Ворошиловград - Жадан Сергій - Страница 68

• Предыдущая
• 68/72
• Следующая

— Ти що? — загрозливо повторив Травмований.

— Ей, ти, мудило! — раптом закричав Паша. — Прибери пушку, тобі сказали.

Думаю, він зреагував на мудила. Надто сильно стискали цю пружину десь у нього всередині, надто довго він стримувався, тож врешті механізм спрацював, пружина різко вилетіла, зриваючи запобіжники, і щойно Травмований зробив ще один, ледь помітний крок, як пролунав постріл. Шура схопився за бік. Хтось із наших відразу ж кинувся до Ніколаіча, вибиваючи йому з рук Макарова і валячи його лисиною на теплий асфальт. Інші кинулись піднімати Шуру. Він важко осідав у їхніх руках. Його теж поклали на асфальт поруч із Ніколаічем. І Паша розстебнув йому вітрівку, добираючись до рани, і хтось побіг за аптечкою, а хтось кинувся викликати швидку, і трактористи пострибали вниз і нависли над усіма, теж намагаючись чимось допомогти, і Ернст нервово щось кричав мені, щось пояснював, показуючи кудись у місто, і я навіть автоматично щось йому відповідав, погоджуючись із ним, хоча насправді стояв, дивився на темну кров, що витікала з-під Травмованого, і повторював про себе одне й те ж: невже він помер? Невже він справді помер?

Колись, багато років тому, що це було? Це був, знову ж таки, серпень. Пізній серпень із гарячими вечорами, що повільно остигали, як фури на стоянках. Це був чи не останній для нас навчальний рік, у нас уже з'явились погані знайомства та шкідливі звички, ми вже були цілком дорослі, але так само проводили довгі вечори на ріці, зовсім по-дитячому. Тоді особливих розваг у місті й не було, зрештою, як і тепер. Не пам'ятаю вже, чому ми попхались тоді до мосту. Зазвичай ми валялись на пляжах, де ріка була повільною та мілкою. Але того серпневого вечора все було особливим — і вода була особливо темною та глибокою, і ми були по-особливому безтурботні, і сонце відкочувалось від нас особливо швидко. Ми поспішали до мосту, доки ще зовсім не стемніло. Міст був дерев'яний і хисткий, ми вибирались на його поручні й стрімко пірнали в темно-жовту від піску воду. І так до безкінечності.

І вже коли темінь під мостом стала бузковою і густою, мов чорнило, ми почали збиратись, натягуючи одяг на мокрі тіла. А коли всі зібрались, обтрушуючись та взуваючи на ходу кросівки, Гія, який учився з нами лише рік, сказав, мовляв, почекайте, ще один раз, і підемо. Ніхто не заперечив, Гія стягнув футболку, котру вже встиг перед цим одягнути на мокрі плечі, заскочив на поручні й стрибнув униз — у жовто-бузкову порожнечу.

Спочатку ми кликали, гадаючи, що він просто десь сховався. Потім, злякавшись, пострибали за ним, пірнаючи в темряві й намагаючись бодай щось розгледіти під важкою водою. Проте щось розгледіти було неможливо, і доки хтось із нас побіг у місто за допомогою, ми стояли вздовж берега, тримаючи в руках ліхтарики, що били по ріці яскравими спалахами. Ріка перетікала повз нас, хвилі зникали в темряві. І десь там, під водою, зависав тепер Гія, і тіло його поверталось за течією, наче водорості.

І не бажаючи вірити в найгірше, вперто відмовляючись вірити в те, що сталося, ми тихо, про себе, повторювали, вдивляючись у відблиски на воді: невже він помер? Невже він справді помер?

— Ти давно його знав, Гєра?

Трава густо росла лікарняним садом, ховаючи в собі яблука, недопалки та зужиті шприци. Іноді в ній завмирали обережні й недовірливі коти, дивлячись проти сонця своїми зеленими очима. Іноді прочинялось вікно палати, і якийнебудь доходяга хапливо курив, чекаючи обходу, а дочекавшись, вибивав недопалок пальцем, і той летів у жовту траву, мов штучний супутник землі. Де-не-де росли старі, оббиті вітром яблуні. В глибині, коло цегляної лікарняної стіни, стояла принесена з вулиці лава. На ній вечорами збирались хворі, курили, пили кріплені вина й розповідали цікаві випадки зі свого життя. Тепер тут сиділи ми з пресвітером. Він щойно ходив до лікаря, розпитував про Травмованого, хоча розпитувати вже не було чого. Тепер, повернувшись, переповів мені все в загальних рисах і чекав, що я скажу. Сказати мені не було чого. Травмований помер так несподівано, що я все ще продовжував говорити про нього в теперішньому часі. Пресвітер не поправляв.

А потім запитав:

— Гєра, ти його давно знав?

— Ну, як давно, — почав пригадувати я. — З дитинства.

Він старший за мене, з ним мій брат більше товаришував.

Вони грали в одній команді. А потім я з ними теж грав.

— Він добре грав?

— Краще за всіх. Розумієш, Петя, — сказав я пресвітеру, — це я не тому говорю, що він помер. Він справді добре грав.

— А ти?

— А я не дуже, — чесно признався я. — Мені чогось не вистачало. Можливо, швидкості. Можливо, злості. Але кубок ми з ним виграли.

— Коли це було?

— В 92-му. Перед тим вони вже його вигравали, без мене. Так що для них це було не вперше. А ось я страшенно перся. Уявляєш — виграти кубок?

— А я, — відповів на це пресвітер, — у 92-му на дурці сидів.

— Як це — на дурці?

— Ну, як на дурці сидять? Довго і неспокійно. У мене проблеми були з наркотиками. Ну, сестра мене й здала, думала, мене там вилікують.

— І як, вилікували?

— Ні, не вилікували. Я сам вилікувався. Але потрібно було добре постаратись. Навіть до секти якоїсь потрапив, прикинь.

— Ну, і як ти вилікувався? Через молитви?

— Які молитви? — засміявся священик. — Хімія, Гєра, хімія. В цьому житті одні наркотики завжди витісняються іншими. Одним словом, я сам не розумію, як зіскочив.

Але зіскочив.

— Ну, а все-таки — що з молитвами?

— Та нічого, молитви тут ні до чого. Загалом, справа не в церкві.

— А в чому?

— В тому, що в мене є вони, а у них є я. Ми всі разом, розумієш? Я тобі зараз розповім. — Він дістав із кишені піджака телефон Травмованого, який тримав тепер у себе.

Відімкнув його й відклав убік, мовби збираючись розповісти щось направду важливе. — Знаєш, що ламає більшість наркоманів? Те, що кожен із них сам по собі. Ну, ти, мабуть, і сам це знаєш. Звідси всі ці способи колективної терапії, які іноді дають результат. Але що стосується мене, то я завжди ставився до колективної терапії скептично.

Знаєш чому? Тому що я доросла людина, я звик відповідати за свої слова та вчинки. І коли я вирішив зіскочити, я перш за все подумав: значить, так — жодної колективної терапії, жодних анонімних алкоголіків. Вся ця отрута тече саме моїми венами й перекачується через моє серце, і ніхто не дасть мені покористуватись своїм, правильно? Тому я відразу відмовився від усіх цих хорових співів. Я просто переконав сам себе, що здатен упоратись із власним життям, що нечесно перекладати на когось відповідальність за свої помилки. Такі, знаєш, романтичні соплі, котрі лише ускладнювали проблему. Але, Гєра, я тепер напевне знаю, що потрібно було пройти крізь ці газові камери, щоби реально оцінити власні сили й власні можливості.

А можливості у нас, Гєра, мінімальні. Інша річ, що навіть ними ми зазвичай не користуємось. Але тим не менше.

В якийсь момент я таки зіскочив. І ось тоді зрозумів, що насправді нічого не змінилось, що життя — це виснажлива, Гєра, щоденна боротьба зі своїми залежностями. І що це лише питання часу, коли саме я знову зірвусь, розумієш?

Адже головне — не зіскочити, головне — утриматись потім.

І ось тут уже без колективної терапії в ім'я Господа — ніяк.

Знаєш, це справді велика удача, що я сюди потрапив. Для мене удача, розумієш? Вони всі ставляться до цього простіше, а ось я знаю, що без них я би не вискочив.

— Ага, значить, усе-таки цілюща сила Біблії?

— Та ні, ти не зрозумів. Я хочу сказати, що є речі, важливіші за віру. Це вдячність і відповідальність. Я до церкви, насправді, випадково потрапив. Просто мені взагалі не було куди йти. Не до сестри ж повертатись, щоби вона мене знову на дурку здала. Вибору в мене особливого не було. Але з церквою в мене теж не відразу склалось.

Просто церква не церква, але ніхто, крім тебе самого, не вирішить за тебе твої проблеми. Одним словом, я відчував, що надовго там не залишусь, що рано чи пізно святі отці мене звідти попруть із моїми звичками. Та й вони це знали, просто не говорили вголос. І ось тоді мене прислали сюди.

• Предыдущая
• 68/72
• Следующая