Жлобологія - Жолдак Богдан - Страница 28

• Предыдущая
• 28/82
• Следующая

Досвід мого життя полягає в тому, що це сумна історія...

Спочатку певна розумна людина говорить із тобою про високі речі, а потім у той момент, коли бачить, що ти десь на два міліметри її випередив у якомусь соціальному успіху, вставляє тобі ножа в спину. Схожих історій у моєму житті було вдосталь, більше, ніж мені би хотілося для самого досвіду. Ім’я їм легіон. Стать тут значення не має. Та мій досвід говорить мені й про те, що жлобство далеко не найгірше в цьому світі.

Найгірше — це та темрява темряв, яка, на жаль, насправді існує.

У світі існує не стільки добро і зло, скільки ускладнення і спрощення. Спрощення спрощень — це і є темрява і сатана. Багато хто сумнівається в його існуванні. Каже, що це міф, релігійні догми, тема фільмів жахів. Але мій досвід підказує, що це є.

Світом керують різні сили, й немає такої сили, яка б керувала цим світом нероздільно й монопольно. Бо він є місцем, до ускладнення якого приклалися різні сили і волі. У земному світі багато матерії, а її господарем є відомо хто. Я не кажу про жлобів-матеріалістів, нежлобів-ідеалістів, бо це тільки слова і назви. Суцільні слова і назви.

Є один-єдиний насправді важливий момент.

Війна, ця мати всього, знищуючи добробут, приводить жлобів у відповідність до ситуації. Вони починають жити своїми парадигмами виживання в ситуації виживання. І тоді вони стають органічнішими. Війна робить жлобів більш симпатичними. Тоді їхня філософія виживання стає доречною, жлоби під час війни таки доречніші, ніж будь-хто.

Серед жлобів нема дезертирів. Бо дезертир — той, хто піднявся над ситуацією. Селін написав про це «Подорож на край ночі», там дуже добрі пояснення, раджу всім почитати. Так, я не син цієї епохи, бо читаю і раджу читати. Картинки? Також інколи дивлюся (Усміхається. — Упоряд.).

Сергій Коляда. «Речовий ринок "Троєщина"», 2013 р.

Фото: Тетяна Давиденко

Сергій Жадан — письменник, перекладач. Народився 1974 р. у м. Старобільську (Луганська обл.). 1996 р. закінчив факультет україно-німецької філології Харківського національного педагогічного університету ім. Г. Сковороди. Захистив дисертацію на тему українського футуризму, працював викладачем кафедри української та світової літератури (2000—2004). Поетичні збірки: «Цитатник» (1995, 2005), «Генерал Юда» (1995), «Пепсі» (1998), «Балади про війну і відбудову» (2001), «Історія культури початку століття» (2003), «Марадона» (2007), «Ефіопія» (2009), «Лілі Марлен» (2009), «Вогнепальні й ножові (2012) та ін. Прозові книжки: «Біґ Мак» (2003), «Депеш Мод» (2004), «Anarchy in the UKr» (2005), «Гімн демократичної молоді» (2006), «Ворошиловград» (2010). Двічі переможець конкурсу «Книжка року ВВС» (2006, 2010). Мультимедійні проекти: CD-збірка «Хор монгольських міліціонерів», «Радіо-Шансон: вісім історій про Юру Зойфера» (2007), «Спортивний клуб армії», «Зброя пролетаріату» (з музичним гуртом «Собаки в Космосі», 2008, 2012) та ін.

Не пригадую, коли вперше почув слово «жлоб»: воно для мене літературне, не з життя. Ні в дитинстві, ні в більш пізньому віці довкола мене це слово не вживали — воно надто літературне для вулиці. Говорили просто — мудак. Або підарас. Тому я ловлю себе на думці, що не можу точно сформулювати, хто це такий у моєму уявленні. Хто такий підарас — сформулювати можу. Хто такий мудак — можу. А ось хто такий жлоб?

Мені важко виокремити таку категорію людей. Ясна річ, що з «побутовим жлобізмом» ми в своєму житті стикалися, стикаємось і будемо стикатись. Що це може бути? Мабуть, все ж таки не біблійні гріхи. Там, вуличне хамство, жадібність (хоча, це вже гріх, так?), інтелектуальна обмеженість (ну, це може бути й чеснотою). Але називати цих людей жлобами я, скажімо, не готовий. Коли мені почне хамити таксист, я назву його мудаком. Коли мер вкраде з бюджету черговий мільйон — я назву його підарасом. Тому що речі треба називати своїми іменами.

Проте якщо говорити все-таки про жлобізм та жлобів, то мені знову ж таки важко сформулювати своє ставлення до цього всього. Саме подібне обговорення, як на мене, дещо відгонить снобізмом. Тобто «інтелектуали» вирішили когось назвати жлобами, вирішили виокремити новий соціальний чи субкультурний прошарок, розповідають хто хороший, а хто поганий, відокремлюючи себе і своє життя від життя пацанів зі спальних районів. Дещо смішно виглядає. Інтелектуали ж теж живуть у спальних районах. Користуються ліфтами, громадським транспортом, затарюються харчами в супермаркетах. Живуть у тих самих містах, тій-таки державі, з тим-таки президентом. Чим вони принципово відрізняються від пацанчиків? Тим, що не носять спортивних костюмів? Мені за таким демонстративним відмежуванням бачиться невпевненість, спроба виділитись завдяки сарказму та дистанційованому висміюванню. Вони ж не знімають цих пацанів на мобільники, не говорять їм в очі все, що про них думають, чи не так? Усі ці дискусії відбуваються в дорогих гламурних галереях і на сторінках глянцевих видань. У цій ситуації мені більш симпатичні пацани з районів. Принаймні, я з ними регулярно їжджу в тих самих вагонах метро. А з інтелектуалами я нікуди не їжджу. Та й бажання особливого не маю. Я, скоріше, за порозуміння з тими, хто одягається не так, як я, та слухає іншу музику. Оскільки, на моє глибоке переконання, нас розділяє не так багато речей.

Спортивний костюм — не привід для ненависті. Іноді люди у вишиванках справляють куди більш гнітюче й непевне враження. Жодною мірою не маю особливих ілюзій щодо того, що цим «пацанчикам» потрібна моя солідарність і що вони надто переймаються можливістю порозуміння зі мною (радше, мене вони теж вважають мудаком), але для мене це не так і важливо. Я завжди гадав, що нам усім потрібно триматися разом. Хоча б за поручні в метрополітені.

Людина іноді почувається в цьому світі не надто впевнено, відчуває страх перед зовнішніми агресивними речами й тому потребує образу ворога. І починається поділ: це ось — мої, у вишиванках, а це — чужі, в трєніках. Ми говоримо про негативні характеристики людини, вишукуємо їх в інших, не помічаючи чогось подібного в собі. Не надто по-християнськи виходить, одним словом.

Я не вмію шукати зло в чомусь іншому: в суспільстві, оточенні, в зовнішньому світі — я схильний його шукати насамперед у собі. Тому сказав би так: не шукайте жлобства в комусь іншому, шукайте жлоба в собі. Ви його, швидше за все, знайдете. От я можу, наприклад, зажати якісь гроші... не чужі, ясна річ, свої. Ось мені шкода їх витрачати, бо жлоб у кожному з нас час від часу прокидається. Тому що він у кожному з нас живе. І доволі комфортно почувається, доки ми героїчно тавруємо жлобство довкола себе.

Той, хто шукає ворога, завжди його знаходить. І це доволі сумнівна стратегія і тактика — бачення ворогів у людях, яких називають жлобами. Думаю, що вони є лише продуктом системи і проблема в системі, а не в тому, що хтось слухає не ту музику, поводиться не так, як тобі до вподоби. Чи можна зламати систему? У будь-якому разі можна спробувати. Принесе це успіх чи не принесе — не так важливо, але якщо ця система тобі не подобається, то нормальна реакція — у спробі протистояти їй.

Система ж насправді складається з різних складників. Ми починаємо боротися між собою, ми намагаємось один одного побороти чи подолати, а насправді все це діє на користь системі, яка на нас заробляє свої дивіденди. І на «жлобах», і на тих, хто з ними бореться.

«Жлоби» можуть бути увічнені на полотнах, чому ні. «Жлоб-арт» — весела ідея, там яскраві фарби, виразні герої. Але з етичної точки зору я особисто згоден далеко не з усім, точніше, я з усім не згоден. Якщо підійти до цього проекту з точки зору класової солідарності (а чому б і не підійти?), то «жлобізм» виявляється в самих цих картинах.

• Предыдущая
• 28/82
• Следующая