Повернення Короля - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 51

• Предыдущая
• 51/73
• Следующая

Тієї ж миті, як Фродо, стоячи біля Колиски Перснів, надів Перстень Влади на знак володіння, у Барад-Дурі [204] сколихнулася земля і Чорний Замок здригнувся від підземель до сталевого вінця. Саурон зрозумів усе. Його Око, пробивши пітьму і тінь, звернулося до Лігвища Вогню. Миттєво усвідомив він свою помилку й осягнув задум супротивника. Нищівний гнів спалахнув у ньому, але і страх огорнув його душу, немов димна хмара. Володар Тьми почув, що доля його висить на волосині.

Розум, що так довго керував силами Тьми, забув усі військові плани, усі хитрощі, погрози, лестощі, зрадництво; заціпеніння охопило Мордор. Воєначальники розгубилися, прислужники затремтіли. Владика забув про них... Думки і воля його були прикуті тепер до Згубної Гори. На заклик Саурона назгули, примари Персня, злетіли і шумлячи крилами, загрозливо волаючи, мов вітер помчали на південь.

Сем опам'ятався і звівся на ноги. У вухах дзвеніло, кров з розбитого чола заливала очі. Навпомацки побрів він уперед і побачив дивне і страшне видовище: на краю прірви Горлум, мов навіжений, бився з невидимкою. Він то відступав, то подавався вперед, іноді нависаючи над щілиною, падав, звивався, викручувався. І безупинно, не вимовляючи ані слова, сичав крізь вискалені зуби.

Глибинні вогні розгорілися, багряні язики били без упину, наповнюючи печеру світлом і жаром. Раптом Горлум підніс свої довгі руки до рота, ікла його з брязкотом зімкнулися. Фродо закричав, і Сем побачив його - він лежав на самому краї Згубної Щілини. Горлум, кружляючи в божевільному танці, тримав у піднятій руці Перстень разом з відкушеним пальцем Фродо. Перстень сяяв і переливався.

- Мій с-скарб, мій с-скарб! С-скарб мій! - викрикував Горлум. - С-скарб, ого-го! Мій, мій, мій!

Наспівуючи, милуючись дорогоцінною здобиччю, він зробив зайвий крок, спіткнувся, на мить затримався на крайці і з диким вереском звалився у вогонь. Востаннє пролунало: «Мі-і-й с-с-с-карб!» Полум'я ревіло. Вогняні язики лизали склепіння. Земля тряслася дедалі сильніше. Гора тремтіла до самих надр. Сем кинувся до Фродо, схопив і потягнув до виходу. На порозі Лігвища Вогню він застиг, вражений. [205]

Перед ним у повітрі вихрилася гігантська хмара, а посеред неї - могутні вежі, неприступні стіни, бастіони і каземати, мости і навстіж розчинені сталеві ворота. Мить - і все зникло. Вежі й стіни надломились і впали. Здійнялися довгі спіралі диму, стовпи пари. Вони підіймалися вище і вище, і нарешті вся ця споруда важко впала, і тоді над принишклими просторами рознісся глухий гуркіт, розростаючись до оглушливого ревіння. Рівнина здіймалася хвилями, ґрунт тріскався. Ородруїн гойдався, як підрубане дерево. Блискавки голками прошивали небо. Злива хльостала землю. І в саму гущавину цієї грози, розриваючи крилами хмари, увірвалися назгули, і вир падаючих гір та бурхливого неба затягнув їх і спопелив.

- Все скінчилося, - сказав безмірно втомлений голос за спиною Сема. Фродо, блідий і змучений, знову став самим собою. Очі його були спокійні, напруга, божевілля і страх зникли. Поруч із Семом стояв колишній Фродо Торбинс, як у добрі старі дні в Гобітоні.

- Ох, пане! - крикнув Сем, падаючи на коліна. На руїнах колишнього світу він відчув чисту, сильну радість. Завдання виконано, Фродо врятований, вільний... Ох, а як же його рука?

- Але ж ви поранені! - зойкнув Сем. - Кров тече! А в мене нема чим перев'язати! Ох, краще б той негідник мені руку по плече відхопив... Але з ним усе покінчено. Його ми більше не побачимо.

- Так, - спокійно сказав Фродо. - А пам'ятаєш слова Гандальфа: «Навіть Горлум може ще тобі стати у пригоді»? Якби не він, я не знайшов би в собі сили знищити Перстень. Так що не будемо згадувати лихом Горлума. Справа зроблена, ми квиті. Я дуже радий, що ти тут зі мною, Семе: тут, в останню годину існування світу.

Навколо пагорбів кишіла мордорська солдатня. Чорна навала, мов повінь, заливала гондорську рать. Сонце світило багряно, крила назгулів плямували землю смертоносною тінню. Арагорн стояв під королівським прапором, [206] мовчазний і суворий, думки його, здавалося, витали далеко, але очі сяяли тим сильніше, чим густішою ставала ніч. Гандальф стояв на самій вершині, Тінь не торкалася його осяйних шат. Атаки насувалися хвиля за хвилею на приречені пагорби, вишуми бою, брязкіт криці й лемент зливалися у грізний гул штормового моря. Раптом Гандальф здригнувся, обернувся на північ, де ще зостався клаптик блідого чистого неба, змахнув руками і крикнув громовим голосом:

- Орли летять!

І інші підхопили:

- Орли летять! Орли!

Найманці Мордору здивовано поглядали в небо, не розуміючи, що означає це небесне знамення. До бойовища поспішав Гваїхор-Вітробій і брат його Менельтор, найчудовіші з орлів півночі, гордих нащадків прабатька Торон-дора, що звив гніздо ще в Передвічні дні Середзем'я. За ними, підхоплені дужим вітром, мчалися зграєю їхні піддані. Різко знизившись, орли накинулись на назгулів; їхні величезні крила звихрили повітря, мов ураган.

Але в цю хвилину назгули, почувши заклик Володаря з Чорного Замку, здійнялися і зникли в пітьмі над Мордором; сумнів зародився в чорних душах прислужників Тьми, нахабний сміх застряв у пащах, із тремтячих рук падала зброя, коліна підгиналися в поплічників Саурона. Владика, чия міць гнала їх у бій, чия воля годувала їх ненависть і злість, завагався, відвернувся. І вони, подивившись в очі своїх супротивників, побачили в них світло, нещадне світло, і жахнулися.

Далеко пролунали урочисті вигуки вождів Заходу; лицарі Гондору, вершники Рохану, дунадани з півночі згуртованими рядами пішли на заціпеніле воїнство ворога, прокладаючи собі дорогу вістрями списів. Але Гандальф здійняв руки і знову владно крикнув:

- Стійте! Стійте й чекайте! Настала заповітна хвилина! - І ще не встиг він вимовити ці слова, як земля заходила ходором. Вдалині, високо, вище гір зметнулася до неба чорна хмара, неосяжна, прошита полум'ям. Земля двигтіла і стогнала. Гострі вежі Мораннону, Зуби Мбрдору, надломилися й упали, могутня стіна осіла безформною купою. Чорні Ворота були стерті з лиця землі; здалека, то [207] тихіше, то голосніше, досягаючи хмар, долинув гул, гуркіт, посилений луною, немов прокотився каменепад.

- Кінець пануванню Саурона! - сповістив Гандальф. - Хранитель Персня виконав своє призначення!

Усі подивилися на південь, у бік Мордору, і багатьом здалося, начебто на тлі білястої хмари здіймається хитка чорна тінь у вінці з блискавок. Вона зависла, заповнюючи собою небо, ворушачи щупальцями, немов загрожуючи світу, лиховісна і безсила; потім сильний порив вітру зім'яв її і відніс геть. Все стихло.

Вожді Гондору схилили голови, а коли знову глянули на бойовище, ворожа армія вже бігла врозсип: сили Тьми розвіялися, мов порох під вітром. Коли гине мурашина матка, що керує всім родом, мурахи розповзаються хто куди, безпомічні і незграбні, слабшають і гинуть. Те ж трапилося і з поплічниками Саурона: орки, тролі, навчені злу звірі раптом, втративши розум, забігали, тикаючись безглуздо в різні боки. Деякі самі собі смерть заподіювали, натикаючись на власні списи чи падаючи в ями; інші, волаючи, шукали темні нори, де можна укритися від пекучого світла. Тільки люди з озера Рун і з Хараду, східні варвари і жителі півдня сприйняли падіння свого володаря і велич вождів Гондору. Ті, що давно служили Саурону і до глибини душі пройнялися ненавистю, зберігши, однак, пиху й відвагу, згуртувалися для останньої, безнадійної битви. Але інші - більшість - у паніці втікали на схід; були й такі, що, кинувши зброю, благали про пощаду.

Гандальф, полишивши Арагорна з його товаришами вирішувати воєнні справи, піднявся на вершину пагорба і голосно покликав Вітробоя. Той миттєво злетів до нього з піднебесся.

- Двічі носив ти мене, друже мій, - сказав маг. - Доведи ще раз свою дружбу, якщо твоя ласка. Я, мабуть, не став набагато важчим з того дня, коли ти відніс мене з вершини Зіракзигілу, де згоріло моє колишнє життя...

• Предыдущая
• 51/73
• Следующая