Повернення Короля - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 9

• Предыдущая
• 9/73
• Следующая

- Не встигнемо. Не можна милуватися красою поспішаючи. Я ж пообіцяв, побуваємо там обов'язково... якщо злагода повернеться до нашого краю. Зараз уже майже обід, а там, мені сказали, відразу рушаємо.

Меррі зліз з постелі, широко позіхаючи. П'ять годин сну йому було мало, настрій не поліпшився. Всі навколо готувалися до справ, у яких він нічого не тямив. Меррі було соромно за свою нікчемність, та Піна кудись забрали, і пояснити, що до чого, було нікому.

- А де Арагорн? - спитав Меррі, одягаючись.

- Нагорі, в залі донжону. З ранку пішов туди і зачинився з Хальвардом. Навіть не лягав відпочити. Якась думка його бентежить...

Меррі накинув сірий плащ, і вони пішли утрьох до зламаної брами Гірського Рогу. Надворі під навісом троє дунаданів чистили коней. Леголас посміхнувся їм здаля, ті відповіли ґречним уклоном.

- Дивний народ, - зауважив Гімлі. - Могутні, поважні... Роханці проти них - справжні діти; але які ж вони суворі! Обличчя обвітрені, і весь час мовчать...

- Але коли щось кажуть, то доброзичливі та чемні, як і сам Арагорн, - відізвався Леголас. - А на братів Елада-на та Ерлоїра ти звернув увагу? Які вони величні й достойні - справжні ельфи!

- А яким чином вони сюди прибули, Леголасе, ти не чув? - спитав Меррі.

- В Рівенделлі довідались, що Арагорн у Рохані і йому потрібна допомога. Але звідки прийшла звістка, ніхто до пуття не знає. Я гадаю, це Гандальфова справа.

- Скоріше Галадріелі, - заперечив Гімлі. - Володарка Лоріену читає в серцях! Ех, чому ми не забажали й собі по загону наших родичів? [36]

Вони вийшли за ворота; ельф зупинився, подивився на північ, на схід, і його ясні очі потемнішали.

- Я не певен, що мої змогли б прибути, - тихо сказав він. - Війна сама йде їм назустріч, якщо вже не прийшла...

Розповідаючи про події, які відбувалися під час тієї страшної ночі й переможного ранку, друзі підвели Меррі до свіжих курганів, піднялися на вал і показали Хельмів Луг. Смертний Пагорб стояв там, чорний і мертвий, а в зеленому дерні ще не зникли відбитки ніг уорнів. Темнолиці горяни й воїни Гірського Рогу працювали на валу, на зруйнованій перемичці і в полі, але все здавалося напрочуд спокійним - Хельмів Яр відпочивав після бурі. Коли настав час обіду, друзі повернулися до замку й сіли разом з усім товариством до столу у великій залі.

Побачивши Меррі, ярл підізвав його і посадив поряд із собою.

- Тут не так затишно, як хотілося б, - мовив він, - набагато гірше, ніж на Золотому Дворі, і приятеля твого бракує, але завтра в Медусельді буде не до свят, і хтозна, коли там ще накриють столи для святкового бенкету... Тож веселімося! Пригощайся, їж, пий, і давай поговоримо, поки ще є час. А потім поїдеш зі мною.

- З вами? - радісно посміхнувся Меррі. - Це чудово! - (Яким доречним було добре слово ярла!) - Хоча я поки що тільки плутаюся у всіх під ногами... але готовий зробити все, що в моїх силах.

- Я в тому певен, - посміхнувся Теоден. - Я приготував для тебе чудового поні. Він пройде гірськими стежками ліпше, ніж будь-який кінь. А наш шлях йде напрямки через гори, по дорозі заїдемо до Дунхаррану, де нас чекає Еовіна. Якщо бажаєш, будеш моїм зброєносцем. Еомере, чи знайдеться таке спорядження, що його можна припасувати на гобіта?

- Тут великих запасів нема, - відповів Еомер. - Легкий шолом, напевне, знайдемо, а з кольчугою та мечем буде складніше.

- Меч у мене є, - схвильовано сказав Меррі і, зіскочивши з лави, витягнув вірний клинок з піхов. Любов до цього сильного й лагідного старого стиснула його серце, й він, опустившись на одне коліно, поцілував руку Теодена. [37]

- Дозволь Меріадоку з Гобітанії служити тобі

- Залюбки, - відповів ярл і поклав свої міцні старі руки на кучеряву голову гобіта. - Благословляю тебе, Меррі, зброєносцю Медусельду. Підіймись, візьми свій меч і носи його щасливо!

- Відтепер ти - мій батько! - мовив Меррі.

- На жаль, ненадовго, - ледь чутно відгукнувся Теоден.

Потім вони почали їсти й бесідувати, поки Еомер не нагадав:

- Година, призначена для від'їзду, наближається, володарю. Чи не час вже давати сигнал збору? І до речі, де Арагорн? Його місце порожнє, він нічого не їв!

- Кличте його, - наказав Теоден. - І сурміть загальний збір. Час рушати.

Ярл зі своїми супутниками вийшов на луг. Людей зібралося багато, в Гірському Розі залишився тільки невеликий гарнізон, більшість вирушала до Едорасу. Багато хто вже сідав на коней. Тисяча списоносців уже виїхала вночі; ще півтори тисячі рушали разом з ярлом - майже всі воїни Західного долу.

Трохи осторонь чекали мовчазні Слідопити, готові до походу, зі списами, луками й мечами; каптури сірих плащів були накинуті на шоломи. Коні в них були міцні, з жорсткими гривами. Привели вони також коня і для Арагорна, звали його Роггерін. Ні золота, ані інших прикрас не було на його збруї. Та й самі дунадани не носили ніяких прикрас, окрім срібних променистих зірок на плащах замість пряжки.

Ярлу підвели Сніжногривого, Меррі всівся на поні на ім'я Малюк. Нарешті з брами з'явився Еомер, а за ним виїхали Арагорн, Хальвард із загорнутим древком і двоє високих струнких воїнів з юними обличчями, на яких, однак, відбивалась віковічна мудрість. Елрондові сини були схожі між собою як дві краплі води, обидва з темним волоссям, з тонкими суто ельфійськими рисами, сіроокі, вбрані в блискучі кольчуги та сріблясті плащі. Гімлі з Ле-голасом вийшли слідом за ними. Але Меррі не міг відвести погляду від Арагорна, так його вразили зміни - немов багато років промайнуло над його головою за одну ніч. Обличчя його було похмуре, сіре й зморене. [38]

- Серце моє розривається від сумнівів, володарю, - сказав він, підійшовши до Теодена. - Мені переказали дивну пораду. Нові негаразди загрожують здалеку. Я довго думав і тепер повинен змінити наші плани. Скажи, скільки часу потрібно, щоб дістатися до Дунхаррану?

- Зараз майже друга година опівдні, - прикинув Еомер. - Через три дні ми підійдемо до Городища, ще за добу відбудеться загальний збір. Швидше не встигнемо, бо треба зібрати усі сили країни.

- Три дні, - промурмотів Арагорн. - Збори тільки почнуться. Нічого не вдієш...

Він підвів голову, напевно, прийнявши якесь рішення, і обличчя його проясніло.

- Тоді, володарю, дозволь мені з моїми товаришами відокремитись та піти своїм шляхом, не ховаючись більше. Час таємності для мене минув. Я повинен пройти на схід найкоротшим шляхом, і тому я піду Стежиною Мерців.

- Стежина Мерців! - здригнувся Теоден. - Навіщо? Еомер зблід і широко розплющив очі.

- Якщо ця стежка існує, вона починається в Дунхар-рані, - додав Теоден. - Але ніхто з живих не пройде нею!

- Горе мені! - похмуро мовив Еомер. - Арагорне, друже мій, ми сподівались битися пліч-о-пліч, але якщо ти підеш по тій Стежині, ми більше не побачимось!

- Цей шлях я обрав і не зверну з нього. Але ми ще зустрінемося на полі битви, Еомере, навіть якщо всі привиди Мордору стануть між нами.

- Роби, як знаєш, володарю мій Арагорне, - відповів Теоден. - Хтозна, може, тобі судилося торувати шляхи, заборонені для інших. Розлучення гірке, без тебе ми втратимо багато, але я мушу їхати не зволікаючи. Прощавай!

- Прощавай, володарю. Ти йдеш назустріч великій славі. Прощавай і ти, Меррі. Леголас та Гімлі знову йдуть зі мною на полювання, але я залишаю тебе в надійних руках.

- До побачення! - тільки й зміг промовити Меррі. Змісту розмови він не зрозумів. Погано бути маленьким і нетямущим! Ще більше, ніж раніше, йому бракувало Піна з його веселою й завжди життєрадісною вдачею. Коні роханців [39] ханців нетерпляче переступали ногами. Хоча б уже скоріше поїхати...

Теоден кивнув Еомеру, той підняв руку й вигукнув: «Уперед!» Роханці рушили по греблі, перетнули вал, Хельмів Луг, а через милю з гаком їх поглинуло підгір'я. Арагорн під'їхав до валу і стежив за загоном, доки він не зник за рогом. Потім сказав Хальварду:

- Ось поїхали троє з тих, кого я люблю, і найменшого - аж ніяк не менше за всіх. Як спокійно пішов Меррі назустріч невідомій долі! А втім, навіть знаючи свою долю, він би не повернувся...

• Предыдущая
• 9/73
• Следующая