Ворошиловград - Жадан Сергій - Страница 60
- Предыдущая
- 60/72
- Следующая
— А що за ним дивитись?
— Він якийсь дивний останнім часом. Старіє, мабуть.
— Мабуть, — не заперечував я.
— Будь коло нього, добре?
— Добре.
— І сам бережись, — попросила Ольга.
— Та ладно. Що може трапитись?
— Сподіваюсь, нічого, — відказала вона. — Почитай мені, — попросила раптом.
Я підняв з підлоги книгу. Був це якийсь посібник із бухобліку. Сторінки були щедро залиті кавою й покреслені олівцем, ніби хтось хотів переписати все заново.
— Щось цікаве? — запитав я Ольгу.
— Взяла, що було в офісі, — пояснила вона.
— О, — згадав я, — мені тут пресвітер якусь книгу передав. Хочеш, її почитаю?
— Пресвітер? — негайно напружилась Ольга, проте швидко заспокоїлась чи зробила вигляд, що заспокоїлась. — Ну, давай. А що за книга?
Я дістав із кишені куртки передану Тамарою книгу. Була вона обгорнута сірим цигарковим папером. Сторінки були зачитані й пожовклі, деякі взагалі відклеїлись і постійно випадали. Загалом видно було, що книгою користувались часто і не надто охайно, можливо, навіть перечитували й робили закладки, брали з собою в дорогу, але ніколи й ніде не забували. А називалась вона взагалі химерно:
«Історія і занепад джазу в Донецькому басейні». Я погортав жовті сторінки.
— Не знаю, — сказав, — чи буде це цікаво. Може, краще почитаємо про бухоблік?
— Бухоблік мені в печінках сидить, — сказала Ольга. — А про що твоя книга?
— Про історію та занепад джазу. В Донецькому басейні.
— Хіба там був джаз? — здивувалась вона.
— Схоже, що був.
— Ну давай, — погодилась Ольга. — Тільки читай зсередини, так цікавіше.
Була пообідня пора, жовтневе сонце, здавалось, укінець заплуталося серед яблуневого листя, і промені його рухались підлогою, мов водорості в прозорій воді. Я подумав, що ми з Ольгою вже були разом у лікарняній палаті, і тоді все закінчилось якось незрозуміло, вірніше — і не закінчилось ніяк, усе триває аж до сьогодні і триватиме ще невідомо скільки часу. Ольга зручно умостилась на лікарняних подушках, дивлячись кудись повз мене, кудись туди, де на білій стіні рухались повільні яблуневі тіні.
І я почав читати зсередини.
Розвиток джазу в Донецькому басейні традиційно супроводжувався голосними подіями та скандальними подробицями.
Очевидно, саме скандальність та нарочита алогічність більшості з них пояснюють майже цілковиту відсутність більшменш серйозних досліджень, що стосувалися б становлення джазу в промислових регіонах Півдня тодішньої Російської імперії. Історія, що тут наводиться, є особливо дивною та не до кінця вивченою. Стосується вона малодосліджених до сьогодні гастролей квартету сестер Абрамз навесні та влітку 1914 року. Але розповідь слід, вочевидь, почати не з самих гастролей, а з подій, що їм передували. Стались вони в громадах методистської церкви Чикаго. При одній із чиказьких церков функціонувала їдальня для безпритульних, із якою напряму був пов'язаний місцевий осередок Анархістського Чорного Хреста — благодійної організації, створеної для підтримки ув 'язнених анархістів, передусім у царській Росії. АЧХ займався збором фінансової допомоги для каторжан, наймав адвокатів для захисту членів анархістських гуртків, передавав до Європи пропагандистську літературу. Саме в цій їдальні взимку 1913 року і сталася зустріч активістів АЧХ, батька й сина Шапіро, з чорношкірими сестрами Абрамз — Глорією та Сарою, котрі на той час тісно співпрацювали з методистською церквою, співаючи в церковному хорі.
Глорія та Сара Абрамз увійшли до історії північноамериканського джазу як одні з найбільш відомих та оригінальних виконавиць спірічуелз. Великою мірою саме завдяки їм спірічуелзи з суто конфесійного церковного вжитку потрапили на велику сцену. Родина Шапіро відразу ж зацікавилась можливістю тісної співпраці з сестрами, маючи на меті використати популярність співачок у партійних інтересах.
Після довгих умовлянь, погроз та підкупів старшому із родини, Леву Шапіро, вдалося схилити сестер до співпраці. План був простий: організувати гастролі хору сестер Абрамз на Півдні Російської імперії, у промисловому районі Донбасу, з метою розповсюдження серед робітників анархістської літератури та передачі місцевим анархістським осередкам великої грошової суми, призначеної на розвиток революційної діяльності. Спочатку сестри рішуче відкинули саму можливість співпраці з емігрантськими анархістськими колами.
Проте Леву Шапіро вдалося спокусити молодшу із сестер, Сару, і, опинившись під загрозою церковного відлучення, Глорія та Сара погодились на участь у цій сумнівній операції та зобов 'язались узгодити всі конфесійні нюанси з керівництвом церкви.
Церковна адміністрація чиказьких методистів радо сприйняла ініціативу сестер щодо розповсюдження методистських ідей серед промислового пролетаріату Донбасу та німецьких колоністів Півдня Росії. Тож заручившись необхідною їм підтримкою, сестри почали збиратись.
— І ще, знаєш, — раптом перебила мене Ольга, котра до цього уважно слухала, — що я забула тобі сказати? Що мене завжди дивувало в них усіх, в старших? Вони завжди тримались разом. Навіть дивно. Я пам'ятаю ще з вісімдесятих, ми були молодшими, і вся ця компанія — Шура, Ернст, вони нас до себе не підпускали, не хотіли мати через нас проблеми. Я пам'ятаю, одного разу Ернста взяли за торгівлю джинсами.
— Джинсами?
— Ага. Він брав фірмові джинси, розрізав їх навпіл, запаковував і продавав кожну частину окремо. До речі, — додала Ольга, — з точки зору бухобліку — гарний бізнес.
— І що?
— Ну, вони його потім викупили. Не кинули. Мені здається, в них і проблеми постійно через це, що вони не кидають один одного. Тримаються разом, відбиваються.
Скількох із них уже немає, більшість навіть до сорока не дожили. Думаю, якби кожен із них був сам за себе, їм було б значно простіше.
— Думаю, не тільки їм.
— Угу, — погодилась Ольга. — Ну читай, читай.
У березні 1914-го пароплавом Російсько-Малоазійського пароплавного товариства «Месопотамія» сестри вирушили з Північно-Американських сполучених штатів. Компанію сестрам у їхній духовній місії склали їхня давня подружка, ірландка за походженням Варвара Керрол, та мексиканська співачка, активістка методистської церкви Марія де лос Мерседес, котра зголосилась плисти з сестрами, тікаючи від переслідувань церковної адміністрації, що звинувачувала Марію в привласненні коштів, переданих на церкву парафіянами. Пароплав, на якому квартет рушив через океан, використовувався фірмою переважно для перевезення через Атлантику російських емігрантів, котрі місяцями жили в портах Криму та Приазов 'я в очікуванні свого рейсу. Назад, до Євразії, пароплави товариства повертались напівпорожні, що спричиняло зростання недекларованих перевезень та тісний зв'язок команд більшості суден із криміналом.
«Месопотамію», команду якої складали переважно греки та цигани, ще в Нью-Йорку частково навантажили м 'ясними консервами, мануфактурою та мішками з письмовою кореспонденцією. Окремим вантажем провозили партію фонографів, що користувались на той час у Східній Європі неабияким попитом.
Сам пароплав давно потребував капітального ремонту й належав до найбільш старих суден товариства. Розрахований він був на перевезення ста пасажирів першого класу та близько півтисячі емігрантів. Сестри поселились у порожніх від товару трюмах, рідко підіймаючись нагору і майже не контактуючи з командою. Слід сказати, що матроси, котрі отримали за перевезення жінок доволі серйозну суму, все одно ставились до своїх пасажирок насторожено, коли б не сказати — вороже.
За словами молодшої з сестер Абрамз, Сари, подорож видалася складною та безкінечною. Пароплав важко перекочувався через зелену березневу Атлантику, глухо видзвонюючи напівпорожньою утробою. Від самого Нью-Йорка за ними летіли чайки, ніби відчуваючи легку здобич. Греки відстрілювали птахів із револьверів, і вони падали в холодну воду, тонучи у хвилях, моє білі троянди. Сестри перестрашено зачинялись у великих, як спортивні зали, трюмах, слухаючи постріли й пошепки виспівуючи свої спірічуелзи.
- Предыдущая
- 60/72
- Следующая
