Жлобологія - Жолдак Богдан - Страница 16

• Предыдущая
• 16/82
• Следующая

Тексти в моїх роботах відіграють величезну роль, іноді більшу, ніж самі зображення, і вживання мату в текстах — абсолютно гармонійне для моєї творчості. Спершу, як правило, народжується текст, а картинка — це вже радше ілюстрація до нього.

Більшість наших співвітчизників, вихованих в умовах розвиненого соціалізму, абсолютно не цінують чужу територію і не визнають права людини на недоторканність приватної власності й особистого життя. Вони досі живуть за законами комунальної квартири, виявляючи надмірну цікавість до подій, які відбуваються за стіною. Сучасні серіали сповна задовольняють їхні потреби в побутовому вуаєризмі, надаючи щонайширші можливості для спостережень за чужим життям і перипетіями, що відбуваються в ньому. Перегляд серіалів принизливий для культурної людини і теж є різновидом жлобства.

«Наших людей» за кордоном легко вичислити через наявність борсетки — практично обов’язкового атрибуту для жлобів середнього класу. Хоча нині жлоб із середовища нових буржуа навчився прекрасно мімікрувати, «косити» під цивілізовану, культурну людину. Він пройшов усі стадії — починаючи з малинових піджаків, «гаєк-голдяков», цепур і «гімнастів», продовжуючи Дольче-Ґаббана-Армані-Версаче — і тепер може бути вдягнений у дуже дорогу, але не зухвалу річ. Та при цьому людина залишається справжнім жлобом, зберігає всі свої внутрішні принципи, звички і нахили. Такого жлоба легко розпізнаєш через дві-три хвилини розмови: за особливим виразом очей, за манерою говорити і непохитною впевненістю в правильності своїх поглядів. Людина ні на секунду не сумнівається у власній значущості, та й сумнів як такий узагалі їй невластивий. Власне, відсутність сумнівів з приводу своєї правоти — одна з головних рис жлоба.

P.S. Жлобство — тема невичерпна, і говорити про неї можна безкінечно. Так що наразі закінчимо, а далі — побачимо...

Павло Жарко. «Малевич», 2012 р.

Фото: rarebook.livejournal.com

Дмитро Горбачов — мистецтвознавець. Професор кафедри суспільних наук Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого. Спеціалізація: історія та теорія образотворчого мистецтва. Народився 1937 р. в м. Алапаєвську Свердповської області (Росія). 1954 р. вступив до Київського університету на історико-філософський факультет. З 1959-го працював у Музеї українського образотворчого мистецтва, 1970-го — звільнений з роботи (з ініціативи КДБ). Організатор виставок в Україні і за кордоном: «Олександр Богомазов» (Тулуза, Франція, 1991), «Україна і авангард», (Мюнхен, 1993), «Мистецтво України XX ст.», (Київ, 1999—2000), «Дух України. 500-ліття живопису», (Вінніпеґ, Канада, 2000), «Олександр Архипенко. Збережено в Україні» (НХМУ, 2001, Київ), «Феномен українського авангарду 1910—1935 рр.» (Вінніпег, 2001—2002; Київ, 2002), «Перехрестя: Український модернізм. 1910—1930» (Чикаго, Нью-Йорк, 2006—2007) та ін. Лауреат премій імені І. Огієнка, імені О. Білецького. Автор книг «Український авангард» (1996), «Малевич та Україна» (2006) та ін., а також документальних фільмів «Казимир великий, або Малевич селянський» (1994), «Олександра Екстер» (2005), «Український кубофутуризм та Олександр Богомазов» (2006). Упорядник альбому «Шедеври українського живопису. Від Апімпія Печерського до Казимира Малевича. Українське малярство останнього тисячоліття» (2009). Консультант міжнародних аукціонів Sotheby’s та Christie’s, київського «Мистецького арсеналу».

70 років перебування України в імперії совєтів спричинили багато катастроф, від наслідків яких наша країна ще довго страждатиме.

Про цей злочин більшовиків чомусь мало хто береться говорити, — народні вожді зробили так, що людей кваліфікованих зневажили, намагаючись перетворити їх на слухняних виконавців партійних доручень. Про це писав Леніну Горький року 1918-го: «...ви еліту робітничого класу посилаєте в село забирати хліб у селян і перетворюєте цих висококультурних фахівців на грабіжників».

Деградація відбувалася повільно й методично. Очолили цю революційну деградацію люди, які взагалі не мали освіти, як, скажімо, Каганович. Він ніде не вчився, та, схоже, здібною був людиною. Постишев мав 2 класи школи. Нинішня політеліта не краща: Янукович теж не вчився в університетах, хтось написав йому кандидатську, диплом йому принесли... І от він уже губернатор, а ще не доктор? І тоді... тупо — зарахували цю саму роботу і дали йому доктора наук.

А якщо подумати, то Ленін із Троцьким теж були недоучки, не мали належного управлінського досвіду і примудрилися програти війну Німеччині. Це ж була абсурдна капітуляція. Уявляєте, Антанта, частиною якої була Росія, перемогла, а вони — програли! Ленін призначив головнокомандувачем армії прапорщика Кириленка... ну недарма стала знаменитою фраза, що кухарка мусить уміти керувати «государством». Таке може бути, якщо домогосподарка зможе осягнути багато важливих речей, значно складніших, ніж домашнє господарство.

Відомо, що Троцький, людина начитана, досконально знав не тільки російську й українську мови, а вільно спілкувався й іншими. На засіданні політбюро він сідає поруч з товаріщем Сталіним і — читає англійську книгу. Без словника. Він Сталіна принизив. «Інтелігент проклятий...» — думав собі Сталін, який ненавидів інтелігентів. Як і Ленін.

Щоправда, виникла проблема: як воювати без фахівців? Тоді вирішили взяти заручниками генеральських і офіцерських дітей та дружин і в такий спосіб змусили отих розумників воювати в Червоній армії. По-справжньому. Мало того, до тих осоружних «спєцов» приставили для контролю «Наших комісарів та рукастих, — як казав Троцький. — Коли виростимо свої пролетарські кадри, тоді від цього бидла можна відмовитися».

На початку 30-х Сталін розласувався і почав нищити всю інтелігенцію, і не тільки гуманітаріїв, але й талановитих і надзвичайно здібних «технарів». Натомість на теплі місця призначалися робітники з дипломами. Диплом діставали просто: у виш приходить на іспит колишній червоноармієць, перед ним сидить професорішка (невідомо чому він ще живий). Студент кладе на стіл маузера, він довго не говорить, він знає, що йому потрібно. Диплом. А потім цей студент із дипломом займе місце професора.

Багато хто з театральних художників розповідав мені схожі історії, які дуже нагадують анекдот, однак описані в них сцени складно вигадати. Колишній робітник, комуніст із дипломом, вислужився до директора в театрі. Оперному. От чоловік ходить і дивиться, як хто працює... потім викликає барабанщика. «Інші працюють, а ти ні чєрта не робиш». «Но... вєдь я ударнік». «Ти — саботажнік!» «У мєня такая партія...» Тут, щоправда, є два варіанти закінчення історії: «партія у нас одна» або ж «ну єслі партія... тогда нєт вопросов». Подібні ситуації вже перетворилися на анекдоти. Їх би не було, якби свинопас не працював у театрі. Оперний театр, вочевидь, не був його покликанням. І цей чоловік міг би виконувати іншу роботу — досконало.

Проблема людського буття, як Сковорода писав, — удосконалення. Бог — це досконалість. І нехай ти не станеш абсолютно досконалим, але сам шлях до досконалості важливий. І тут немає значення, чим ти займаєшся, аби тобі це подобалося. Сродноє діланіє — казав цей мудрець.

Асенізатор може стати віртуозом, якщо йому подобається ця робота. Бо якщо людина не на своєму місці, то вона не стає віртуозом, а перетворюється на жлоба.

• Предыдущая
• 16/82
• Следующая