Повернення Короля - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 61
- Предыдущая
- 61/73
- Следующая
- Дякую на доброму слові, - сказав Меррі. - Кисет віддай, адже він не твій! Висип тютюн у який-небудь вузлик.
- На грабіж відповідають крадіжкою, - кинув Саруман, дав стусана Гадючому Язику, і обоє поспіхом вирушили до лісу.
- Оце так-так! - пирхнув Пін. - Грабіж! А нам не належить відшкодування за марш по роханських степах? [244]
- Шахрай, - сказав Сем. - Тютюн, бач, дорого дістався! Яким це чином він його здобув, ось що цікаво! Дуже мені щось не сподобалися його натяки на Гобітанію. Пора вже додому...
- Правильно, - визнав Фродо. - Але все ж таки треба відвідати Більбо.
- Неодмінно треба, - кивнув Гандальф. - Бідолаха Саруман! Боюсь, йому вже нічим не допоможеш. А ось він ще може нашкодити де-небудь, небагато, але відчутно!
Наступного дня вони досягай північної межі області Темнолицих. Ніхто тут не жив тепер, хоча місця були зелені, приємні. Почався вересень - золоті дні, срібні ночі. Одного чудового ранку, коли сонце випливло з молочно-білої далечіні, мандрівники, вийшовши з наметів, розбитих на невисокому пагорбі, побачили на сході три вершини, що майоріли над низькими хмарами: Карадрас, Келебділ і Фануїнхол - отже, недалеко вже були і ворота Морії. Тут затрималися на цілий тиждень: наближалася нова розлука, про яку страшно було й подумати, - Келеборну і Га-ладріелі з почтом пора було завертати на захід, щоб через перевал Багряного Рогу і Маревий Каскад спуститись до Срібної і повернутися у Лоріен. Вони поїхали кружним шляхом, бажаючи багато про що переговорити з Гандаль-фом і Елрондом; вони і зараз зволікали. Часто, коли гобі-ти давно вже солодко спали, вони допізна прогулювалися під зірками, згадуючи минулі битви й радості, радячись про майбутнє. Випадковому перехожому вони здалися б безмовними тінями минулого в спустілій країні. Для розмови вони не потребували ані жестів, ані слів: вони обмінювалися думками, і тільки блиск очей вторив плину бесіди.
Нарешті все було сказано, і вони розсталися, домовившись про побачення, коли настане час Трьом Персням залишити Середзем'я. Ельфи Лоріену в своїх чарівних сірих плащах швидко розтанули в тіні гір. Інші - ті, кому дорога лежала у Рівенделл, - стежили за ними з пагорба, поки здаля крізь ранковий туман не блиснула коротко яскрава блискавиця. Фродо зрозумів: це Галадріель на прощання послала їм світло свого Персня.
- Шкода, що не можна завітати до Лоріену, - зітхнув Сем. [245]
Настав нарешті день, коли вони досягай обриву пустища, що поросло вересом, і під їхніми ногами зненацька, як завжди, відкрилася глибока долина Рівенделлу і будинок Елронда у мерехтінні світла. Вони спустилися в долину, переправилися по мосту - а назустріч їм уже сяяли вогні і лунали пісні.
Гобіти, не умившись і не повечерявши, прямо в плащах побігли шукати Більбо. Вони застали його на самоті в кімнатці, заваленій аркушами паперу, книгами, перами й олівцями. Більбо сидів у кріслі перед каміном, де весело палахкотів вогонь. Він дуже постарів, і його увесь час хилило на сон. Почувши кроки, він розплющив очі й обернувся:
- Привіт! Ну, от і ви. Завтра в мене день народження. Ви вчасно прибули. Мені сповниться 129 років, не забули? Ще рік, і зрівняюся зі старим Туком. А якщо поталанить, то й пережену - ну, там побачимо...
Відсвяткували день народження, минали один за одним і наступні дні, а четверо гобітів майже безвилазно сиділи з Більбо в його кімнатці, звідки він виходив тільки попоїсти. У питаннях харчування він, як і раніше, був акуратний і лише зрідка міг проспати час обіду чи вечері. Сидячи біля каміна, друзі поступово переказали йому все, що запам'ятали зі своїх мандрівок. Спочатку Більбо намагався записувати, але раз у раз засинав, а прокинувшись, казав: «Дуже цікаво! Чудово! Та на чому ми зупинилися?» І доводилося повторювати з того моменту, на якому старий задрімав. Найбільше Більбо зацікавив і зворушив опис коронації і весілля Арагорна.
- Мене, звичайно, запрошували, - сказав він. - Адже я стільки років чекав цього весілля! Але коли дійшло до від'їзду, я якось не зміг вибратися: стільки роботи, та й речі пакувати ліньки...
Так минуло два тижні, і якось вранці Фродо, глянувши у вікно, побачив на землі іній; павутинки бабиного літа перетворилися на срібні мережива. І Фродо зрозумів, що настав час їхати. Погода все ще стояла рівна і тиха після найчарівнішого літа на людській пам'яті. Але вже прийшов жовтень, з дня на день можна було очікувати бездоріжжя і холодних вітрів, а шлях ще залишався неблизький. Однак Фродо поспішав не через холоди. Його підганяло тривожне нетерпіння. Та й Сем напередодні сказав йому: [246] - Побували ми далеко і бачили багато, а от не знайшли місця кращого, ніж Рівенделл. Не знаю, пане, чи вірно я висловлююсь, але тут у них начебто усього потроху: і Гобітанії, і Лоріену, і королівського двору, і придорожнього трактиру, і лісу, і лугу! А все ж таки серце моє чує: пора нам іти. Якщо казати відверто, пане, мені якось неспокійно за Діда...
- Вірно, Семе, тут є по частці від усього - крім Моря, - сказав Фродо і повторив про себе: - Крім Моря...
Того ж дня Фродо переговорив з Елрондом, і було вирішено їхати післязавтра. На їхню радість, Гандальф заявив:
- Я поїду з вами. Принаймні, до Бригори. В мене є справа до Барила.
Увечері пішли прощатися з Більбо.
- Ну, якщо треба, нічого не поробиш, - сказав Торбинс-старший. - Шкода. Мені вас бракуватиме. Так приємно, коли ви десь поруч! Але зараз мені щось хочеться спати...
Він подарував Фродо свою мітрілову кольчугу і Жало, забувши, що вже одного разу подарував їх; додав ще кілька хронік і книг з історії, написаних його рукою, тонкою в'яззю, у різні часи його життя. Томики були переплетені в червоний сап'ян і оздоблені написом: «Переклад з ель-фійської Більбо Торбинса». Сему він вручив невеликий мішечок із золотом:
- Це останні залишки скарбів дракона Смауга. Знадобляться, особливо якщо вирішиш одружитись!
Сем почервонів по самі вуха.
- Ну, а вам, молоді паничі, мені й подарувати нема чого, - сказав Більбо Меррі й Піну. - Хіба що поділитися досвідом...
І він виголосив напутню промову і закінчив дотепом у чисто гобітанському стилі:
- Та дивіться, щоб не виросли з капелюхів. Якщо й далі ростимете з такою швидкістю, розоритеся на капелюхах!
- Ти хочеш обігнати Старого Тука, чом би нам не перерости Бандобраса Бичого Рика? - пирхнув Пін.
Більбо розсміявся і витяг з кишені дві красиві люльки з перловими мундштуками, мистецьки окуті сріблом. [247]
- Згадуйте старого Більбо, пихкаючи цими люльками. їх зробили для мене ельфи, але я кинув палити... - Раптом голова його звісилася, він заснув на хвилину, потім стрепенувся: - На чому ми зупинилися? Ага, я роздавав подарунки. Що це мені нагадує?.. А, слухай, Фродо: куди подівся той перстеник, пам'ятаєш, я тобі залишав?
- Я загубив його, Більбо, голубе. Зовсім загубив...
- Шкода! - зітхнув Більбо. - Із задоволенням подивився б... Та що це я! Ти ж і в похід вирушив, щоб його позбутися! Важко все охопити, стільки тут намішано: справи Арагорна, Рада Мудрих, Гондор, вершники й оліфанти... ти і справді їх бачив, Семе?... Печери і замки, орки і... та хто ж усе це запам'ятає! Тепер я бачу, що свого часу занадто прямою дорогою повернувся з походу. Не дав мені тоді Гандальф подивитися на світ... Правда, інакше я спізнився б до продажу свого будинку і мав би з цим ще більше клопоту. Ну, добре. Зараз уже пізно, та й взагалі куди зручніше слухати про ці дива, сидячи тут. По-перше, тут дуже затишно, а по-друге, ельфи завжди поблизу. Чого ж мені ще?
- Предыдущая
- 61/73
- Следующая
