Ворошиловград - Жадан Сергій - Страница 23

• Предыдущая
• 23/72
• Следующая

— Я б купив собі будинок. В Африці.

— Навіщо тобі будинок в Африці?

— Завжди хотів жити в країні, де немає расизму.

— Ясно, — кивнув Ернст. — А знаєш, що б я зробив?

— Що?

— Я б купив літак, Германе. І відновив би авіаперевезення.

— Для чого? — не зрозумів я.

— Для того, що я можу щасливо прожити в місті, де є расизм. Але в місті, де немає авіації, жити я не можу.

— Хіба це так важливо?

— Розумієш, — Ернст усе сильніше перехиляв каністру, аби наповнити посуд, — річ не в авіаперевезеннях як таких.

Взагалі, якби не я, все це господарство, — він повів рукою навколо, — давно б уже викупили. Асфальт розорали б і засадили все кукурудзою. Все, Германе, ти розумієш, усе, що тут будували, вони б засадили кукурудзою!

— Чому ж вони досі цього не зробили?

— Тому що це і досі державна власність. Але повір, тільки мене звільнять, вони все це почнуть скуповувати.

Тому що їм нічого не потрібно, крім їхньої кукурудзи, ти розумієш? — Ернст помітно сп'янів, говорив нечітко, проте проникливо. — їм і літаки потрібні, лише аби доглядати за кукурудзою. Вони не люблять авіацію, Германе. А для мене літаки — це не просто професія. Знаєш, я з дитинства мріяв про небо, я школярем малював у зошитах моделі, які мчать десь там, над нами, вгорі. Згадай, Германе, ми ж усі в дитинстві хотіли стати авіаторами, хотіли літати, дістатися неба! Нас же всіх називали на честь космонавтів, чувак!

— Особливо тебе.

— Та ладно, — відмахнувся він. — І що сталось із нашими мріями? Хто відібрав у нас наші квитки на небеса?

Чому нас загнали на ці задвірки, я тебе питаю?! — Ернст нервово повів головою і замовк. Я теж мовчав, не знаючи, що відповісти. Зрештою, він знову заговорив. — Для мене це справа принципу. Я хочу відновити авіаційні перевезення в цьому місті, де всі виявились слабаками й засранцями і дозволили нагинати себе різним мудакам. Можна сказати, це справа всього мого життя.

— Добре, — я намагався якось його підтримати. — А танк навіщо?

— Германе, ти історик?

— Історик.

— Скажи, скільки рейх устиг випустити тигрів?

— Яку модель?

— Без різниці.

— Майже півтори тисячі.

— Точно, — зрадів Ернст. — Тисячу триста п'ятдесят п'ять, якщо бути точним. По-твоєму, це багато?

— Мало, — подумавши, відповів я.

— Дуже мало, — погодився Ернст. — А знаєш, скільки їх уціліло до наших днів?

— Штук сто, — сказав я навмання.

— Шість, Германе, всього шість штук. І скільки, потвоєму, сьогодні буде коштувати тигр?

— Мільйон?

— Мільйон. Не менше мільйона.

— І ти знаєш, де його знайти? — намагаючись приховати сумнів, запитав я.

— Не знаю, — відповів Ернст. — Але десь він точно є.

Я його відчуваю. Коли-небудь я витягну його, і тоді клав я на всіх цих бізнесменів, котрі скуповують металолом по колгоспах. Продали авіацію, засранці, — він знову налив.

Лише тепер я побачив, наскільки він п'яний. Тому навіть сперечатись із ним не хотів. Зрештою, подумав, чому б і не авіаперевезення. Не найгірша мрія для людини, яка живе в колишній їдальні.

— Добре, Германе, — знову заговорив Ернст. — Час працює на нас. І взагалі, — почав він про щось інше, — історія нас нічому не вчить. Ти уявляєш, що таке танкова війна? Це велике переселення народів. Ось уяви собі цих простих німецьких механіків, молодих хлопців, більшість із яких уперше вибрались так далеко від батьківського дому.

Скажімо, ти народився й виріс у невеликому німецькому містечку, ходив там до церкви, до школи, спізнав перше кохання, без особливого інтересу слідкував за політикою, за зміною канцлера, скажімо. Потім почалась війна і тебе забрали до війська. Там ти пройшов підготовку й став танкістом. І почав просуватись на Схід, усе далі й далі в східному напрямку, перетинаючи кордони, займаючи чужі міста, нищачи ворожу техніку й живу силу супротивника.

Але всюди, ти розумієш, всюди це були приблизно такі самі міста і такі самі краєвиди, як у тебе на батьківщині.

І люди, за великим рахунком, ну, якщо не рахувати комуністів та циган, теж були такі самі, як у тебе на батьківщині, і жінки були так само красиві, а діти так само безпосередні та безтурботні. І ти займав їхні столиці, не особливо переймаючись тим, що на тебе чекає далі і куди назавтра проляже твій шлях. І ось таким чином ти пройшов Чехословаччину, потім Польщу і зрештою в'їхав своїм танком сюди, в країну розвиненого соціалізму. І спершу все йшло гаразд — блискавична війна, стратегічний геній твоїх генералів, швидке просування на Схід. Ти навіть більшменш безпроблемно перетнув Дніпро. І тут починається найгірше — несподівано ти потрапляєш у таку місцевість, де зникає все — і міста, і населення, й інфраструктура.

І навіть вороги кудись зникають, у цій ситуації ти навіть їм тішився б, але вони теж зникають, і чим далі на Схід ти рухаєшся, тим тривожніше тобі стає. А коли ти врешті потрапляєш сюди, — Ернст широко обвів рукою повітря навколо себе, — тобі взагалі стає моторошно, тому що тут, за останніми парканами, варто від'їхати триста метрів від залізничного насипу, закінчуються всі твої уявлення про війну, і про Європу, і про ландшафт як такий, тому що далі починається безкрая порожнеча — без змісту, форми й підтексту, справжня наскрізна порожнеча, в якій навіть зачепитись немає за що. А з того боку порожнечі — Сталінград. Ось така танкова війна, Германе, — закінчив Ернст і необережно перевернув каністру.

Надвечір він випровадив мене до воріт. Погано тримався на ногах, проте дивився на мене змовницьки, очевидно розумів, що йому вдався цей трюк із танками та вином, і ця розповідь про порожнечу йому теж удалася, зерно сумніву потрапило до мого серця, і тепер лишалося чекати, коли воно визріє й почне плодоносити. Ернст поплескав мене по спині й випхав за браму. Я роззирнувся. Дорога до траси тонула в сутінках, зорі на воротах поглинув вечірній морок. Раптом в обличчя вдарило різке світло, я прикрив очі долонею. Віддалік стояв чорний джип. Я рушив до нього.

Вино повнило всю цю пригоду відчуттям безтурботної небезпеки, схожої на ту, яку людина відчуває, сідаючи на чортове колесо — навіть якщо тебе знудить на висоті, сваритись ніхто не буде, оскільки це парк культури та розваг, а ригання з чортового колеса — це якщо й не культура, то в будь-якому разі — розвага. Я підійшов. Відчинив задні дверцята. Без запрошення вліз досередини. На широкому сидінні напівлежав здивований Ніколаіч, певно, його заскочила моя податливість і та легкість, з якою я заліз до їхнього джипа. Втім, він швидко опанував себе й розтягнув обличчя в радісну посмішку.

— Германе! — затягнув ввічливим голосом.

Але я не дав договорити й по-братськи стиснув маленького Ніколаіча в обіймах, усім своїм виглядом показуючи, як це здорово, що вони мене знайшли. Вино грало безпосередньо в моїх мізках.

Ніколаіч ще більш розгубився. Мабуть, він інакше уявляв собі нашу сьогоднішню зустріч, і готувався до довгої неприємної розмови, а тут раптом така щирість і відсутність будь-яких комунікативних бар'єрів, тож він розгубився.

— Ми шукали вас, — сказав нарешті. — Ну що, поїхали? — додав, відсуваючись від мене в куточок.

— Поїхали, — безпечно сказав я.

— Двері! — крикнув мені Коля з водійського крісла.

— Іди на хуй, — так само безпечно відповів я йому.

Запала мовчанка. Ніколаіч стиснувся в клубок, Коля сопів за кермом, я дружньо посміхався, намагаючись показати, як я втішений, що вони мене знайшли.

— Коля! — не витримав Ніколаіч.

Коля мовчки виліз із машини, обійшов джип і злісно хряснув дверцятами з мого боку. Сів за кермо, і ми рушили. Виїхали на трасу, повернули в бік міста. Це був добрий знак, значить, вони не збирались прикопати мене в кукурудзі прямо тепер.

— Як справи? — заговорив Ніколаіч.

— Прекрасно, — відповів я. — Переграли вчора газовиків.

— Серйозно? — насупився він. — Коли додому?

• Предыдущая
• 23/72
• Следующая