Ворошиловград - Жадан Сергій - Страница 72

• Предыдущая
• 72/72

За рікою темніли пагорби, а вже на пагорбах лежало нічне повітря, ніби сукно, з якого мали шити чохли для меблів.

За той час, що мене не було, тут нічого не змінилося. Скло, залізо й випалена трава на узбіччі. Вогні будинків далеко за дамбою. Тиша, що стояла довкола. Голоси й шепоти, що розчинялись у ній. Сторожкі тварини. Заснулі риби.

Високе небо. Чорна земля.

Привіт, Германе.

Вибач, що так довго не писала. По-перше, й новин маю не надто багато, по-друге, сумнівалась, чи тобі справді будуть цікаві мої новини. Але ось пишу, аби розповісти тобі одну давню історію. Не пам'ятаю чому, але не розповіла її ще тоді. Історія ця про Пахмутову, і оскільки ти був знайомий із небіжчицею, сподіваюсь, для тебе цей випадок буде цікавий та пізнавальний. Пахмутову на вежу приніс мій старий, коли мені було три роки. Далі ми виростали разом. Я до пса швидко звикла. Життя у нас на вежі доволі одноманітне, особливих розваг немає, тож я проводила з Пахмутовою весь вільний час. Ми разом спали, разом їли, разом гуляли. Влітку, повертаючись до міста, ми завжди зупинялись на ріці й довго плавали, запливаючи під міст і слухаючи, як над нами гуркочуть тяжкі вантажівки.

Того дня було якось надзвичайно тихо й сонячно. Літо добігало своєї середини, дні були теплі й безкінечні. Ми прийшли на ріку вже пополудні. Перед тим Пахмутова півдня ганяла пагорбами довкола вежі, змучилась і тепер неохоче тяглась за мною до міста, важко дихаючи.

Я зайшла у воду перша. Трималась ближче до берега, не маючи особливої охоти гребти проти течії. Пахмутова, натомість, кинулася вперед, запливаючи щоразу далі й тішачись свіжій холодній воді. Течія зносила її вниз, проте я не надто хвилювалась, оскільки сам знаєш, що наші пси плавають набагато краще за нас. Але тут було інакше — вода відносила Пахмутову все далі, до мосту, і там закрутила нею, мов гілкою. Загалом ріка в тому місці спокійна й тиха, проте під мостом, там, де поглиблювали русло, трапляються водоверті. В одну з них Пахмутова й потрапила. Я злякалась і відразу кинулась до неї. І чим ближче підпливала, тим чіткіше розуміла, що навряд чи мені стане сил витягти пса на берег. Течія підхопила мене й понесла на глибоке, туди, де ще видно було Пахмутову.

Я швидко дісталась до неї й перелякано учепилась їй за шию. Вона сприйняла це, мабуть, як гру, і теж кинулась на мене, обхоплюючи своїми лапами. Я почала захлинатись.

Ще якийсь час намагалась кричати, відігнати пса від себе, била руками по воді. Проте це нічого не давало, я зовсім вибилась із сил і почала втрачати свідомість від страху та образи. Як це так, думала я, я ж хотіла всього-навсього врятувати свою вівчарку. А ось виходить, що і її не врятувала, і сама зараз потону.

І вже коли справді пішла на дно, й вода зімкнулась наді мною синьо-зеленим світлом, Пахмутова зрозуміла, що я з нею не бавлюсь, і пірнула за мною слідом. Добре, що мені стало розуму ухопитись за неї і вже не відпускати.

Нас віднесло течією далеко вниз. Трапивши на мілке, ми вивалились на берег і довго-довго віддихувались, хапаючи дрижаки. Пахмутова, утім, швидко заспокоїлась і побігла винюхувати щось уздовж берега. А я сиділа на мокрому піску й думала: як дивно все виходить — спочатку я намагалась урятувати її, потім вона урятувала мене, і тепер нас із нею поєднує щось важливе й серйозне, щось таке, про що ми ніколи нікому не будемо розповідати: я — тому що просто побоюсь, а Пахмутова — тому що вона, Германе, вівчарка.

Я думаю, що так воно все приблизно й відбувається.

Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини і як нас самих починають рятувати близькі нам люди. Мені здається, що саме так і має бути і що сама наша близькість зумовлюється спільними переживаннями, спільним життям і можливістю спільної смерті. Десь за всім цим і починається любов. Інша річ, що не всі з нас до неї доживають.

Поміж тим, осінь стає все відчутнішою, сонце вже не встигає прогрівати дерева та водойми, вечорами стає посправжньому холодно. Я майже не виходжу з дому, сиджу на кухні й спостерігаю, як швидко й непомітно щовечора сутеніє. Лишається чекати, коли все знову стане на свої місця, коли нагріється повітря й вода у ріці знову наповниться світлом, а прибережні пагорби будуть сліпити очі, відбиваючи ранкове проміння.

Ну, з тим тебе і цілую.

— Я вам що розповісти хотів, — сказав він, уважно їх усіх розглядаючи. — Ось ви займаєтесь тут сільським господарством. У зв'язку з цим мені згадалась історія про пророка Даниїла. Ви взагалі хрещені?

— Ну, хрещені, — невпевненими голосами відповіли вони.

— Це добре, — зрадів пресвітер. — Тоді ви мене зрозумієте. Річ у тім, що ми часто не знаємо міри своїх можливостей, боїмося заступити за межі, котрі самі для себе окреслюємо. А міру можливостей наших визначає суто Господь, тож легковажачи своїми знаннями і своїми вміннями, ми легковажимо дарами Господніми. Я зрозуміло висловлююсь? — запитав він фермерів.

— Так-так, — запевнили ті.

— Добре, — знову зрадів пресвітер. — Що було з Даниїлом? Сталось так, що в силу певних причин, суспільного, так би мовити, характеру, він опинився в ямі з левами.

Справжніми левами, живими. Смерть його в лапах тварин була лише питанням часу. Жодного шансу на порятунок у нього не лишалось. І тоді Даниїл став на коліна й звернувся з молитвою до Господа. «Господи, — сказав Даниїл, — ці леви, що рикають на мене в злобі та зневірі, хіба з власної волі наділені вони такою люттю та кровожерністю? Хіба не Ти вклав у їхні серця цю тугу й злобу?

Хіба не на Твій поклик прокидаються вони зранку й засинають увечері? Тож кого, як не Тебе, просити мені про порятунок, до кого, як не до Тебе, звертатись зі словами вдячності та відповідальності?» І доки він молився, тварини тулились до нього, гріючи своїми тілами, і серця їхні пружно бились, дослухаючись до тихих слів. І він гладив їхні золоті гриви, вибираючи з них сухе листя й стебла трави, а коли засинав, леви сторожко охороняли його глибокий і спокійний сон. Що я хочу сказати, — знову звернувся священик до фермерів. — Випало так, що ви живете тут усі разом — і хрещені, і нехрещені, і штунди, і якась босота, яка й читати не вміє як слід. Я тут різних бачив. Ви тут народились і тут виросли, тут ваші родини і ваш бізнес. Все правильно, все справедливо. Але ви воюєте між собою, не розуміючи головного — ворогів поміж вас насправді немає. Вас стравлюють, примушують іти один на одного, послаблюючи вас і роблячи вас беззахисними.

Тому що доки ви разом — вам немає чого боятись. І взагалі — не потрібно боятись. Навіть тоді, коли вас закинуть до ями з левами і не буде звідки чекати допомоги. Просто потрібно покладатись на себе та на свою витримку. Ну, і не забувати вчасно молитись. Як це зробив Даниїл. Ви розумієте? — строго запитав пресвітер.

— Розуміємо, — слухняно відповіли фермери.

— А ще, — сказав пресвітер, — леви його не чіпали тому, що він дихав вогнем. Леви вважали це знаком Божим і не хотіли з ним зв'язуватись.

— Як це? — здивовано запитали фермери.

— А ось так, — охоче відповів пресвітер, нахилився, аби поправити шнурівку, випростався, підніс долоні для молитви і раптом видихнув зі своєї горлянки синьо-рожевий язик полум'я, обдаючи всіх гарячим вогнем і солодкою, невимовно-щемкою радістю.

• Предыдущая
• 72/72