострілами в очі. На нижніх колах повітря відгонило кислим смородом пожеж. Однак прохід до брами уже розчистили, і з міста принесли зручні ноші з м'якими подушками для Еовіни. Тіло Теодена накрили златотканим покривалом. Роханці запалили смолоскипи і оточили носилки; бліді в денному світлі язички полум'я тріпотіли на вітрі".

• Предыдущая
• 29/73
• Следующая